Рустем Шейхалієв та його майбутня дружина Суріє народилися в червні 1979 року з різницею у три дні в одному й тому ж пологовому будинку у місті Самарканд, що в Узбекистані, куди їхні родини були депортовані в травні 1944 року. Рустем – старша дитина в сім’ї, крім нього є ще молодший син і дочка. У сім років пішов до першого класу школи № 6 міста Самарканд, у якій провчився 8 років. 1993 року чотирнадцятирічний Рустем разом із родиною переїхав до Криму, де й продовжив навчання (9-11 клас) у Сімферопольській школі №1.
Рустем і Суріє зустрілися вже в Криму. Згодом, в 2000 році, вони одружилися. Зараз у подружжя троє дітей: Ренат, Джелял та Зульфіє. На момент затримання Рустема усі вони були неповнолітніми.
Після закінчення школи Рустем вступив до ВПТУ-26 за спеціальністю «електрогазозварювальник». Після закінчення училища, 1998 року, за професією не працював, зайнявся підприємницькою діяльністю, мав торгову точку на Центральному ринку Сімферополя, де торгував фруктами та овочами. Був офіційно оформлений, сплачував оренду та податки. За більше двадцяти років роботи на ринку отримав безліч постійних клієнтів, які цінували його за чесність.
Рустем брав активну участь у громадській діяльності, допомагав в організації дитячих свят, займався закупівлями продуктів, потім став помічником кухаря.
Після того, як почалися репресії кримських татар, відвідував суди, надавав допомогу сім’ям політв’язнів, організовував закупівлю передач для незаконно заарештованих співвітчизників. 2015 року став цивільним журналістом, знімаючи фото та відеоматеріали на телефон, висвітлював репресії окупаційної влади щодо мусульман Криму.
Рустема Шейхалієва заарештували за необґрунтованими звинуваченнями 27 березня 2019 року, після того як одночасно в мікрорайонах Кам’янка і Строганівка міста Сімферополь, в оселях кримських татар, пройшли наймасовіші обшуки в Криму з подальшим затриманням. Йому ставиться в вину «участь у діяльності терористичної організації». Вирок Рустему обтяжують важкі хвороби – він хворіє на хронічний пієлонефрит, опущення правої нирки, варикозне розширення вен на ногах, також непокоїть стан зубів.
17 квітня 2019 року представник ОБСЄ зі свободи медіа Арлем Дезір засудив арешт активістів «Кримської солідарності» після масових обшуків 27 березня в анексованому Криму, закликав Росію до їхнього негайного звільнення з російського СІЗО.
18 липня 2019 року Європейський парламент ухвалив резолюцію, в якій є заклик до Росії звільнити всіх українських політв’язнів, включаючи Шейхалієва. 6 листопада 2019 року Національна спілка журналістів України визнала кримськотатарських цивільних журналістів, які переслідуються у Криму, включаючи Шейхалієва, колективним лауреатом Національної премії за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка,
11 грудня 2019 року міжнародна неурядова організація «Комітет захисту журналістів» включила чотирьох кримськотатарських цивільних журналістів, включаючи Шейхалієва, до своєї спеціальної доповіді про журналістів, кинутих до в’язниці за виконання своєї роботи,
3 лютого 2020 року міжнародна правозахисна організація Freedom House закликала Росію переглянути вироки кримськотатарським журналістам, пов’язаним із правозахисним рухом «Кримська солідарність».
Правозахисний центр «Меморіал» (Росія) визнав Рустема Шейхалієва політичним в’язнем Кремля.
***
«Рустем — це така людина, яка що думає, те й говорить. Сам самостійно вставав на ноги, працював, будував будинок. Мріяли добудувати і жити в ньому. У нас кожен день був святом поруч з ним», — поділилася спогадами друг сім’ї Діляра Ібрагімова.
Розповідає журналістка Ольга Гах: «На центральному ринку люди працюють роками. І всі цікавляться Рустемом, хтось хоче допомогти і щось передати йому: то коробочку фініків, то горішки», – розповідає Сурія.
