Під завісу 2022 року парламент схвалив закон «Про медіа», проти якого виступала майже вся медійна спільнота, яка побачила у документі наступ на свободу слова. Але схвалення цього закону – не єдина тема, яка впливала на медіаринок під час російської агресії. Єдиний телемарафон, під дахом якого об’єдналися провідні медіагрупи, з часом утратив колишню свіжість і перетворився на майданчик для провладних спікерів. Не кажучи вже про те, що професійна незалежна журналістика, з об’єктивних причин, переживає зараз скрутні фінансові часи і змушена конкурувати не тільки з обласканим владою марафоном, а й з купою анонімних Telegram-каналів.
Про те, як українські ЗМІ пережили 2022 рік та 10 місяців повномасштабної війни, яких нових трансформацій слід очікувати ринку та які небезпечні звички завели собі споживачі інформації під час війни – в коментарях голови НСЖУ Сергія Томіленка «Главкому».
1. Наприкінці року Верховна Рада ухвалила закон «Про медіа». Назвіть його безперечні плюси та мінуси. Чого більше у цьому законі – позитивного чи негативного для медійної сфери?
Ми – за відкритий діалог з авторами та розробниками цього проєкту, але, на жаль, його прийняття та обговорення не супроводжувалось бажанням авторів змінювати найбільш резонансні новели. Тому ми на це й реагували. Зокрема, однією з наших базових критичних позицій є регулювання телевізійним профільним регулятором, яким є Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, галузі друкованих ЗМІ. Всі наші дослідження та опитування сотень редакторів газет засвідчують, що 95% керівників друкованих ЗМІ проти того, щоби їхнім регулятором була Нацрада. Відповідно, авторам законопроєкту і владі варто було би з галуззю працювати та переконувати, чому обрана модель є ефективною. Цього не було зроблено. Те саме ми говоримо й про регулювання онлайн-медіа. Необхідний діалог з нашими колегами, які віддані професійній журналістиці і працюють в онлайні, і саме вони мають бути або ключовими двигунами цієї реформи, або принаймні ключовими експертами.
Тепер про те, що ми отримали у фінальному варіанті. З самого початку позитивом законопроєкту «Про медіа» була гармонізація із законодавством Європейського Союзу. Це стосується профільної директиви ЄС про аудіовізуальні сервіси. Але імплементація цієї директиви, за висновками уряду, зайняла 10% положень законопроєкту. 90% – це фактично українська конструкція, яку ми пропонували обговорювати і змінювати.
Безумовно, позитивом є те, що автори змінили окремі положення версії законопроєкту, яка з’явилася на початку 2020 року. Вони пом’якшили регулювання друкованих і онлайн-медіа, відповідно повноваження регулятора вже не такі категоричні та жорсткі. Ключове ж питання у тому, що до національного медіарегулятора має бути довіра як до політично незалежної інституції. Тому на сьогодні ключові дискусії якраз йдуть на тему: чи можна говорити, що вісім членів Нацради, які призначаються президентом і більшістю у Верховній Раді, більше дослухаються до галузі та совісті, ніж до представників влади.
2. Свобода слова під час війни таки має певні обмеження – гласні та негласні. У щорічному рейтингу організації «Репортери без кордонів» Україна опустилася на дев’ять позицій (на 106 місце). Чи вбачаєте ви у нинішній ситуації загрозу свободі слова в Україні?
В умовах воєнного стану, паралельно з професійними журналістськими стандартами, діють обмеження, публічно встановлені військовим керівництвом України. На сьогодні, звичайно, існує ризик, що ті, хто мають відповідальність захищати країну, можуть з владних кабінетів додатково турбуватися і про відсутність критики, щоби потім це їм не зашкодило з політичною кар’єрою чи певною підтримкою. Але у нас дуже активне громадянське суспільство і журналісти здебільшого все ж керуються відповідальністю перед громадянами.
Тому зараз говорити про те, що існуючі правила та обмеження суттєво шкодять свободі слова, роботі журналістів і унеможливлюють чесну роботу, я би не став. Бо коли ми порівняємо репортажі про нинішні реалії в українських провідних онлайн-медіа та телевізійних проєктах із репортажами, що виходять у західних медіа – ми побачимо одну й ту саму картинку несправедливості війни, жорстокості з боку Росії, єднання народу в опорі тощо. Ці регламенти воєнного часу сприймаються спільнотою як доволі коректні у сьогоднішній ситуації.
3. Чи виправдала себе ідея Національного телемарафону «Єдині новини», під егідою якого з початку повномасштабної війни об’єднали свої зусилля провідні медіагрупи? Чи є у ньому подальша потреба у таких масштабах?
Очевидно, що сама ідея Єдиного телемарафону у перші місяці повномасштабного вторгнення була доцільною і доречною. Він дійсно виконав свою місію єдиного об’єднаного голосу. Українці гарантовано, ловлячи різні хвилі, чули з провідних каналів офіційну інформацію від найвищого керівництва країни. Це і заспокоювало, і об’єднувало українців, аргументувало якісь дії, необхідні для належного опору окупантам. Водночас, на сьогодні сама влада, яка цей формат запустила та підтримала, відійшла від нього, бо спікерами-учасниками марафону вже не є спікери найвищого рівня, або вони є нечастими гостями. Відповідно замість перших осіб до ефіру йдуть заступники міністрів, керівники департаментів, головні спеціалісти… Якщо керівництво країни втомилося бути спікерами Єдиного марафону, доцільно було би, можливо, зберегти цю ідею на хвилях телеканалу «Рада», який би мовив окремо на своїх частотах.
