Редакторка «Журналіста України» Ольга Войцехівська розповіла, як провела місяць війни невеличкому селі на Київщині
Опановувати побут селян позаминулого століття, а інформацію дізнаватися зі старого приймача, який вмикали тільки на кілька хвилин, щоб не садити батарейки – так довелося виживати людям у селі Любимівка на Київщині. Від російських окупантів його врятували навколишні озера і болота.
Про це Ольга Войцехівська розповіла на своїй сторінці у Facebook.
«На 3 березня 2022 року в мене був квиток на спектакль у театр опери і балету.
24 лютого 2022 року мала зі свого села Любимівка, що на Житомирській трасі, їхати в справах у Київ – до офісу нашої Спілки. Попутно склала список необхідних закупів продуктів, ще дечого.
А на світанку 24 лютого 2022 року прийшла війна, попередження про яку лунали від розвідок світу, але в яку не вірилося. Війна відразу перекреслила всі плани. Обпекли повідомлення про ракетні удари і перші жертви в Умані та столиці, та все одно здавалося, що це якась жорстока помилка…
Житомирська траса з боку Києва майже застигла в заторах, коли люди масово виїжджали з небезпечних місць. А потім – повідомлення про бої в Ірпені, Бучі, Ворзелі, Бородянці, Макарові, про підірваний міст на трасі в Стоянці. Ходили якісь непевні чутки – окуповані чи не окуповані – про сусідні села.
Наші Гурівщину і Любимівку врятували від окупації озера з промовистою назвою – Генеральські. Орки-буряти ринулися було, та втопили дві свої бронемашини в болотистому ґрунті. Одну залізяку витягли, другу так і не змогли. На тому й застрягли, влаштували на озерах пост з танка і витягнутої ним з багна бронемашини. Періодично звідти бахкало невідомо в який бік. А коли бурятську мразь викурили з місця, і вони на своїх залізяках виповзли на трасу, наші хлопці відправили їх до пекла.
Березень-2022 став місяцем життя на острівці свободи в тісному оточенні окупованих сіл. Приправили нам ці дні кількома близькими канонадами градів і ще чогось такого ж потужного (здавалося, що стріляють на сусідньому подвір’ї) , постійним очікуванням нових залпів з надією, що це все-таки наші б’ють непроханих гадів, і снаряди не вцілять у твою чи сусідню хату. Звикли до охриплого торохтіння моторів на трасі, коли рашистські броньовики поодинці повзли в бік Мрії-Милої – Капітанівки – Стоянки і плювалися у всі боки з кулеметів. А потім раділи, коли їм услід прилітало від наших, і з траси піднімався чорний, як душі російських нелюдів, дим.
Тиша вже лякала невизначеністю…
А що переживають люди під обстрілами ворога, коли не тільки гучно, а все руйнується, горить, убиває? Про масштаби розстрілів, про спалені машини мирних людей, яких нелюди убивали заради якоїсь дикої забави, ми ще майже нічого не знали. Тільки коли Київщину вичистили від «асвабадітєлєй» і ми отримали доступ до телемарафону повною мірою, стали дізнаватися про звірства цих нелюдів.
***
З перших днів березня в нас не стало електроенергії, майже зникли зв’язок та інтернет. Шпариною до інформації став невеличкий приймач, який задля економії батарейок, вмикали щогодини на кілька хвилин, щоб отримати бодай-які звістки з великої землі. Коли вдавалося підзарядити телефони від генератора, ловили інформаційні стрічки агенцій NEXTA Live, ТСН, Інсайдер Україна.
Довелося засвоїти ази побуту селян позаминулого століття.
Кожен день вимагав не менше семи-восьми відер води, яку витягали з криниці. Розбалувані тим, що воду в хату качає насос, на криницю не поставили корбу. Тож довелося накачували м’язи…
У декого з наших сусідів є міцні господарства – кури, корови, поросята, навіть коні. А в нашому стаді, коли додалися сусідські чотирилапі, власники яких виїхали, опинилося дев’ятеро собак і кілька котиків.
Спочатку була паніка – як прогодувати? І тепер сниться, що треба через день начистити або намити, дрібно нарізати відро картоплі, штук п’ять морквин, зварити ту картоплю навпіл з «довоєнним» рисом. Приправляли олією і молоком, яке давала сусідка від своєї корівки. Зате тепер маємо чимало друзів у собачо-котячому товаристві.
Біда показала, які у нас гарні сусіди. Ще не встигли оговтатися від звістки про війну, як у двері вже стукали із запитанням: «Що у вас з продуктами?». А потім, ділилися ми між собою, хто на що був багатий.
А потім приїхали волонтери, і ми вивчали географію та мови світу по етикетках на консервних банках гуманітарної допомоги, що кілька разів привозили ці сміливі люди. Гріли душу «закрутки» і пиріжки з Волині і Вінниччини, що були в одному з пайків.
І кожного разу, коли сідали їсти в теплій хаті, коли витягали воду з криниці, пульсувала думка про Маріуполь і всі інші міста й містечка, де люди під обстрілами вимушені були ховатися в холодних підвалах, не маючи їжі і головне – води. І не могли навіть подумати, що голодних та спраглих людей російські фашисти катували й розстрілювали.
***
Дні, як на зло, були здебільшого похмурі, без сонечка, о сьомій вечора – темно. Отже, коли енергетики у холоднечі, мряці, при дуже сильному вітрі відновили нам подачу електроенергії, це стало справжнім святом.
Тепер звикаємо до нормального життя, якщо так можна сказати в умовах, поки російські загарбники топчуть нашу землю, і кожного дня приходять новини про нові їхні злочини. Звучать з екрана телевізора назви міст і містечок усіх областей, де точаться бої, де окупант трощить усе живе і намагається поставити на коліна українців, а перед очима – редактори і журналісти газет і велика тривога: де вони, як вони? І радість, коли довідуєшся, що в колег все нормально.
***
По сільській вулиці їде мирний трактор, везе сіно для корівки, чиє молоко дуже прикрашало наше і котячо-собаче меню, а очі інстинктивно шукають гвинтокрил у небі …
Кілька днів не виливали воду з відер (а раптом електрики знову не стане?). І тепер, коли працює насос і в крані є вода машинально шукаю кружку, щоб зачерпнути воду з відра.
З сусідом їздили в Київ і привезли продукти з «Сільпо», почав працювати магазинчик у селі. Трохи незвично, що продукти можна не економити, щоб і на завтра вистачило.
Повернулися вимушені переселенці, привезли сухі корми для собак. Радість!
Відновлює рух на Київ перша маршрутка. Поки що доводиться їхати манівцями, витрачати замість звичних 30 хвилин більше двох годин. Але ж – радість!
А головне – ожили телефон та інтернет, а разом з тим спілкування з дорогими серцю людьми.
Тільки б швидше очистити нашу землю від нечисті, щоб усім миром відсвяткувати Перемогу!..
Пам’ятатимем кожного, хто загинув у воєнному вогнищі і шануватимемо живих. Тримаймося!»