Журналістка «5 каналу» Оксана Нечепоренко – одна з тих, хто з першого дня війни залишається в Харкові та готує звідти матеріали. Медійниця співпрацює з «Радіо свобода» та «ВВС News Україна». Сьогодні журналістка не авторка чергового матеріалу, а його героїня. Про війну, роботу під час неї та про свій особистий, інформаційний, фронт, – ексклюзивно для Національної спілки журналістів України.
«Ми розуміли, що Харків з великою долею імовірності може стати епіцентром бойових дій, але залишились»
«Моя старенька мама пережила інсульт, а перед новим роком ще й перехворіла ковідом», – такими словами Оксана Нечепоренко розпочинає нашу розмову. – Ще до війни ми з колегами у Харкові обговорювали можливий початок війни та те, які можуть бути сценарії. Ми розуміли, що Харків з великою долею імовірності може стати епіцентром бойових дій, а цивільне населення може страждати. До всього, я розумію, що таке окупація…Попри це, зваживши всі за і проти, я розуміла, що мені краще все ж залишатися в Харкові. Тобто, у мене був варіант виїхати тільки, якби я змогла вивезти маму. Але виїхати ненадовго. Напевне, залишивши маму в безпеці, я відразу б повернулась до Харкова і знову стала до роботи».
«Включення для каналу робили в перший же день війни»
Під час подальшої розмови з Оксаною стає зрозуміло: саме робота стала для неї своєрідною терапією. В перший же день бомбардувань, 24 лютого, журналістка вийшла в ефір. На той час – без жодних засобів безпеки.
«Ми робили перше включення в перший день війни, до всього в нашому районі ще й було потрапляння снаряду, – згадує початок війни телевізійниця. – Я жила в 25-ти кілометрах від Гоптівки (пропускний пункт на кордоні з росією – Авт.). Тобто це територія Харкова, але околиця. Найстрашніше було в перший день, коли о 5 ранку я прокинулась від ударів «Ураганів». Це була така масована атака, з використанням авіації. Вже до кінця дня я прийшла до тями. Побігла набирати воду. Це перше, що я зробила. Потім побігла в пошуках продуктів. І якась «чуйка» в мене спрацювала, бо за день до війни я зняла готівку».
«Вперше в житті я молилась. Молилась за наші збройні сили»
Те, що далі розповідає телевізійниця, схоже на сценарій фільму. Люди групами шукали укриття, в підвалах самотужки зривали замки, щоб туди сховатись. Адже поруч не було жодного обладнаного бомбосховища.
«Пересиджувати авіанальоти люди були змушені по звичайних технічних підвалах з трубами. Абсолютно не пристосованих до тривалого перебування там великої кількості людей, – згадує перші дні війни Оксана. – Хоч місцева влада нам казала, що є місця, де можна буде переховуватись. Мовляв, та скільки тих обстрілів буде..?»
Перший час Оксана, разом з молодшою сестрою та матір’ю, також перебувала в такому підвалі. Пригадує: налякано прислухались до кожного підозрілого звуку, чули кожен приліт авіації.
«Наша квартира розташована на сьомому поверсі, вже за декілька днів ми пішли пожити до маминої подруги по сусідству, в квартиру на першому. Але спокійніше не ставало, почались обстріли з «градів», – розповідає журналістка. – Ми навчились вичисляти вид зброї по слідах, після «градів» на асфальті видно такі специфічні відбиття й осколки. Десь через тиждень обстрілів ми вже зрозуміли цей «алгоритм», як вони обстрілюють. Вперше в житті я, людина не віруюча, вперше в житті я молилась. Молилась за наші збройні сили».
