Оператор ТРК «Україна» Дмитро Кузьмінський три тижні жив у підвалі багатоповерхівки в Маріуполі, але дивом зміг врятуватися. Неушкодженим вийшов із квартири після потрапляння бомби в будинок, пройшов через 60 ворожих блокпостів. Переконаний, що щого врятував Ангел-охоронець.
Щойно почалася війна, Дмитро поїхав до свого молодшого брата, аби разом пережити лиху годину. Каже, думав, що повномасштабного вторгнення не буде, все обмежиться форматом 2014 року, коли періодичні обстріли чергувалися з періодами затишшя. В принципі, до другого березня все так і було.
«Але другого березня пропали світло, інтернет та лягли всі комунікації в місті, – розповів він в ексклюзивному інтерв’ю Національній спілці журналістів України. – Четвертого березня ми вперше спустились до підвалу, але не ночували там. Були обстріли, та снаряди лягали на територію обласної лікарні, розташованої в 100 метрах від нашого будинку. Це п’ятиповерхова “хрущовка” на шість під’їздів, ми жили на третьому поверсі».
П’ятого березня Дмитро залишив брата у підвалі ночувати, а сам піднявся до квартири. Чомусь вирішив, що саме так слід зробити. Як виявилося, це було не найкраще рішення, бо шостого березня о п’ятій ранку вперше прилетіло в їхній будинок.
«Я стояв біля вікна на кухні, був ясний сонячний день, – згадує Дмитро. – На моїх очах перший снаряд потрапив чітко у вхід обласної лікарні. Почалась пожежа, загорівся обшитий пластиком піддашок, запалали машини. Перша моя думка була: треба бігти за пацанами в підвал, бігти в лікарню і допомагати гасити пожежу. Після цього був сильний удар у будинок. Я навіть не відразу зрозумів, що відбулося, бо мене відкинуло від вікна в інший бік кухні, записало склом, уламками».
Дмитро піднявся, не розуміючи, що відбувається. Оглянув і обмацав себе, переконався, що цілий. Зазначив, що його не порізало і навіть не пошкрябало, але контузило. Потім він вийшов у під’їзд і побачив, як люди в паніці біжать з усіх поверхів униз. Зайшов до своєї квартири і намагався навіть щось там поправити.
Невдовзі прибіг переляканий брат. Його не відразу відпустили з підвалу люди, боялися, щоб не потрапив під обстріл. Брат допоміг Дмитрові спуститись до підвалу, але той не дуже розумів, що відбувається. Так 6 числа почалося їхнє підвальне життя, яке закінчилося 26 березня.
Власне, це був навіть не підвал, а цокольний поверх, де проходили труби. Раніше брати перенесли туди деревʼяні піддони для спання і потроху облаштовували місці. Їхніми сусідами по підвалу стали люди, яких Дмитро бачив після удару в будинок. Найбільше всі боялися нальотів ворожої авіації.
Дмитро розповідає: «Прилетіло на п’ятий поверх нашого будинку і повністю рознесло квартиру. Стіни висіли назовні і всередині під’їзду, а на місці фасаду і балкону була одна суцільна дірка. Всі були впевнені, що в цій квартирі нікого немає. Але наступного дня чоловіки піднялись нагору і виявили під завалами сусіда. Він пролежав майже добу під уламками, на вулиці було мінус шість».
Брат побіг до лікарні, але там йому українські військові пояснили, що лікарі всі зайняті і допомогти ніхто не зможе. Вони знали, що прилетіло в саме в цей будинок. Він був одним із перших, які постраждали. Люди спеціально приходили його фотографувати й дивувалися, що таке взагалі може бути. Згодом брат повернувся і повідомив, що медичної допомоги не буде.
До МНС додзвонитися не змогли, оскільки служба уже не працювала. Тому вирішили самим іти й діставати його. Пішли п’ятеро чоловіків та одна жінка. У врятованого чоловіка були тяжкі травми: вибите око, посічене уламками тіло.
«Ми його поклали на ковдру та віднесли до лікарні. Що з ним було далі, не знаю», – розповідає Дмитро.
Їли в підвалі спочатку те, що кожен приносив із дому.
Не всі розуміли, наскільки ситуація серйозна. Кожен мав домашні запаси і сподівався, що вони ще згодяться. Але потім маріупольці почали грабувати магазини.
«Найперше почали страждати продуктові магазини, – згадує Дмитро Кузьмінський. – Я вийшов на вулицю, проб пройтись по району, сподівався купити цигарки. Люди бігли з візками, набитими не лише продуктами харчування, а й побутовою технікою. Я подумав: навіщо все це, якщо в місті немає світла? Я зрозумів, що грабують супермаркет «Дзеркальний».
Прийшов у наш двір, розповів про ситуацію, і всі чоловіки, які були в силі, побігли туди, щоб набрати продуктів у підвал».
Дмитро розповідає: у їхньому підвалі були всі дуже дружні. В інших бувало, що люди билися навіть за місце біля вогнища. У них же – все чітко й організовано, незважаючи на те, що тут розміщувалося понад 30 осіб.