У чоловіка була мрія — збудувати для сім’ї великий будинок. У 2009 році він почав будівництво дому, присвячував цьому майже весь свій вільний час. Ця клопітка робота стала для нього практично хобі – хотів зробити все якнайкраще. Та коли будівництво було майже завершене, чоловіка забрали озброєні силовики. Рустем таки не встиг пожити в будинку, який так довго будував.
Сурія не раз запитувала чоловіка, чи не шкодує той про свою журналістську діяльність. Рустем відповідав, що єдине, про що шкодує – це те, що мало часу присвячував журналістиці. І якби його зараз звільнили, то продовжив би писати про арешти та репресії на окупованому півострові, далі б відвідував судилища над кримськими татарами, допомагав би сім’ям політичних в’язнів й документував репресії на півострові.
Муміне Салієва, активістка та правозахисниця ініціативи «Кримська солідарність»: Я знаю Рустема з 2018 року. Він був оператором й фотографом проєкту «Кримське дитинство» – для дітей політичних в’язнів, вів зйомку тренінгів, екскурсій, майстер-класів, конкурсів та ігор.
Після 2014 року Рустем не захотів стояти осторонь подій в окупованому Криму. Взяв у руки телефон, штатив – і почав знімати незаконні арешти, відвідував та фільмував суди над кримськими татарами, писав про це тексти. Після затримання, у своєму листі Рустем написав, що заходив в ролі обвинуваченого в той самий зал Північно-Кавказького військового окружного суду, в який колись вперше зайшов як громадянський журналіст: «Мене ще раз обшукали і одразу ж завели до залу суду. При цьому, я одразу вказав, які документи будуть мені потрібні на судовому засіданні. Зігнувши в позу «дельфінчика», мене повели до залу. Цього разу я заходив як підсудний через інші двері до того самого залу, до якого вперше увійшов, якщо мене не зраджує пам’ять, 29 грудня 2018 року – це було так зване «останнє слово першої четвірки Бахчисарая»: Зеврі, Ремзі, Рустем та Енвер аг’а».
Дружина Рустема згадує, що чоловік організовував поїздки в Ростов на суди, якщо була така потреба, і сам їздив туди. Коли дізнавався про нові обшуки, одразу брав телефон в руки і поспішав на місце події, щоб все зафільмувати, опублікувати у Facebook і швидко передати матеріали «Кримській солідарності». Так помалу журналістика стала сенсом його життя.
«У нього був внутрішній поклик, за яким він ішов. Він не боявся, хоча я завжди хвилювалася за нього. Казала йому: «Може, не підеш?». На що він відповідав: «Якщо я не піду, той не піде, то хто допомагатиме? Так не можна, треба йти». У нього не було спеціальності журналіста, він був далекий від цього до окупації. Раніше не вмів фотографувати та правильно виставити кадр. Але потім втягнувся і навчився усьому», – розповідає Суріє.
В одному зі своїх листів Рустем Шейхалієв пояснює причину свого ув’язнення: «Насамперед, я – мусульманин, кримський татарин, громадянин України. Я був стрімером, відвідував суди, в тому числі – Північно-Кавказький суд у Ростові. І в цьому суді вся охорона бачила, що я зі штативом, з павербанком, у повному «екіпіруванні», і що я публічно брав інтерв’ю у адвокатів, родичів й усе це викладав в інтернет. У результаті, все потрапляло в ЗМІ і поширювалося світом. Ця діяльність, на мою думку, і є причиною мого перебування в СІЗО. Одним словом, через висвітлення правди і істини».
***
Ці події Рустем згадує так: «Одного дня, як зазвичай, прийшовши додому й завершивши усі справи, звернув увагу, що вже пізно, влігся спати, через що не зміг вчасно вранці прокинутися, як це робив останніми днями, о 5-й годині: щоб здійснити омивання, помолитися і вирушити на роботу. А розбудив мене шум, гучні стуки. Розплющивши очі, я зрозумів, що в двері моєї спальні стукають…»
Дружина Рустема каже, що вони знали: одного дня силовики прийдуть до їхньої оселі. І навіть думали, що готові до цього. Але виявилось, що ні.
