…Благенькою мотузочкою Ольга Кисленко намагалася стулити докупи двері з одвірком, які скособочилися через вибухову хвилю, і ніяк не хотіли зачинятися. Але й навстіж кидати дім жінка не хотіла. Бо вдеруться бездомні собаки, живого місця не залишиться у кімнатах. Знала й те, що від других непроханих гостей, голодних котів, понівечене житло двері з мотузкою навряд чи вбережуть. Хата блимає пустими віконницями, й котам, які вже почали рискати покинутим селищем, на раз здолати відстань від землі до підвіконня…
Із середини березня Краснопілля, що на Сумщині, постійно здригалося від потужних вибухів, яких більшало з кожним днем. У домівках сипалися стіни, на друзки розліталися вікна, «згорталися» дахи. У лещатах страху стискалися серця мирних жителів. Хто й не думав тікати від війни, почав через безвихідь готуватися у дорогу. Почуття у людей проявлялися по-різному. Одні вихлюпували біду плачем, а то й голосінням, другі – мовчазно схилялися під тягарем спустошеності й туги, треті намагалися не втратити життєвої рівноваги.
Сили тримати рівновагу Ользі Кисленко, заступнику редактора Краснопільської газети «Перемога», додають родина доні, маленький онучок Назарчик і редакційна робота.
– Мій дім стоїть неподалік нашої лікарні, яку розбили. Шість чи сім шахедів туди влучили, – говорить Ольга Кисленко. – Від медзакладу лишилися руїни, а вибухова хвиля на довколишніх вулицях пошкодила багато будинків. Моя оселя теж зазнала великих руйнувань, посипалися шибки, повилітали рами, перекрутило двері. Добре, що на той час я вже виїхала із селища. Все, що відбулося і відбувається зараз, не дає спокою, й ще довго буде відлунюватися усім краснопільцям. Війна підтяла людей під корінь, струсонула і погнала в евакуацію від рідних домівок, де лишилося усе миле і дороге серцю.
…17 березня після роботи Ольга Кисленко повернулася додому. Наближався вечір, а з ним і думки: як переночувати? Жінка, мабуть, все життя пам’ятатиме безсонну ніч проти 18 березня. Вона живе сама, донька з родиною – в Сумах. До того Ольга «кооперувалися» з бухгалтеркою редакції Оксаною Шевель, аби ночувати разом. Удвох їм було трішки веселіше і не так лячно. Але Оксана поїхала у той день до чоловіка, який працює в Сумах. А Ользі вже й донька підвищеним тоном почала говорити, щоб і вона збиралася до них. Переконати не вдалося. Вирішила залишитися вдома, сподіваючись, що все обійдеться.
Та дива не сталося. Страшною та гучною видалася тоді ніч. Здавалося, що й повітря двиготить від вибухів. Який там сон!.. Ледь діждалася ранку. Взяла невеличкий наплічник з кількома речами, документи поклала. Вирушила у редакцію, був якраз випусковий день. Після роботи поїхала в Суми, як мовиться, в чому була. Вона часто приїздила до доні Софії допомогти з маленьким Назарчиком. Цінує її допомогу зять Олег. За нього в родині тривожаться, бо військовий. Хвилини в родинному колі для всіх дуже важливі. Але журналістка вперто не хотіла вірити, що їде надовго. Сподівалася, день-два – й повернеться додому. Навіть не забрала з редакції власний ноутбук. Дім, ніби відчувши настрій господині, того ранку дивився їй услід чистим поглядом ще цілих вікон. Вже невдовзі розлюченим роєм шахеди накинулися на Краснопільську лікарню, і вікна перетворилися на уламки…
Ольга Кисленко повернулася у Краснопілля зі своїми сватами, які напередодні власною автівкою теж приїхали до дітей перебути вечір та переночувати ніч. Часу було зовсім обмаль. Спочатку родичі завезли її додому. Там, найперше, забрала фотоальбоми. Особливих статків журналістка не мала, тож брала найнеобхідніше з одягу та взуття, ще якийсь посуд… На зворотній дорозі потрібно було заїхати на роботу. Будівля, де редакція орендувала кілька кабінетів, вже зазнала деяких пошкоджень зсередини, але ноутбук дочекався господиню. Вона взяла й журнал обліку редакційних передплатників, бо впевнена, що він ще знадобиться для адресної доставки читачам газети «Перемога». Раніше пані Ольга працювала у місцевому відділенні «Укрпошти», проводила передплату видань. А коли влаштувалася у редакцію, то і там разом з головним редактором налагодили редакційну передплату. У стінах редакції пройшли сімнадцять років її життя, цікавої роботи, яка почалася з посади коректора, і дотепер – заступником редактора. Та на спогади часу не було, мала швидко збиратися, насипала корму чотирилапим і поїхала з рідного селища.
Краснопілля без угаву піддається обстрілам. Але коли трапляється коротке затишшя, люди намагаються там побувати.
Ольга теж ще кілька разів приїздила додому. На сторожі оселі лишається дворовий пес Рекс. Жінка його випустила з імпровізованого вольєра, і повсюди лишила корми. Забрати з собою можливості не мала. З двору він майже не виходить, але й у господу чужого не впустить… У Краснопіллі залишилися і чотирилапі друзі, які колись приблудилися до офісу «Перемоги» – кіт Сєня, молоденька кішечка Мальва та пес Дрон, житель прикордонної Покровки – його кілька років тому привіз керівник товариства, у якого редакція орендує приміщення. Під час відвідин редакції побачити їх не вдалося: коли почалися обстріли, кудись забігли. Журналісти лишили їм багато корму і сподіваються, що вони повернуться…
А людська душа весь час повертається, навіть рветься додому, туди, де народилася, де дім береже спогади дитинства. У «крайній» приїзд пані Ольга пройшлася кімнатами, обійшла подвір’я. Сум огортав серце журналістки до плачу. У кожному куточку оселі причаїлися спогади життя: перед дзеркалом вона крутилася ще дівчам, а за отим столом робила уроки донечка Софійка… А ось світлина батька, Миколи Яковича, який виховував її з трирічного віку… Він пішов у засвіти у жовтні 2021 року, зробивши останній подих на руках своєї найменшої доньки Ольги… На подвір’ї теж кожен клаптик землі був сходжений, переходжений тисячу разів дорогими їй людьми… Клаптики спогадів Ольга Кисленко мусила з болем відривати від думок і серця. Журналістка почала шукати хоч якусь мотузку, аби стулити докупи двері рідної домівки…
Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