Серед них багато дітей, люди похилого віку, домашні тварини. Були собаки, коти, папуга, пацюк.
Та найбільша проблема була навіть не з їжею, а з водою. Вона в місті завжди була неякісною, люди купували питну воду, а з-під крану не пили ніколи. Але коли воду відключили взагалі, мешканці підвалу спочатку рятувалися залишками в трубах. Потихеньку зливали технічну воду та кип’ятили.
«Нас трохи врятувало, що було дуже холодно, до одинадцяти градусів морозу. Ми набирали сніг, а коли потеплішало і пішов дощ, люди займали всі водостічні труби. Набирали воду в усі наявні ємності. Займали один одному чергу, допомагали носити воду», – розповідає Дмитро.
А потім почалось масове пограбування магазинів. Під’їзд межував з одним із найбільших супермаркетів у 17-му мікрорайоні. Коли зібрався натовп охочих його пограбувати, чоловіки з підвальної комуни намагались магазин захистити. Тому що це був останній продуктовий магазин у мікрорайоні.
«Ми пропонували його не чіпати, а дочекатися господарів. Ніби вийшло вмовити, хоча були крики і лайка, ледь не дійшло до бійки. Нас було семеро проти п’ятдесяти, але все ж таки вдалося відігнати людей від магазину. Але коли ми розійшлися, я побачив, що з бокового входу магазину біжать люди з візками, наповненими продуктами. І ми вирішили: раз уже магазин грабують, треба подумати і про власне виживання. Ми брали тільки їжу. Щоправда, я взяв собі й цигарки, розуміючи, що вони можуть бути не лише дефіцитом, а валютою за цих умов», – пояснює він.
Спочатку порозносили взяте по своїх квартирах. А потім спускали в підвал, бо картопля та яблука почали замерзати в холодних квартирах без вікон. У підвалі було дві житлових кімнати: в одній жила велика сім’я та їхні друзі, чоловік 15, у другій – решта мешканців під’їзду. У третій кімнаті влаштували склад продуктів.
Їжу готували на вулиці на вогнищах. Спочатку подалі від під’їзду, щоб дим не затягувало в підвал. Але чим сильнішими ставали обстріли, тим вогнище пересувалося ближче, і, зрештою, опинилося практично впритул із дверима. Жінок старалися по можливості не випускати нагору, бо було небезпечно. Чоловіки добували дрова, воду та продукти, а також допомагали готувати. О сьомій ранку виходили на вулицю, ставили перший чайник, а о сімнадцятій спускалися в підвал, бо починало темніти і починалась комендантська година.
11 березня у двір зайшли росіяни. Дмитро з хвилюванням розповідає про обставини, за яких дізнався про прихід окупантів.
«До мене приїхала мама і намагалася вмовити їхати, бо вони з її чоловіком збиралися відʼїздити. Але ми з братом відмовилися. По-перше, пам’ятаючи Іловайськ і Дебальцево, я не вірив у всі ці «зелені коридори». Я не довіряв росіянам взагалі. По-друге, і це найголовніше, у нас було настільки кіношне братерство підвальне, справжнє братерство, що ми не хотіли його кидати. Я провів маму до машини, а коли повертався назад, побачив, як один із хлопців з нашого будинку стоїть схрестивши руки і губами ворушить: «Не стріляйте, не стріляйте!»
Спочатку не зрозумів, що відбувається. Повернув голову ліворуч і побачив біля сусіднього будинку групу військових у формі російської армії. Каже: очі бачили, а мозок не хотів змиритися з тим, що побачив. Чоловіки з підвалу стояли групою, ще не розуміючи всієї небезпеки, і роздивлялися їх, обговорювали: наші чи не наші.
Цього ж дня росіяни прийшли з перевіркою квартир. За словами Дмитра Кузьмінського, це були морпіхи. Їхня поведінка доводила, що всі вони зомбовані російськими наративами про «бандерівців» та «нациків».
«Я наїхав на них ще біля під’їзду, мовляв, що ви тут робите? Відповідь була: «Ми вас прийшли рятувати». Я запитав, від кого рятувати – від красивого життя, гарних парків та затишного міста? Кажуть: «Ні, від «Азова». Вас «Азов» кошмарить». Я не витримав: «Який до біса «Азов»?! Ми його якщо і бачимо раз на рік на парадах, то й добре. Хоча добре, що він є». Їм не сподобалася моя промова, і вони одразу кинулись на мене: «Ти що, сам з «Азова»?!».
Але співпідвальники заспокоїли росіян, і вони пішли перевіряти квартири. Двоє спустилися в підвал. Решта на чолі з командиром пішли по квартирах.
Дмитро каже: ніхто не думав, що росіяни з’являться так швидко. Тому він не зняв прапори України, що висіли у братовій квартирі. Росіянин глянув на українську атрибутику і мовчки вийшов.
