«То були часи незвичайні: сповнені віри, надії та бурхливих змін» – упевнена, щось подібне може сказати кожний про той чи інший пам’ятний період свого життя. У мене такий період розпочався 20 грудня 1990 року, коли напередодні підписала до друку останній особисто редагований номер макарівської районної газети на Київщині, а відтак у столиці на мене вже чекали нові обов’язки – відповідального секретаря Спілки журналістів України.
До цього призначення мала чималий досвід виконання громадських доручень: керівник творчого об’єднання районних газет Київського Полісся, член правління й бюро регіональної столичної організації, а ще за дорученням працівників апарату республіканської (на той час) журналістської спілки виїздила в кілька областей України у складі робочих груп залагоджувати конфлікти між районними редакціями і їхніми засновниками або опікувалася питаннями оздоровлення сімей журналістів, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Як делегатка шостого й сьомого спілчанських з’їздів я розуміла особливості роботи на запропонованій посаді – третій за відповідальністю в апараті найчисленнішої творчої організації України. Однак то лише загальні уявлення, а дійсність виявилася набагато складнішою. І хоч роботи ніколи не боялася, скажу правду: попервах було дуже непросто… А ще ж які то були часи!
Сьомий з’їзд журналістів, відомий як Установчий, обрав на альтернативній основі нового голову СЖУ – Івана Васильовича Сподаренка. Для багатьох колег він був прикладом порядності, людяності, високої професійності – не один рік редагував газету «Сільські вісті», що мала найбільший тираж в Україні й неабияку довіру та визнання читачів. Подякувавши попередньому лідерові спілчан Миколі Олександровичу Шибику, ми ухвалили перший в історії СЖУ Статут, а ще – Декларацію, в якій урочисто проголосили Спілку «вільною, позапартійною, незалежною, неурядовою, добровільною організацією». Отож її керівним органам і працівникам апарату було над чим працювати…
Виклики часу й пов’язані з довгоочікуваною незалежністю нашої держави загострені почуття справедливості та національної гідності, а ще незвичні ринкові відносини зумовили й нові процеси в журналістському середовищі. Не попрацювавши й року, пленум виконкому ухвалив провести Восьмий (позачерговий) з’їзд журналістів.
Мабуть, на все життя запам’ятається та атмосфера напруги й водночас – тріумфу демократії, якої не бачила як делегатка на двох попередніх з’їздах. З чотирьох кандидатур головою Спілки – вперше на штатну основу – обрали голову правління Луганської обласної організації, редактора кіровської міської газети Євгена Федоровича Вербила, який родом з Чернігівщини.
Не перелічуватиму, чого досягли, наслідувавши традиції попередників та збагативши їхній досвід. Наголошу тільки на тому, що нового встигли зробити самі. Проблем і справді вистачало. Одна з них – приміщення на Хрещатику, в самому серці столиці. Ми ж були в ньому, як то кажуть, на пташиних правах. Один уряд дозволив переїзд, а прийшов наступний і… Тут мав бути пакет неспростовних документів, які б раз і назавжди закріпили будинок за творчою організацією. І за цю справу взявся перший заступник голови Спілки Михайло Новик. Михайло Михайлович мав досвід роботи в державних органах, знав, як правильно застосувати певні положення в майновій сфері – останнє неабияк стало в пригоді, коли узаконили за СЖУ приміщення на Хрещатику, 27-а. Усе вчасно й правильно зробили – це, поза сумнівом, перша дуже важлива перемога, яка закріпила право власності на таку необхідну нерухомість.
Серед першочергових документів ще на першому після з’їзду пленумі правління, 18 лютого 1992 року, ухвалили постанову «Про взаємовідносини Спілки журналістів України зі Спілкою журналістів СРСР на конфедеративній основі». Згідно з цією постановою, ми припинили нашу участь у роботі Спілки журналістів СРСР на конфедеративній основі, відкликавши зі складу керівних органів останньої представників СЖУ. Водночас наголошувалося на дальшому зміцненні контактів з колегами за межами України – на договірній основі, на засадах рівноправності. Цю позицію не всі колеги сприймали, проте наш актив розумів: іншого шляху просто не може бути. З кількох наявних пропозицій щодо дальшої співпраці ми віддали перевагу запрошенню до Вільнюса, де в травні мала розпочатися конференція за участю керівництва Міжнародної федерації журналістів. Мені доручили готувати пакет документів про СЖУ, а професійно перекласти тексти англійською мовою допомогла Марина Таран з редакції іномовлення Національної радіокомпанії.
