Головна редакторка друкованого видання «Придніпровська зірка» Наталка Свирида віддала газеті 18 років свого життя. З початком великої війни редакція тимчасово перетворилася на волонтерський штаб – допоки приміщення не захопили «орки», влаштувавши там своє лігво. Історія з окупованої Білозерки на Херсонщині – спеціально для Національної спілки журналістів України.
«Це нагадувало сюжет якогось фільму. Якогось трилера»
Тепер в родині Наталки Свириди 10 квітня – пам’ятна дата: день, коли сім’я вирушила з окупованої Білозерки в невідомість. День, коли довелося рятуватися, Наталка пам’ятає, як сьогодні.
– Ми виїхали 10 квітня. Виїжджали через Снігурівку. Найважче було наважитися – багато було розмов, що небезпечно, що розстрілюють автівки. Але однієї миті ми сіли в машину, взяли пару валіз і ризикнули, – почала розмову пані Свирида.
Їхали двома машинами: в одній – родина Наталки, в іншій – родина її брата. Без жодного супроводу – самостійно, крізь поля, без зв’язку та Інтернету.
– Це нагадувало сюжет якогось фільму, – каже Наталя. – Якогось трилера. Але ми доволі швидко вибралися, нам пощастило. Люди ж по кілька днів стояли в чергах – не могли виїхати. А нас не дуже тероризували на блокпостах, тому що в машині були діти, і саме наявність дітей нам допомогла пройти шлях відносно спокійно.
«Було дуже страшно просто виходити на вулицю. Дуже жахала військова техніка»
Насправді Наталя із родиною до останнього не хотіли виїжджати, але зробили це заради літніх батьків – не хотіли наражати їх на зайвий ризик.
– Моя мама пережила коронавірус і смерть чоловіка, мого вітчима. І дуже стало за неї страшно, коли стали гучніші обстріли. Ми хоч і почали звикати до цього, але коли неподалік маминої вулиці збили ракету – ми почули вибух, бо саме були на вулиці, – то зрозуміли, що все що ми чули до цього в підвалі, було зовсім не те (ми місяць жили в підвалі в приватному будинку мами). Коли це відбувається поряд – не передати словами, як це страшно, – згадує наша співрозмовниця.
До виїзду з рідного міста редакторці вдалося врятувати і редакційне майно.
– Ми зачинили приміщення, встигли вивезти техніку – ще на початку окупації. І ще деякий час працював волонтерський штаб в нашому офісі – допомагали людям продуктами.
Так було, доки туди не навідались російські окупанти. Вони весь час шукали, чим поживитися, і де щось привласнити. Виламали замки в приміщенні редакції, та нічого не знайшли, адже техніку Наталка з колегами вчасно сховала в одному з підвалів. Тоді російські зайди влаштували в будівлі своє лігво.
– Ми на той момент, коли вони приходили в редакцію, ховалися в підвалах. Було дуже страшно просто виходити на вулицю. Дуже жахала військова техніка. Я пам’ятаю, як перший раз зайшли російські військові в наше селище – з того боку, де живе мама. Ми були перші, з кого почали обхід робити. Сама поява озброєних військових, важкої техніки, якої ми ніколи в житті раніше не бачили – БТРів, снайперів, які сиділи зверху, – все це було дуже страшно, – схвильовано згадує події початку повномасштабної війни Наталка.
«Можливо, коли ми повернемося, коли інші люди повернуться, ми зможемо відродити газету»
Думати про вихід газети тоді не доводилося – самим би вціліти. Російські агресори без упину обстрілювали Херсонщину, тероризували місцеве населення, примушували до співпраці. Та й редакція, зізнається Наталка, ще до війни переживала складні часи.
– Ми були на самозабезпеченні, і нам було дуже важко. Відчувалася значна конкуренція з обласними виданнями – більш потужними, ніж наше. А ще ж інтернет-видання… На початку війни залишалися: я – редактор, а ще на пів ставки – бухгалтер, і на пів ставки – верстальник. Ми співпрацювали з організацією «Білозерський центр регіонального розвитку»: в них був сайт, і ми впроваджували спільні проекти, вони наші матеріали друкували – такий тандем у нас був. І от коли я вже виїхала, надійшла пропозиція працювати на сайті, доки газета не виходить. Більшість наших передплатників – це жителі сіл, багато з яких сьогодні зруйновані. Можливо, з часом, коли ми повернемося, коли інші люди повернуться, ми зможемо відродити газету. Але спочатку в людей буде потреба відновити своє житло, побут, а вже потім – газета, – із жалем констатує медійниця. – Зараз завдяки організації «Білозерський центр регіонального розвитку» робимо спецвипуск газети. Майже на завершальній стадії ми. Це буде «Придніпровська зірка» на 16 сторінках, замість восьми, як було завжди. І будуть роздавати газету безкоштовно в наших п’яти громадах. Це такий подарунок для наших читачів. Я присвятила газеті, якщо не брати рік війни, – 18 років. Я там працюю все життя… Мені складно розірвати зв’язок з роботою.
Зараз Наталка з родиною живе на Хмельниччині. Гадали, що їдуть на два-три тижні, потім сподівалися, що повернуться наприкінці літа чи хоча б восени…
– Тепер мріємо, що це буде весна. Ну хоча б літо… Отак і живемо. В нас там залишилися друзі, знайомі, і вони кажуть «не поспішайте, треба перечекати»… А скільки ж чекати? – наче сама у себе запитує журналістка.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.