Журналістка видання «Європейська правда» і «Трибуна» Дар’я Мещерякова інколи дивується, як багато випробувань може випасти на долю однієї людини. Життя випробовувало її відтоді, як виїхала з рідного Луганська у 2006 році на навчання. Коли на сході України в 2014 році почались воєнні дії, вона на власні очі побачила війну. Чула від рідних про окупацію та писала про неї. А у 2022 році, вже живучи в Києві, стала очевидицею повномасштабного російського вторгнення.
Залишаючи батьківщину під виття сирен, Дар’я не знала, що життя подарує їй можливість стати учасницею програми професійного захисту для українських журналістів «Резиденція в Косові». Цей період виявився для неї плідним і відповідальним. Каже, що лише за перший місяць у Приштині дала інтерв’ю практично всім косовським медіа. Головною темою була війна в Україні.
Свою історію Дар’я розповіла для сайту НСЖУ. Зазначає, що у 2014 році вона жила у Берліні й працювала в берлінській газеті «Tagesspiegel». Її батьки залишались у Луганську, коли там з’явились російські військові.
– Я прохала тата вийти в місто й поцікавитись, що за люди ці прибульці, чого вони хочуть? Він був моїм власним кореспондентом. Згодом я вирішила повернутись в Україну, – розповідає вона.
Журналістка мала придбаний заздалегідь квиток на літак Стамбул – Донецьк, але летіти вже було нікуди. Під час боїв між українськими військовими та проросійськими збройними угрупуваннями Донецький аеропорт було знищено. З пригодами й труднощами дісталась до Києва, потім поїхала потягом Київ–Луганськ до батьків. Раніше білети на цей напрямок придбати було неможливо, їх розкупляли миттєво, як гарячі пиріжки. Тепер же пасажирів у вагоні можна було перелічити по пальцях однієї руки.
Місто дитинства зустріло Дар’ю непривітно.
– Приїхала в Луганськ, а там порожньо! – згадує вона. – На вулицях майже немає людей. На парковці біля супермаркету Metro, де зазвичай ніколи не було вільних місць, теж порожньо. Ми з батьками були чи не єдиними покупцями у велелюдному колись торговельному центрі. Не полишало відчуття, що зараз щось станеться.
Передчуваючи недобре, Дар’я запропонувала батькам переїхати в Київ. Але вони відповіли: «У випадку чого ми сховаємось у гаражі, в підвалі». А за тиждень у Луганську почались активні бойові дії.
– Подруга дуже налякалась і попрохала мене переночувати з нею. Справді, було моторошно. Цілу ніч долинали звуки вибухів та пострілів, – згадує журналістка.
Так і не вмовивши батьків евакуюватися, вона повернулась до Києва. До столиці в ті дні почали прибувати мешканці Донецька та інших тимчасово окупованих територій. Люди думали, що приїздять на два-три тижні, аби перечекати й повернутися. Та багатьом з них так і не судилось повернутись додому.
Ще до роботи в Німеччині Дар’я працювала у відомій столичній газеті «Сегодня». Там і відновила роботу після повернення в Україну. Однак новини, що надходили з дому, не давали можливості зосередитись на роботі. Боляче вразило повідомлення про двох однокласників, які перейшли на бік «еленер». Потім прилетіла звістка про загибель шкільного вчителя та розстріл мирних людей автобусній зупинці. Редактор казав: «Ти або працюй, або йди плакати додому».
Сепаратисти погрожували Дар’ї та її рідним за їхню проукраїнську позицію. Та навіть за таких обставин батьки відмовлялись залишати Луганськ. А Дар’я знов поїхала до Німеччини, цього разу в «Дойче Велле» за програмою для журналістів зі Східної Європи. Після завершення проєкту повернулась до Києва і занурилась у журналістику. У складі команди київських медійників розпочала новий проєкт у спортивній журналістиці. Та за три місяці їм оголосили, що проєкт закривається. Дівчина залишилась без роботи. Вирішила поїхати до Луганська й подивитися, що там відбувається.
Вона розповідає, що у квітні 2018 року думала погостювати вдома два-три тижні, але через тиждень накивала п’ятами.
– Ніби й твоє місто, а водночас чуже, – розмірковує вона. – Якась антиутопія. У торговельному центрі вікна закриті фанерою. Подекуди залишились надбиті сітілайти з оголошеннями про акцію на товари ще з 2014 року з цінами в гривні. В місті з’явились нові білборди. На одному був зображений Луганський аеропорт і напис російською: «Не забудемо, не пробачимо». (Міжнародний аеропорт «Луганськ» російська артилерія знищила після початку бойових дій на сході – Авт.). На другому білборді зображений російський прапор, двоє ведмедів на галявині й напис: «Ми повертаємось додому». Я дивувалася: звідки в наших степах взялись ведмеді? І чому вони повертаються? Що за дичина…
Закарбувались у пам’яті озброєні люди на вулицях, у тому числі у формі російських військових. Університет внутрішніх справ імені Дідоренка, розташований навпроти батьківського будинку, став для російських вояків базою.