«Чоловік швидко одягнув штани, футболку і побіг до дверей. Відчинив їх, а на порозі стоять повністю озброєні люди в масках. Один кричить: «Стояти», другий каже: «Лягай на підлогу!», третій: «До стінки лицем, до нас спиною!». Рустем не розгубився і каже: «Слухайте, ви визначтеся, що мені робити». Тоді вони перестали кричати. Чоловік попросив дати йому п’ять хвилин, щоб розбудити сім’ю».
Рустем сказав рідним, щоб заспокоїлися і не боялися. Особливу увагу приділив дочці – Зульфіє. Вона найменша в сім’ї, на момент затримання тата їй було лише дев’ять.
Коли силовики зайшли в дім, то сказали всім зайти на кухню. Там дочка почала труситися від страху, адже не розуміла, що відбувається. «Зайшов до нас у кімнату силовик у камуфляжі й зі зброєю в руках, на якій блимало червоне світло – ніби вона була заряджена. І каже до Зульфіє: «Дівчинко, заспокойся, не бійся. Нічого поганого не сталося». Вона в мене красномовніша, ніж я, і каже: «Як це нічого не сталося? Ви – в нашій оселі. Це вже щось сталося, і сталося дуже погане»», – пригадує жінка.
Рустемові надягнули наручники й почали водити по кімнатах. Силовики забрали книжки на тему ісламу, які відкрито продавалися у книгарнях і не були під забороною. Також жінка розповідає, що їм підкинули одну книжку в кімнату, яку ще добудовували. Пізніше вилучені книжки повернули. Також забрали всі телефони, які повернули лише через рік.
Коли активістові зачитали протокол, там було багато прізвищ інших кримських татар. Суріє подумала, що це адміністративний арешт, адже раніше траплялося, що так забирали й по 14 людей. Слідчий сказав зібрати чоловікові речі, на що дружина сказала: «Навіщо, якщо він зараз повернеться?». Так і не зібрала тоді нічого.
«Машина, в яку мене садили, була впритул підігнана до мого будинку. Це був великий бус, а навколо мене — велика кількість спецпідрозділу охорони. Також я звернув увагу на те, що весь квартал оточений і біля будинку мого сусіда Сеїтабдієва Сейтвелі також багато озброєних людей, а у напрямку мене їде мікроавтобус, в якому перебував Сейтвелі, про що я дізнався згодом. І в один момент дві машини помчали у бік міста у великій кількості супроводу, залишаючи за спиною будинок і знайомих, цивільних журналістів, сусідів, яким була небайдужа доля моєї родини і мене», — напише згодом Рустем, відзначаючи 1000-ний день у неволі.
***
Хто цього не пережив, тому важко уявити ті почуття, яких пережили діти Рустема під час засідання, на якому прокурор попросив для Рустема 17 років позбавлення волі. Донька Зульфіє після почутого хотіла плакати, але Рустем навіть не подивився в сторону прокурора. Він дивився на своїх дітей, посміхався до них, щоб ті заспокоїлися і не боялися.
Суріє Шейхалієва розповідає, що чоловік дуже підтримує сім’ю. Пише рідним і друзям листи, завжди каже, щоб вони були сильними. Адже він – незаконно засуджений, і йому немає чого боятися. Жінка пригадує, що, коли її чоловіка вів на суд конвоїр, то сказав опустити йому голову. Рустем відповів, що він – не злочинець. Тоді він йшов із високо піднятою головою, не приховуючи погляду. «Ми ніколи не опустимо голови, тому що нам немає чого соромитися», – пише чоловік в одному зі своїх листів.