«Я вночі, просто щоб не впасти у відчай, читала при свічці Толкієна»
Упродовж ще десяти днів Оксана працювала переважно з дому: коли наставала тиша, виходила з телефоном на вулицю. Збирала інформацію для колег, розповідала про пережите і побачене, телефонувала до державних органів. Після четвертого потрапляння снаряду в будівлю поруч, сім’я телевізійниці ухвалила рішення переїхати ближче до центральної частини Харкова. Помешкання для тимчасового прихистку надав товариш журналістки, який сам проживає в Дніпрі.
«Все менше засобів до повноцінного життя залишалось в нашому районі, – пригадує журналістка. – Тепломережу розбомбили ще десь на 10-й день війни. Фактично ми були змушені жити на кухні, де ще був газ, без кінця вкривалися ковдрами. Крамниці на той час практично не працювали, вже не було світла. Вже коли в нас не було тиждень електрики, почав зникати зв’язок. Ось це було дуже страшно – ти залишаєшся без інформації. Тоді було найважче. Я вночі, просто щоб не впасти у відчай, читала при свічці “Гобіт, або Туди й звідти» Толкієна. Він чудовою українською перекладений. І ось усі емоції Гобіта і його шлях, усе це якось давало надію, попри відсутність на той час інформації».
Між перебіжками в укриття та дбанням про власну безпеку і побут, Оксана продовжувала працювати. Зйомки не давались легко.
«Якось ми поїхали знімати сюжет в центр крові, дістались туди наприкінці дня, і я подумала, що краще приїхати зранку, – пригадує журналістка. – Якраз коли зупинились, почули десь поруч дивний гуркіт. Але, оскільки гуркіт в Харкові фактично всюди, то не звернули увагу. Тільки від’їхали звідти, вже за хвилину-півтори, почули дуже сильні звуки, цілий залп! З інтернету дізнались, що в центр крові було пряме потрапляння. Тоді зрозуміла, що, якби ми вийшли з машини й зайшли до приміщення, потрапили б під цей обстріл».
«Як я поїду, якщо я тут потрібна?»
Та не лише ходіння за крок від смертельної небезпеки. Журналістка досі боїться ходити, скажімо, по воду. Деякі, буденні для більшості людей речі, даються їй вкрай складно. Все – через побачене.
«В один із воєнних днів був сильний обстріл Харкова, – ділиться спогадами телевізійниця. – Я саме готувалася до «включки». І бачу по відео, як пересічний харків’янин йде до пункту з питною водою. І в нього потрапляє шматок снаряду, і от тіло чоловіка – на шматки… Поруч розсипались баклажки… А це місце з водою – ще й неподалік будинку, де живемо зараз. Хвилина-дві ходи. І от щоразу, як йду по воду, згадую того загиблого. По хліб я чомусь так не боюсь ходити, а от коли по воду треба йти – аж тіпає».
На початку квітня Оксана отримала засоби захисту (бронежилет, шолом, аптечку). Каже, психологічно працювати стало легше.
«Я розумію, що, навіть, якщо щось там прилетить поруч, вціліють органи, – розмірковує Оксана. – Ми їздимо на різні локації, росіяни практикують повторні обстріли… Це коли «прилітає» тим, хто працює на місці удару – надзвичайникам, журналістам. Попри це, я не збираюсь виїздити, покинути Харків зараз – для мене неначе якась зрада. Тільки за умов повної окупації, але я вірю в наших захисників».
За словами Оксани, вона весь час комунікує з колегами, вони підтримують один одного у спільних чатах. Надані засоби захисту телевізійниці – також завдяки тому, що медійники спілкуються між собою і побачили її пост-прохання у Фейсбуці.
«Думаю, хто хотів виїхати, – зробив це ще на початку війни, – говорить Оксана. – Були ті, хто поїхав і говорив мені – навіщо залишаєшся? Чекаєш, поки район зрівняють із землею? Але як я поїду, якщо я тут потрібна?»
Бронежилет для журналістки – внесок у безпеку українських журналістів партнерів НСЖУ – Фонду Gazeta Wyborca, що формується компаніями Agora з Польщі та Bonnier News зі Швеції.