До Вільнюса, крім нас з Євгеном Федоровичем, прибули представники ще кількох журналістських спілок – претендентів на вступ до МФЖ. Однак рівень київської попередньої підготовки документів став вирішальним під час переговорів з генеральним секретарем Єнсом Лінде. А дізнавшись про чисельність СЖУ, він ще й пожартував: «Здається, не ви вступаєте до МФЖ, а ми до вас». А от запрошення на форум, що мав розпочатися 6 червня в Монреалі (Канада), було вже без жартів. До речі, українська Спілка – єдина, яку під час обговорення визнали цілком готовою до вступу в МФЖ. Проте тогочасний фінансовий стан СЖУ ставив під загрозу виїзд у таке далеке відрядження, отож вирішили надати право керівництву Литовської спілки журналістів представляти й нашу організацію на заокеанському форумі.
Сама та подія справді стала історичною: відтоді спілка журналістів незалежної України – повноправний член авторитетної міжнародної професійної структури. Цей факт став визначальним у майже дворічній дискусії в первинних і обласних організаціях, яким правління СЖУ радило подати пропозиції для встановлення дати професійного свята. Отже, на підтримку ініціативи делегатів першого Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів Президент України Леонід Макарович Кравчук 25 травня 1994 року підписав Указ про встановлення Дня журналіста. Датою святкування визначено 6 червня – день прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів (у 1992 році, – ред).
З осені 1992 року в актовій залі на Хрещатику, 27-а регулярними стали засідання дискусійного пресклубу, на який запрошували політиків, державних і громадських діячів. Вести ці заходи доручили мені як заступникові голови СЖУ з міжнародних питань та позаспілкових зв’язків.
Саме в той період у нашої команди з’явилися нові партнери – представництва в Україні Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Конрада Аденауера. Керівник останнього Манфред Ломанн і його заступник Анатолій Рачок брали участь мало не в усіх засіданнях. Збиралися також у спілчанській світлиці, де за чаєм-кавою тривало неформальне спілкування з українськими журналістами. До речі, здебільшого саме на цьому майданчику СЖУ проводила перемовини з делегаціями колег з Польщі, Угорщини, Македонії, США, Німеччини… Тут же в липні 1995 року відбулася зустріч вітчизняних і канадських журналістів з Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром (Романюком). Знімок, який зафіксував наше спілкування, став, на жаль, одним з останніх, зроблених за життя цієї унікальної Людини, справжнього патріота національної державності.
А чого варті були наші походи на судові засідання, коли обстоювали права незаконно звільнених не лише рядових працівників преси, а й колишніх головних редакторів! Були й похибки, і нерозв’язані проблеми, бо тоді, на початку 1990-х, як і нині, журналісти опинялись у вирі подій – за покликом професійності й патріотизму сміливо брали на себе відповідальність за Слово.
Приємно, що від літа 2012 року ВБФ «Журналістська ініціатива» працює в тісному партнерстві з творчою спілкою. Частина активу фонду є у виконавчих і регіональних органах НСЖУ, долучається до спільних справ, спрямованих на розвиток української журналістики.
Скільки порівнянь можна провести із сьогоднішніми реаліями, коли журналісти масово опинилися на передовій: хто інформаційної боротьби, а хто й зі зброєю в руках боронить рідну землю від рашистів! На мій погляд, жодна з творчих спілок нашої держави не взяла на себе стільки відповідальності за долю колег, не акцентувала свою діяльність, як НСЖУ на реальних справах. Звернення від 24 лютого 2022 року «Ми – солдати правди», створення центрів професійної солідарності для ефективної допомоги колегам, які через повномасштабне вороже вторгнення мусили залишити домівки, допомога у відновленні перших випусків газет на деокупованих територіях, потужна міжнародна співпраця зі своїми партнерами, завдяки чому стала реальною матеріальна підтримка сотень колег та їхніх родин у ці сповнені невизначеності трагічні часи…
Упевнена, що про потужну роботу в екстремальних умовах команди нинішнього голови НСЖУ Сергія Томіленка наші колеги скажуть багато добрих слів. І це вже буде чергова сторінка гідної історії нашої творчої організації.
А сьогодні, вітаючи всіх з Днем журналіста, бажаємо Перемоги нашим славним воїнам-захисникам!
Слава Україні та її героям!
Людмила Мех, заступник голови СЖУ (1992–1997),
президент ВБФ «Журналістська ініціатива»
та Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів
Фото Сергія Шевченка, Сергія Біжка та з сайту НСЖУ
Передрук з сайту ВБФ «Журналістська ініціатива».