Деенерівці з’явилися 23 березня, коли біля під’їзду готували їжу. По зовнішньому вигляду всі зрозуміли, що це були саме деенерівці, каже Дмитро.
«Їхня форма була інакша, самі наглі, розхлябані. Таке враження, ніби вони перебували під дією якоїсь речовини. Вони також прийшли з метою перевірити квартири на наявність військових. За кілька днів до цього я піднімався у квартиру і зняв прапори. Викинути їх рука не піднялася, я склав атрибутику у диван», – каже він.
Спочатку незвані гості намагалися корчити з себе нормальних людей, але коли побачили прапори – все різко змінилося. Дмитра з братом розвели по окремих кімнатах, почали погрожувати розстрілом.
«Мене змусили роздягнутися, щоб побачити татуювання, яке я зробив ще в юності. У мене на руці була зображена карта України і тризуб. Деенерівці дуже розізлилися. Пару разів влетіло прикладом, потім мене обв’язали прапорами України і повели на вулицю. Сказали: «Будемо розстрілювати».
Дмитро каже, що одразу пригадав жінку, яку у 2014 році прив’язали до стовпа в Донецьку. Але розумів, що з ним можуть вчинити набагато жорсткіше. Його посадили на бордюр неподалік під’їзду, тикали автоматами, кричали. Взагалі, коли деенерівці у квартирі побачили прапори й татуювання, кардинально змінили свою риторику з режиму «асвабадітєлєй» до мародерства. Позабирали з дому все, що було компактне, але дороге. Телевізор вони не брали, це було їм не цікаво. Їх цікавили дорогі годинники, окуляри. А те, що не хотіли брати, просто розбивали ногами.
Дмитро пригадує: «Коли я сидів на цьому бордюрі, почувався пустим місцем. Люди, які віталися зі мною буквально півгодини тому, стріляли цигарки, з якими ми спілкувалися на різні теми, – вони просто проходили повз. Вони розуміли, що раз я сиджу, обмотаний прапорами в оточенні озброєних людей, то це нічого доброго не принесе.
Мені також пощастило, що деенерівці не дізналися, що я працював на телебаченні. Я спалив свої документи раніше за порадою мами. Я зміг до неї додзвонитися. Мама на той час уже виїхала в безпечне місце і сказала, що з моїми посвідченнями можуть бути проблеми на блокпостах. Тому я спалив свої робочі посвідчення, військовий квиток та дозволи на роботу в зоні АТО/ООС та інші. Розповідав усім, що знімаю весілля».
У той час як він сидів на бордюрі, підійшла жінка з їхнього підвалу на ім’я Алла. Почала розпитувати, що відбувається: «Чому ви нашого Діму чіпаєте?». Ті відповіли, що Дмитро, мовляв, фашист і націоналіст. Однак Алла переконала їх, що знає Дмитра багато років, що він нормальний хлопець, татуювання зробив давно і взагалі ніякого відношення до війни не має – просто патріот.
Найбільш адекватний із деенерівців поглянув на його татуювання й погодився, що воно старе. Каже: «Я до тебе претензій не маю, це прапор твоєї країни”. Тим часом Алла відволікла розмовами інших. Здавалося, небезпека минула. Та коли Дмитро почав підходити до під’їзду, почув крик у спину: «Зніми прапори і спали!».
«Я не став з ними сперечатися, розуміючи, що вдруге може не пронести. Щойно ми спалили прапори на вогнищі, як у двір залетіла стара “сімка”. Звідти вийшов їхній командир, чоловік не слов’янської зовнішності, дуже агресивний. Він вистрибнув із машини з таким виглядом, ніби спіймали, як мінімум, командира “Азову”. Дізнавшись про спалені прапори, він ще більше розізлився і наказав мені показати татуювання. Той, що стояв поруч, приставив до моєї руки пістолет і пересмикнув затвор. Я зрозумів, що якщо він вистрелить, мені буде непереливки. Бо лікарів у місті вже не було», – розповідає Дмитро Кузьмінський.
Але йому знову пощастило. Кавказець несподівано заспокоївся і сказав: «Якщо завтра о 10.00 татуювання буде на руці – ми тобі її відрубаємо». Його не цікаво, як можна видалити тату в умовах військового міста, де немає ні майстрів, ані інструментів.
Взагалі,
зазначає чоловік, у факторі виживання дуже велику роль відіграє везіння. У
торці будинку раніше був косметичний салон. Зовсім випадково там виявилися
флакончик із фарбою для татуажу брів та голки. Навіть була машинка для татуажу,
але нею не могли скористатися через відсутність електрики.
«Ми сіли у дворі і доки було світло,
як у старі часи на зоні вручну забивали мені герб, щоб його не було видно», – каже Дмитро.
Це було його перше спілкування з деенерівцями. Коли він відʼїздив із Маріуполя, такі ситуації повторювалися безліч разів.
Про те, як Дмитру Кузьмінському вдалося врятуватися, та які випробування чекали його на шляху до підконтрольних Україні територій, ми розповімо в наступних матеріалах сайту.