Але вихід телеканалів з марафону або його припинення у нинішньому форматі – це за нинішніх обставин політичне рішення, яке власники найбільших комерційних телеканалів не готові будуть ухвалювати самостійно. Зрозуміло, що війна руйнує економічну незалежність, і ми дійсно бачимо, що у медіагалузі скоротилися зарплати, виріс рівень безробіття. Але, з іншого боку, власний телеканал, створення власного продукту – це все одно свобода, коли можна навіть скромні ресурси перерозподілити, але розуміти, що ти незалежний.
Думаю, що у суспільства виникають питання, чому одні спікери постійно мають доступ до Єдиного марафону, а інші – ні. Цю змодельовану реальність не можна порівнювати з ринком вільних медіа.
4. Українці дізнаються новини з різних джерел, у тому числі читаючи анонімні Telegram-канали і сумнівних експертів. Чи бачите ви загрозу у поширенні впливу таких джерел інформації?
Давайте це питання розглядати у контексті реалій, у яких живе споживач. Телеканали, онлайн-медіа, Telegram-канали, друковані видання – найбільший вибір їх, по суті, у Києві та обласних центрах. Ближче до лінії зіткнення і в деокупованих районах комунікації зруйновані. Телемарафон і Національне радіо все одно є там домінуючим ресурсом, це у них єдиний канал отримання інформації.
А у мегаполісах єдина місія держави – закликати громадян до медіаграмотності та відповідального медіаспоживання. Це можна порівняти зі споживанням продуктів харчування: у людей же є певне знання, що прострочені молоко чи ковбаса шкідливі, хоча це все одно продукти харчування.
Влада мала би враховувати особливості людської природи та підтримувати якісь Telegram-канали або інші майданчики, але вже як онлайн-медіа з певною репутацією. Якщо до цих джерел буде довіра, то цю інформацію будуть споживати. Якщо ж вона викликатиме сумніви – тоді все одно люди будуть шукати альтернативу.
У цих реаліях особливу роль у плані інформування та об’єднання громадян для ефективного опору окупантам відіграють регіональні локальні медіа. Вони знають свою авдиторію, відповідальні перед нею, це перевірені роками бренди, відповідно держава мала би не лише захоплюватись національним телемарафоном, а й підтримувати газети у Херсоні, Ізюмі, Бахмуті тощо.
5. Коли почалася повномасштабна війна, медійний ринок (як і багато інших) рухнув, хоча потреби у високоякісній інформації навпаки побільшало. Які шляхи подолання економічної кризи на медіаринку ви бачите?
В умовах нинішніх реалій більшість медіа є дотаційними. Єдина велика надія – на зовнішніх донорів, різноманітні програми міжнародних інституцій, урядів, журналістські фонди тощо. Одним з інструментів, який міг би бути ефективним, є створення фонду підтримки чи розвитку українських медіа. Але для цього необхідне бажання влади. Поки це все – на рівні декларацій.
Зокрема, Спілка журналістів України вже працює з донорами та залучає підтримку. У нас зараз є програма, за якою ми фінансуємо випуски місцевих газет на деокупованих територіях. Завдяки японським пожертвам вже змогли профінансувати більше десяти медіа – газети «Новий день» у Херсоні, «Обрії Ізюмщини» та інші видання. У діалозі з ЮНЕСКО реалізуємо проєкт «160 стипендій та заробітних плат для українських журналістів» та інші, але зусиль громадського сектору все одно тут недостатньо.
Звичайно, ЗМІ впроваджують різні варіанти – донати від авдиторії, онлайн-реклама, але на сьогодні це більше винятки. Є окремі приклади, коли клуби читачів або донати спрацьовують, але вони генерують десь 10% витратного бюджету. Тому здебільшого ми бачимо, що на сьогодні великою є роль зовнішніх грантів, спецпроєктів. Звісно, не всі готові так залучати кошти, але все одно новими можливостями користуються не лише на столичному рівні. Наприкінці минулого року ми проводили велику онлайн-нараду з локальними медіа і наша колега, яка очолює газету «Володимирецький вісник» у Рівненській області, сказала, що вони залучили з різних проєктів за цей рік 500 тис. грн. Ці гроші дозволили «районці», локальному сайту, нормально функціонувати та підтримати колектив.
Тому галузь готова, вона чіпляється за всі можливості, але об’єктивно в умовах війни тільки зовнішні надходження можуть втримати медійний ринок. Проте це треба робити на системній основі. Порядок сум для фонду підтримки медіа – це абсолютно доступні невеликі цифри, які у принципі, можуть генерувати міжнародні інституції. Але знову ж – лідерство у питанні підтримки українських ЗМІ має бути насамперед за державою.
