Волинянка Еля Коротинська вже понад 15 років працює у сфері журналістики. Із 2015 року левову частину своєї роботи присвятила написанню матеріалів саме про учасників АТО/ООС, їхні проблеми. Нині ж вона виховує двох дітей, працює військовою журналісткою, пишучи про війну для видання «Інсайдер Медіа», та активно займається волонтерською діяльністю. Матеріал про Елю Коротинську вийшов у газеті «Нове життя» у межах ініціативи НСЖУ «Журналісти – важливі!»
«У нас війна триває з 2014 року. Але багато хто цього не розумів… Війна була десь там, далеко, на Донбасі. Вже як загупало у Луцьку 24 лютого, усі відразу заметушились, одні кинулись у військо, інші – навтьоки за кордон. Я нікого не осуджую, але… я знала, що нікуди не поїду, бо потрібна тут. Нікуди не виїду з України, бо це моя країна, і поки ми не виб’ємо ворога – я буду тут. Я з 2015 року, працюючи журналісткою, зосереджувала увагу саме на учасниках АТО/ООС. Писала про них, допомагала добитися правди і справедливості. Маю багато друзів, кумів, братів, просто знайомих військових і розумію їхні проблеми та потреби. Тому лишити їх варитись у цьому всьому самих я не могла», – каже Еля.
Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого, журналістка разом із дітьми поїхала до сестри, яка мешкає за Луцьком.
На 5-й день уже вирушила до Центру допомоги ветеранам війни «4.5.0» до волонтерок Олени Звєрєвої і Яни Зайцевої, з якими давно потоваришувала.
«З самих початків нам вдавалося файно зорганізовуватися – ми розгорнули великий штаб зі збору та відправки гуманітарної допомоги бійцям і цивільним, які опинилися під обстрілами. Нам привозили продукти харчування, броніки, плитоноски, ліки, одяг і ще безліч необхідного. Ми їздили по гуманітарну допомогу і на «шопінг» за кордон. Скуповували купу амуніції і різної техніки в закордонних магазинах. Потім усе запаковували по ящиках і відправляли тим, хто потребував. Вантажили машини, поїзди, буси і цілі фури. Відправляли на Харків, Дніпро, Київ», – каже журналістка-волонтерка.
Уже із квітня Еля Коротинська розпочала їздити на схід. «Маю дуже крутих «гідів», з якими мені ніколи не страшно. Бо впевнена, що вони мене не просто прикриють, а навіть не пустять туди, де є реальна небезпека. В усіх їх є реальний досвід таких «відряджень». І це важко насправді, бо одне – запакувати, а інше – туди доїхати. Дороги не передбачиш. Вирушили – була одна ситуація, поки доїхали – на іншому боці Дніпра уже все змінилося. Ми за кожну поїздку наїжджаємо приблизно 2600-2900 кілометрів. Але ці цифри теж різняться. Свого часу декілька разів виїжджали на непідконтрольну територію (і Луганська, і Донецька області). Були і на самому «нулі», і за метрів 300-500 від позицій росіян», – розповідає волонтерка.
Каже: нині просто робить те, що може.
«Не можу кинути своїх «котиків», бо вони там воюють не стільки за мене, скільки за моїх синів. Я їх люблю і поважаю. Вони мене заряджають, мотивують. Для мене є два світи – цивільне життя і життя військових. Там усе зовсім інакше. Коли в одному підрозділі в тебе воює друг, то за 1-2 поїздки його побратими стають тобі також рідними. Ти даєш знати, що будеш за годинку в Краматорську, і вони галопом летять із передової, аби випити просто кави… Вони роблять неймовірне. І я розумію, що теж мушу. Війна – це наркотик, а волонтерство – як доза. Але це не той наркотик що затьмарює голову. Так, я залежна від 150 дзвінків хлопців, які звідти телефонують і покладаються на мене. І просто не маю морального права показати їм нотку своєї слабинки. Адже вони знають, що Елька знайде, допоможе, вирішить. А я знаю, що мушу», – підсумовує журналістка-волонтерка.
Нагадаємо, що ініціатива «Журналісти – важливі!» має на меті розповісти широкій аудиторії про цінність роботи медійників, ризики і виклики, з якими стикаються працівники ЗМІ, висвітлюючи правду.