***
Амбасадором Рустема Шейхалієва у межах програми #SolidarityWords є відомий публіцист Юрій Макаров. У колонці для «Українського тижня» він так пише про політв’язня: «Йому 42 роки, в нього гіпертонія, хворий шлунок і нирки, не кажучи про такі «дрібниці», як варикоз і проблеми із зубами. Російська феміда в особі суддів Південного окружного військового суду РФ зі звинуваченими не панькається, але й не поспішає, вбиваючи непокірних повільно, та несхибно. Але він, як і решта підсудних, навіть не збирається підігравати чекістам, хоча напевно була можливість пом’якшити умови, скоротити термін — а їм світить по 20 років на кожного. Нема звички. Не заведено в цьому середовищі». Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону 24 листопада виніс вирок п’ятьом кримським татарам у справі кримських мусульман. Громадянського журналіста Рустема Шейхалієва суд засудив до 14 років колонії суворого режиму.
***
24 листопада 2022 року головуючий суддя Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону В’ячеслав Корсаков у складі суддів Дениса Галкіна та Ігоря Шендрикова визнали підсудних винними у терористичній діяльності та спробі захоплення влади. Активістів Енвера Аметова та Яшара Муєдінова засудили до 13 років колонії суворого режиму, а громадянських журналістів Руслана Сулейманова, Рустема Шейхалієва та Османа Аріфмеметова – до 14 років. 4 роки терміну політв’язні проведуть у в’язниці, а потім ще 1 рік будуть обмежені у свободі пересування. Підсудні винними себе не визнали і вважають своє переслідування політичним.
Як розповіла дружина Рустема Суріє, політвязень зараз перебуває в СІЗО Новочеркаська і чекає засідання суду, який повинен розглянути апеляцію на вирок суду першої інстанції. Дружина згідно з законом вже півроку пише заяви з проханням вивести Рустема на телефонний дзвінок, але її прохання залишається без відповіді.
***
З останнього слова Рустема Шейхалієва: «Сьогодні мене та моїх товаришів судять за те, що я нібито займався «терористичною» діяльністю та готував насильницьке захоплення влади в Криму та Росії. А насправді за те, що я – кримський татарин, мусульманин, хочу проживати на своїй землі, історичній батьківщині своїх предків – у Криму, сповідувати у повному обсязі свою релігію – Іслам, навчати неї своїх дітей та поширювати ці знання серед інших людей, боротися проти несправедливості та захищати людей.
Ви думаєте, що за це переслідують тільки мене і що наші лиха почалися вчора чи сьогодні? Ні, все це вже було набагато раніше… Наш народ вже понад 200 років зазнає гонінь, вбивств, приниження та депортації.
Усе це розпочалося з моменту підписання Кючук-Кайнарджійського договору. Руйнувалися, знищувалися наші мечеті, осквернялися цвинтарі, медресе. Виганялися люди, які знали релігію, конфісковувалися і спалювалися книги і манускрипти. Виганяли нас із рідної землі, примушуючи до еміграції. Пізніше це зробили Сталін та його підручні, які взагалі виселили нас поголовно і мало не знищили весь наш народ. Ними було поставлено мету – Крим без кримських татар, тобто без нас, кримських мусульман різного етнічного походження, об’єднаних однією релігією, мовою, культурою та місцем проживання.
Але ми вижили, вистояли та повернулися. Мало того, ми відродили свою культуру, мову та релігію, стали міцнішими, пройшовши крізь бурі, поневіряння та втрати. І це знову їх дратує…
Я – мусульманин, кримський татарин, вважаю себе громадянином України, політв’язнем, громадянським журналістом, в’язнем совісті – такими нас бачить та визнає весь світ у своїх численних резолюціях, хоча ви й не хочете цього визнавати та долучати до матеріалів кримінальної справи. У цих резолюціях і деклараціях до нас застосовується IV Женевська конвенція, на яку ми з першого дня арешту звертаємо увагу всіх інстанцій світу.
Проживши близько 30 років у місті Сімферополі, отримавши 1995 року паспорт України, я жодного разу не спостерігав терактів і не чув навіть слів про підготовку їх, а тим більше про захоплення влади.
