На 79 році життя пішов у вічність відомий український журналіст, член Національної спілки журналістів України, громадський діяч, колишні народний депутат України Іван Сидорович Бокий. Правління та секретаріат Національної спілки журналістів України глибоко сумують із приводу смерті нашого авторитетного колеги і висловлюють співчуття родині. Прощання із Іваном Сидоровичем відбулося сьогодні, 26 березня, селі Проців Бориспільського району Київської області.
Іван Бокий народився в селі Пронозівка Глобинського району Полтавської області. В 1968 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка.
Журналістський шлях розпочав у 1960-му літпрацівником газети «Соціалістична Градижчина» на Полтавщині.
З 1962 по 1974 рр. був завідувачем відділу, обіймав посаду заступника редактора глобинської газети «Зоря комунізму». Після цього вісім років очолював обласне видання «Комсомолець Полтавщини».
З 1982 по 1987 рр. обіймав посаду головного редактора республіканської газети «Молодь України». З 1987 по 1998 був заступником головного редактора газети «Сільські вісті».
В 1998 р. обраний народним депутатом України від Соціалістичної партії. Обирався народним депутатом III, IV і V скликань.
Заслужений працівник культури України. Лауреат премії імені Я. Галана, міжнародної премії імені Г. Сковороди, премії Київської організації НСЖУ «Незалежність».
Лариса Остролуцька, заслужений журналіст України:
«Якщо зі смертю людини вмирає цілий світ, то зі смертю Івана Сидоровича Бокого вмерло багато світів одночасно».
За ним треба було записувати на диктофон: він знав неймовірно багато про видатних особистостей – і тих, кого вже небуло на світі, але які поставали живими в його розповідях, деталях, епізодах, колоритних фразах, і про нині живущих.
Про політиків, багато хто з них зростав на його очах, і він знав їм ціну. Але більше про людей духовної праці – письменників, журналістів, істориків, краєзнавців, – з усієї України, а найбільше – тієї землі, яка його виростила, -Полтавщини.
Болюча пам’ять його дитинства – рідне село колишнього Градизького району, яке пішло під воду Кременчуцького водосховища. 18-річним він почав працювати літпрацівником районки «Соціалістична Градижчина». А далі талант пробивав собі дорогу: обласна молодіжна, потім республіканська – «Молодь України». Кожний, хто читав Бокого, не міг не відзначити його абсолютно унікальний авторський стиль, багатющу образну мову і чітку позицію автора. Де би він не працював: на Полтавщині чи в столиці: «Молоді України», «Сільських вістях», «Селянській правді від Івана Бокого», – у нього одразу формувалося величезне читацьке коло, тисячі людей підписувались «на Бокого» і навіть переходили з ним із газети в газету.
Те, у що Іван Сидорович вірив, у чому був упевнений, він відстоював щиро, сміливо і до кінця. І в цьому, гадаю, не раз переконувалися виборці, слухаючи з трибуни чи читаючи публікації народного депутата України трьох скликань, керівника фракції у Верховній Раді.
Однак у мене більше досвіду роботи з ним як із головним редактором.
У «Молодь» він прийшов на зміну Ігорю Лубченку, якого тодішній ЦК комсомолу «витіснив» як занадто сміливого й непоступливого. Нового головреда ми чекали з пересторогою. А вже через пару днів після його появи в редакторському кріслі поїхали з ним на кілька днів на черговий з’їзд ВЛКСМ у Москву. Бокий як делегат, я – як спецкор газети. Щодня диктувала стенографістці великі матеріали, і щодня в кулуарах перестрівалася з Іваном Сидоровичем. Але жодного разу в нього не було потуги «включити редактора», почитати-поправити. Міг тільки спитати чи допомогти…Він вів свою редакторську лінію в газеті наче непомітно, інтелігентно, але цілком чітко. З ним «Молодь України» залишалась кращою на той час молодіжною газетою, тиражі якої сягали майже під мільйон примірників.…Минуло чимало років, і кількох журналістів колишньої «Молоді», а з нами – ще невелику когорту знаних «пер» Іван Сидорович зібрав у газеті «Селянська правда від Івана Бокого». Ми прожили п’ять чудових творчих років гострої опозиційної газети, на яку врешті-решт накинули фінансову удавку.
До речі, члени нашої команди могли мати різні політичні погляди, але це не заважало творити доказову й об’єктивну газету. У цьому й полягало мистецтво шеф-редактора газети, яким був Іван Сидорович.
Шкода, дуже-дуже шкода, що так сталося. Найщиріші співчуття доньці Лесі, яка завжди була надійною опорою і помічницею батька…
Співчуття усім, хто знав і шанував Івана Сидоровича! Вічна йому пам’ять!