Ольга Фещенко перебувала в Бородянці до того моменту, коли 3 березня 2022 року був практично знищений центр селища. Десятеро дорослих та четверо дітей сиділи в підвалі приватного будинку й чули, як щомиті здригається від вибухів земля. Аби не ризикувати життям, родина евакуювалась на захід...
Коли українські війська звільнили Бородянку від російських окупантів, Ольга повернулась додому й почала обходити сусідів та мешканців навколишніх сіл. Вона записувала їхні розповіді, які увійшли до книги «Живі історії війни. Перша книга волонтера». Книгу презентували днями в Бородянському міському палаці культури імені Тараса Шевченка.
Під час російського вторгнення Бородянка виявилась одним із найбільш постраждалих населених пунктів Київській області. Окупанти знищили близько 50 об’єктів комунальної та державної власності, 11 багатоповерхових будинків, 126 приватних обійсть. Близько 200 жителів селища зникли безвісти, понад 40 загинули, 1300 сімей втратили житло. Люди балансували між життям і смертю, коли вулицями їздили ворожі танки та хазяйнували чужинці.
– Наша садиба розташована у кількох сотнях метрів від центру. Слава Богу, наш дім та навколишні будівлі вціліли. А от багатоповерхівки в центрі зруйновані вщент. Розумієте, коли на будинок падає 500-кілограмова бомба, вона в одну мить знищує його від даху до підвалу, – каже Ольга Фещенко.
Коли ситуація стала нестерпною, Ольга разом із родиною виїхала до більш безпечного місця. Та серце її краяла думка про батька. Старожил Бородянської громади, 96-річний Федір Гордійович Коваленко відмовився залишати рідний дім. Він часто згадував Голодомор, а особливо випадок, коли дивом залишився живий. Люди від голоду втрачали розум, траплялись випадки канібалізму. Його, восьмирічного хлопчика, також хотіли з’їсти, але йому вдалося втекти. Це було у Радомишльському районі Житомирській області.
Після звільнення Київщини від рашистів Фещенки повернулись додому. Не було ні світла, ні води, ані газу. То тут, то там стирчали з землі нерозірвані снаряди. Федір Гордійович, якому було важко ходити через хворобу, попрохав відвезти його в центр селища. Побачене вразило його до глибини душі.
– Батько сказав: «Це не війна, діти! Це знищення людей», – розповідає Ольга. – Невдовзі його не стало.
Тяжка втрата змусила Ольгу ще більше працювати, аби не збожеволіти від горя. Так народились «Живі історії війни. Перша книга волонтера» з розповідями жителів Бородянської громади про російську окупацію. Ця книга – не лише данина пам’яті про батька, а й громадянський обов’язок перед загиблими земляками.
– Я не можу забути про людей, які загинули під завалами багатоповерхівок. Їх можна було врятувати, але російські військові не дали цього зробити. Вони безперестанку стріляли по машинах рятувальників і не дозволяли під’їхати ближче. Мешканці зруйнованих будинків згоріли живцем, – мовить жінка зі сльозами на очах.
Одним із перших героїв її розповідей був Костянтин Кірей. Йому присвячена глава «Полон мого сина». Костянтин виявився не лише цікавим співрозмовником, а й однодумцем та надійним товаришем. Після того, як познайомились ближче, колеги вирішили створити фонд «Оберіг відродження» для матеріальної, моральної та психологічної підтримки мешканців Бородянської ОТГ. Зараз у фонді працює вісім осіб, які допомагають реалізовувати проєкт «Живі історії». Після того, як професорка Київського національного університету культури і мистецтв Ірина Петрова написала рецензію на книгу, до команди долучились волонтери з інших міст, зокрема Маріуполя та Миколаєва.
– Можливо, цей проєкт стане всеукраїнським. Я хочу, щоб нас почув весь світ, – ділиться планами Ольга Фещенко.
Кожну записану на диктофон історію вона багато разів прослуховує перед тим як записати. Каже, що ця праця виснажує емоційно.
– Я не письменниця і не журналістка. Я – проста жінка, українка і волонтерка. У мене запитала французька журналістка, яка зробила зі мною інтерв’ю для газети «Ле Монд»: «Чи не думали ви, що ваша нинішня діяльністю може стати вашою професією?» Я замислилась і дійшла до висновку, що це слушна думка. Я люблю психологію і людей, люблю життя, люблю Україну, – розмірковує Ольга.
Попереду в неї багато роботи. Потрібно відновлювати імена загиблих і зниклих безвісти людей, записувати нові свідчення земляків та випускати наступні книги. Надихають на працю не лише неспокійна вдача, а й чоловік-волонтер, син, який у лавах ЗСУ захищає Україну, та маленька онука Софія. А ще додає сил бажання бути вільною на рідній землі.
– Я хочу, щоб збереглася історична пам’ять і не повторилося жахіття Голодомору. Спогади про нього майже стерлися з людської пам’яті, і сьогодні ми шукаємо живих свідків, щоб встигнути записати їхні розповіді. Я маю писати історії про пережиту російську окупацію. Не можна допускати, щоб їх забули. Інакше може знадобитись майже 100 років на те, щоб довести, що це правда.
Людмила Макей