… У той час, коли мій дідусь з боку матері Ісмаїл Максудов воював на війні проти загарбників, Радянський Союз, на чиєму боці він бився, депортував, тобто вислав усіх кримських татар на Урал, де в суворих умовах, у холодному бараку на чотири сім’ї перебувала бабуся з маминого боку Гульфере, у майбутньому Максудова. Зі своєю сім’єю та сліпою матір’ю вона була вивезена з дому майже у шістнадцятирічному віці, коли турбота про всю сім’ю лягла на плечі тендітної дівчинки. Гульфері довелося піти працювати на лісоповал, наприкінці робочого дня їй дозволяли взяти одну колоду для обігріву барака, яку доводилося нести всю дорогу на плечі. У бараку, розпилявши і розділивши на потрібні поліна, розпалювали вогонь у печі і починали готувати їжу з чого доведеться, іноді зі шкурок від картоплі, а часом з м’яса мертвого коня. І тільки потримавши ноги біля вогню і розморозивши ноги, знімали онучі – крім них не було на ногах нічого.
Батько мого батька (мій дідусь) Шейхалієв Насібулла не один рік пропрацював в Узбекистані укладачем асфальту, і їхня родина, де я був народжений, також зазнала чимало поневірянь.
Коли мені виповнилося 13 років, я прийняв важливе рішення у своєму житті: зібравши речі, вирушив у дорогу без батьків – один, у поїзді була лише знайома, яка їхала до Криму. Так я поїхав на історичну батьківщину своїх предків, де вже жили з початку дев’яностих років батьки моєї матері, які мали своє житло, хоч і без умов.
4 липня 1993 року моя нога вперше вступила на вокзал міста Сімферополя. Минули роки, я закінчив школу, де в мене було багато друзів різних національностей та любляча класна керівниця Віра Миколаївна, яка відносилася до мене як до рідного сина. Після школи вступив до ПТУ-26, закінчивши його, одержав професію електрогазозварника.
З 2000 року працював у сфері торгівлі, продаючи овочі та фрукти. Щодня контактував з представниками різних верств суспільства, знаходив спільну мову з усіма людьми, будучи приватним підприємцем, своїми діями та порядністю намагався показати всю красу своєї релігії, тим самим здобув довіру та повагу покупців усіх конфесій та націй. З допомогою торгівлі утримував свою сім’ю. За багато років життя на батьківщині своїх предків, яка вже стала і моєю, на півострові Крим – батьківщині кримських татар – я став частинкою цього суспільства.
2000-го паралельно пробував себе в ролі оператора. Робив відеозйомки на різних заходах, таких як Ораза байрам та Курбан байрам. Через роки став громадянським журналістом.
Несправедливість щодо чесних, справедливих, добропорядних людей – арешти, затримання та винесення вироків, коли змінювалися лише імена, прізвища та терміни – все це спонукало мене активно відвідувати суди над політв’язнями, обвинувачених не лише кримських татар, а всіх людей нашого багатонаціонального півострова.
Роблячи репортажі, доносив істину усьому світу, яка не до вподоби деяким людям. Закони Ісламу – це закони для людей, для вирішення проблем людини як такої незалежно від її раси, національності чи конфесії. Судження людини, яка живе в соціумі і потребує правильного вирішення цих проблем, стали причиною пред’явленого звинувачення, оскільки саме вони були визнані зазіханням на суспільну і державну безпеку.
Ущербність звинувачення полягає в тому, що релігійні диспути в Ісламі залишаються невідомими для народу, а самі представники влади в особі органів безпеки та інших органів не здатні адекватно їх оцінювати. І ще хочу додати, що як би не намагалося держобвинувачення надати чи завуалювати подібні безвідповідальні звинувачення з використанням ярликів та штампів, відокремити нас від нашого народу, говорячи на публіку, що «це ми не з кримськими татарами боремося, не з мусульманами, а з терористами», то хочу запевнити всіх вас, що час наївних та довірливих кримських татар, як, втім, і не лише кримських татар, минув!
Для всіх вже давно зрозуміло, що звинувачення, що подаються в таких формулюваннях, характеризують собою не лише загальний наклеп, але в них виразно проступає неприкрита ненависть і злість до мусульман загалом.
Кримські татари – не зрадники та не терористи! Свободу всім політв’язням Кремля! Як би хто не примудрявся у своїй пропаганді обдурити народ та світ – перемога правди неминуча. Так було у минулому, так буде й зараз. Це лише питання часу. Хочете цього чи ні, вірите чи не вірите.
