Безсонні ночі та робота під обстрілами для медійниці Олени Гнітецької давно стали звичним ритмом життя. До війни журналістка херсонського видання “Вгору” Олена Гнітецька понад тринадцять років працювала в маркетингу та SMM. Після того ж, як Росія перейшла в повномасштабний наступ, почала працювати в журналістиці. В інтервʼю Національній спілці журналістів каже: зробила такий вибір для того, щоб доносити до суспільства правду.
«Парад» під прицілом снайперів
Поштовхом для неї став мітинг 9 травня 2022 року в окупованому на той момент Херсоні. Для російських ЗМІ ворожа пропаганда намагалася показати його прикладом “мирного життя” та “радісного свята”. Насправді ж місто нагадувало пастку – площі забиті автозаками, дороги перекриті, на підступах до центру стояли БТРи, а на дахах будинків залягли снайпери. Окупанти перестраховувалися, аби там не зʼявилося нічого зайвого.
– Тоді мені вдалося зняти постановочні викрики з лозунгами, снайперські позиції та в цілому зафіксувати, скажімо,більш правдиву історію. Усі світлини я розіслала в різні пабліки й побачила, що інформація може бути зброєю. Я усвідомила, що можу бути корисною в такому форматі, – розповідає пані Олена. – Для мене важливо показувати правду й те, що відбувається навколо, чинити опір. Ще в окупації я зрозуміла, що можу переступати через свій страх і рухатися далі.
Бачити не лише зовнішнього ворога, а й наші проблеми
У своїх матеріалах журналістка пише як про зовнішнього ворога, так і про внутрішні проблеми. Вона фіксує воєнні злочини російських окупантів, про життя Херсона під постійними обстрілами та розповідає про гуманітарну ситуацію в прифронтовому місті. Разом із тим, значна частина її роботи виходить за межі новинної хроніки – це репортажі, пропущені крізь особистий досвід і біль втрат. Такими для неї лишаються теми цивільних полонених та примусової паспортизації. Серед її рідних є ті, хто загинув через катування в російському полоні та ті, хто загинув в окупації через відсутність медичної допомоги, яку окупанти зробили “привілеєм” лише для власників паспортів рф.
Паралельно Олена порушує питання зловживань і з боку місцевих посадовців: завжди реагує на звернення людей, для яких журналістика часом стає єдиним способом бути почутими. Часом сміливість братися за резонансні теми оберталася ризиками для її власної безпеки. Утім, зізнається, ні про що не шкодує, більше того – розголос має силу й змінює перебіг подій.
– Ми не відокремлюємо себе від читачів, бо живемо в таких же умовах. Коли люди звертаються з проблемами, ми оперативно виїжджаємо на місце. Так було і з будівництвом підземних шкіл, які облаштовували впритул до лінії фронту: ми підтримали людей, які виходили на протести попри загрозу обстрілів, – ділиться Олена Гнітецька. – Коли я намагалася перевірити документи забудовника, на мене напали: вихопили телефон та кинули його в котлован, потім намагалися зіштовнути туди і мене. Зрештою будівництво зупинили, і не останню роль у цьому, ймовірно, зіграв суспільний резонанс.
24/7/365 – режим постійної готовності журналіста
Досвід воєнної журналістики навчив її жити в режимі постійної готовності: тримає завжди заряджені павербанки, має запаси води, кілька карток різних операторів зв’язку, аптечка, бронежилет, каска. Олена пройшла тренінги з тактичної медицини, навчилася працювати під обстрілами й заспокоювати саму себе в кризових ситуаціях.
– Зараз допомагає здатність раціонально оцінювати ризики та зберігати спокій за будь-яких обставин. Це певною мірою тренування, яке я пройшла ще під час окупації, тоді я займалася волонтерством, – пригадує Олена Гнітецька. – Загалом для всіх, хто працює в зоні ризику, раджу пройти навчання з домедичної допомоги, при цьому курсу тривалістю вісім годин – недостатньо. Щоб справді вміти працювати з пораненнями, навички мають бути відточені до автоматизму. Наприклад, я раджу кожному журналісту мати окремий тренувальний турнікет і постійно практикуватися з ним. Попри всю підготовку, під час свого першого обстрілу я зробила все максимально неправильно. Тоді мені пощастило: поруч опинилися військові, які вчасно зреагували й просто відкинули мене під стіну. Головне – вчасно заспокоїтися, щоб діяти правильно, бо паніка – найстрашніший ворог.
Частина матеріалів, які вона робила для свого локального медіа, “розлетілись” мережею та, вочевидь, стали своєрідним символом спротиву. Це – той же “парад” під прицілом колаборантів, ракета посеред поля з кавунами, кадри з Посад-Покровського: діти з кульками на фоні вщент розбитої школи.
Світло попри темряву
І все ж попри постійні втрати друзів та колег, її репортажі сповнені світла. Вона знімає фермерів, які збирають урожай у бронежилетах на замінованих полях, та помічає красу серед руйнувань.
– Одна жінка в Херсоні висадила квіти прямо біля воронки від “Градів”. Це і є наш стиль. Ми готові створювати життя навіть на руїнах, – говорить Олена Гнітецька.
Серед найважчих моментів, зізнається, не обстріли, а люди, які стають рідними за одну зйомку, а потім зникають назавжди…
– У складних умовах люди якось швидше починають дружити. Ось ти знімаєш фермера Гордієнка, який працює під вогнем, або водія автобуса, що вивозить людей через розбитий міст, спілкуєшся з ними, а невдовзі дізнаєшся, що їх більше немає… Це щоразу вибиває землю з-під ніг, – говорить пані Олена. – Вони всі були класними людьми, яких я поважала.
За її словами, часто журналісти стають єдиними психологами для родичів, які годинами чекають, поки їхніх близьких дістануть з-під завалів багатоповерхівок після обстрілів.
Працювати в Херсоні – це жити в режимі нон-стоп. Медійниця зізнається: готова виїжджати на прильоти і вдень, і вночі, бо відчуває відповідальність перед людьми, які звертаються по допомогу. Утім, у такому ритмі легко вигоріти. Тому вона надзвичайно цінує підтримку своєї редакції.
– Я дуже вдячна редакції, яка регулює навантаження і буквально змушує відпочивати. Нещодавно нас із донькою навіть відправили на ретрит, аби ми могли трохи переключитися, – розповідає Олена. – Ми не знаємо, коли цей марафон для нас скінчиться, тому важливо правильно розподіляти сили, щоб залишатися ефективними.
Олена не вважає себе героїнею. Каже, що просто зробила свій вибір – так, як його роблять волонтери, комунальники, водії або ж військові. Робити свою роботу там, де вона потрібна найбільше.
– Своєю роботою я мрію наблизити той день, коли мій дім на Лівобережжі нарешті звільнять і я зможу туди повернутися, – поділилася Олена Гнітецька.
Інформаційна служба НСЖУ