– Вони туди стягували техніку, зброю, людей. Дивитись на це було неможливо. Ввели комендантську годину та запровадили в обіг російські рублі. Я не впізнала своє рідне місто. Пішла на стадіон, де «Зоря» грала якийсь чемпіонат «еленер». Мені стало так бридко, що я вирішила повернутися до Києва, – згадує Дар’я Мещерякова.
На контрольно-пропускному пункті на неї підозріло дивились озброєні люди та розпитували: «Де ти живеш, де працюєш?» Почувши, що дівчина за фахом журналістка, один з вояків забрав її паспорт і кудись пішов.
– Думав, я злякаюся, але при мені були ще два закордонних паспорти, тож я без жалю залишила б документ йому на пам’ять. Військовий повернувся і знову почав допитуватись, де я працюю. Я сказала, що у відомій в російськомовній газеті. Він почав глузливо виказувати свої зауваження, мовляв, в Україні такого бути не може. Я відповідаю: «Якби ви хоч раз виїхали б за межі свого села, то дізналися б, що це видання тримає такий-то олігарх із донецького регіону». Мій тато почорнів від страху, слухаючи цю розмову. Зрештою, військовий швиргонув мені паспорт і велів забиратися геть, – розповідає Дар’я.
Вона з сумом констатує, що під час повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Станицю-Луганську здали росіянам без бою. За її словами, батько шкільної подруги очолював станичну сільраду і зробив багато для того, аби зберегти проукраїнські настрої на цій території. Та на його місце прийшли «типові бандити і здали Станицю окупантам у перший же день війни».
Лютий 2022 року Дар’я пам’ятає до найменших дрібниць. На цей момент вона працювала в посольстві Німеччини в Україні.
– Спочатку вивезли родини дипломатів. Співробітники постійно ходили на наради. В середу я прийшла на роботу. Дуже панікувала, бо в Луганську вже почались активні бойові дії. Я страшно переживала за батьків, тому що вони не могли перейти через КПВВ. Начальник бачив мої переживання та запевняв: «Якщо ви думаєте, що танки будуть їздити по Києву, ви помиляєтесь». За пару годин німецькі колеги виїхали.
Вранці 24 лютого росіяни почали обстрілювати Київ. Прийшла сусідка і сказала: «Давай триматись разом». Наступного дня вона виїхала з міста, навіть не попрощавшись. Дар’я спорудила у ванній спальне місце для себе і для свого кота, Томі. Каже, боялась виходити з квартири вдень, а вночі починались панічні атаки.
– Я вмовила батьків виїхати з Луганська до родичів, які живуть у Росії на кордоні з Україною. Вони наслухались там промов путіна по телевізору і за тиждень повернулись назад. Було дуже страшно, коли почало прилітати поруч із моїм будинком. Руки тремтіли так, що я не могла втримати телефон. Через тиждень страху і безсонних ночей ми з другом домовились поїхати до Львова. Але він поїхав туди сам, і наша дружба припинилась, – мовить далі Дар’я.
Через деякий час їй вдалось виїхати до Нідерландів. Приблизно півтора місяці вона перебувала в ступорі. Просто лежала, переглядала ютуб і листала телефон. Навіть читати не могла, бо не вдавалось зосередитись. Коли в небі пролітав літак, їй здавалося, що зараз на будинок впаде ракета.
Одного дня подруга-косоварка прислала їй посилання на програму професійного захисту для українських журналістів «Резиденція в Косові». Дар’я надіслала заявку. Через п’ять хвилин після того, як вона заповнила аплікаційну форму, їй відповіла медіаюристка організації Європейського центру свободи преси та медіа (ECPMF) Флютура Кусарі та привітала з участю в проєкті.
– Так я опинилась у Приштині. Невпинно давала інтерв’ю різним медіа, і це було основною метою перших двох місяців мого перебування тут. Був сильний ажіотаж навколо українських журналістів. Всі хотіли з нами поспілкуватися. Пам’ятаю, в один із таких днів я пішла з дому вранці й повернулась опівночі, роздаючи інтерв’ю й виступаючи на різних заходах. Мені здавалося, що я якась рок-зірка. Насправді це була увага не до моєї власної персони, а до України. Думаю, своїм перебуванням тут ми хоча б можемо показати нашу точку зору, чого нам вартує ця війна, – ділиться роздумами Дар’я Мещерякова.
Вона підкреслює, що в Косові до всіх без винятку українських журналістів виявили увагу і підтримку. Каже: «Я дуже рада, що ми змогли тут бути послами без посольства». Медіа пропонували їй співпрацю, тож навіть після від’їзду з Приштини Дар’я Мещерякова продовжує писати матеріали про Україну для місцевих видань.
– Доки матиму можливість, я буду продовжувати займатись журналістикою, – резюмує наостанок Дар’я Мещерякова. – Будь-де: хоч в Україні, хоч за її межами. Це моє покликання. Я завжди радію, коли маю можливість працювати повний день у журналістиці й мати достойний рівень життя. На жаль, в Україні журналісти дуже мало заробляють. Якщо в Києві ще можна знайти більш-менш нормально оплачувану роботу, то в регіонах це зробити набагато важче. Саме з цієї причини я певний час працювала не в журналістиці, а професія була для мене більше як хобі. Зараз я тішуся, що маю можливість працювати, як і раніше.
Людмила Макей
Світлини з фейсбук-сторінки Дар’ї Мещерякової