***
Міжнародна правозахисна організація «Комітет захисту журналістів» публічно засудила російський вирок громадянським журналістам у Криму Осману Аріфмеметову та Рустему Шейхалієву. Російська судова колегія ухвалила рішення відправити їх до колонії суворого режиму на 14 років. «Драконівські 14-річні вироки кримськотатарським журналістам Осману Аріфмеметову та Рустему Шейхалієву демонструють, наскільки російська влада має намір усунути будь-які незгодні голоси в Криму», – заявила Гульноза Саїд, координатор програм Комітету захисту журналістів у Європі та Центральній Азії. Вона додала, що «цей вирок має стати тривожним сигналом» для всіх, кому небайдужа свобода преси в Росії та анексованому нею Криму.
«Російська влада має негайно звільнити Аріфмеметова, Шейхалієва та всіх інших ув’язнених представників преси», – резюмує Гульноза Саїд.
***
21 український політв’язень Кремля має проблеми зі здоров’ям, і цих людей не лікує Росія. Серед них є в’язні із серйозними захворюваннями та інвалідностями, які без медичної допомоги можуть померти в неволі. Правозахисники закликали РФ і окупаційну владу негайно надати допомогу цим українським громадянам. Про це йшлося 14 серпня під час пресконференції в Києві, де правозахисники оприлюднили список політв’язнів, які потребують лікування.
У цьому списку: Теймур Абдуллаєв, Арсен Абхаїров, Сервет Газієв, Ірина Данилович, Наріман Джелял, Володимир Дудка, Азамат Еюпов, Тимур Ібрагімов, Ігор Кіяшко, Емір-Усеїн Куку, Халіл Мамбетов, Рустем Мурасов, Зекір’я Муратов, Руслан Нагаєв, Енвер Омеров, Олег Приходько, Амет Сулейманов, Шабан Умєров, Рустем Шейхалієв, Яшар Шихаметов, Іван Яцкін.
Правозахисники називають цей перелік списком Гафарова-Ширінга, які в лютому цього року померли в російських в’язницях. Як розповіла кримська правозахисниця та журналістка Лутфіє Зудієва, 60-річний Азамат Еюпов з Білогірська переніс у російському слідчому ізоляторі чотири ішемічні інсульти і його життя перебуває під загрозою. 38-річного Амета Сулейманова з Бахчисарая взято під варту, незважаючи на те що чоловік потребує заміни серцевого клапана і постійно задихається.
***
Міністерство закордонних справ України рішуче засуджує ганебні вироки окупаційної влади в Криму, винесені українським громадянським журналістам Осману Аріфмеметову, Руслану Сулейманову та Рустему Шейхалієву, а також активістам — Яшару Муєдінову та Енверу Аметову. Таким чином сумарний термін засудження кримських політв’язнів наближається до 1300 років.
Ці ганебні вироки є демонстрацією сили там, де є її немає, та черговим проявом зневаги до основоположних прав людини.
Міністерство закордонних справ України закликає міжнародну спільноту та партнерів по Міжнародній Кримській платформі продовжувати чинити політичний, дипломатичний, санкційний та економічний тиск на Росію з метою негайного звільнення усіх українських громадян, незаконно ув’язнених путінським режимом.
Українські дипломати і надалі боротимуться за звільнення всіх і кожного незаконно ув’язненого громадянина України, у тому числі шляхом привернення максимальної уваги до долі політичних в’язнів через започатковану МЗС України ініціативу публічного адвокаційного менторства над громадянськими журналістами, незаконно ув’язненими Росією.
Інформаційна служба НСЖУ
В публікації використано матеріали ГО «Кримська солідарність», сайту «ПЕН-Україна», «Читомо», сайту Крим.Реалії проекту «Радіо Свобода», Центру прав людини ZMINA, Товариства «Меморіал» і інших. Інформаційна служба НСЖУ висловлює глибоку подяку колегам за люб’язно надану можливість.
