В Івано-Франківському Центрі журналістської солідарності НСЖУ відбулися зустрічі зі студентами-переселенцями, які здобувають освіту у місцевих вищих навчальних закладах. Першокурсниками кафедри журналістики Факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Університету Короля Данила поділилися своїми болючими спогадами про те, як через повномасштабну війну довелося покидати рідні домівки. А згодом студенти виклали їх на папері, що сформувало рубрику «Юність, обпалена війною»..
Публікуємо розповіді Олександри Борзьонок із Харкова, Яни Яригіної з Курахового, Дениса Сатановського з Києва та Вероніки Ільющенкової з Запоріжжя
Історія про захід Сонця
Це почалося майже два роки тому, коли знайомий відвів мене на його особливе місце. Думаю, у кожного з нас є таке: тут він почуває себе добре і може побути з собою наодинці.
Звідти нам відкрилася залізнична колія на пагорбі за містом, із фантастичним заходом Сонця.
Відтоді я закохалася. Ні, не в того хлопця, а в … природне явище. Мої вечірні побачення з Сонцем ставали все частішими. Згодом вони увійшли у звичку, особливо влітку. Спостерігаючи за природою, я занурювалась у свої думки. І це дало мені зрозуміти важливий сенс: «Так день закінчується. Сонце зникає за небокрай, але воно обов’язково знову з’явиться завтра». Ця думка давала мені надію, що нічого не втрачено, а завтра буде шанс, аби щось змінити.
Поїхавши на навчання до Харкова, міста, про яке я мріяла з дитинства, я не забула про своє захоплення. Тим паче що мені пощастило з кімнатою на 8-му поверсі гуртожитка.
Щовечора я затамовувала подих від краєвиду, коли стіни заливало багряне світло.
Пам’ятаю, як покликала своїх друзів, або вони залишили всі свої справи і сіли зі мною дивитись у вікно. В кожного тоді були різні думки, а повітря в кімнаті вже тоді було напруженим.
У той момент ми бачили останнє мирне небо.
Наступного ранку Сонце не зійшло… Замість нього я прокинулася від вибухів, а життя поділилось на до та після. Реальність змінилася: тепер у мене немає ще одного шансу завтра, життя лише зараз і воно може обірватись у будь-який момент. Тепер захід Сонця несе лише страх і запитання «Чи не був це останній мій день?». Це немов жити у часовій петлі, суцільній темряві, де Сонце не відроджується щодня. Найскладнішим було прийняти факт неможливості планувати своє майбутнє – війна забрала в мене мрії і бажання мріяти.
Я покинула рідний дім та університет. Мені забракло часу прожити у тій кімнаті на 8-му поверсі, яскравих спогадів на все життя.
Забракло безсонних ночей через навчання, а інколи – й через розмови завдовжки у вічність.
Забракло часу стояти біля вікна, дивлячись на захід Сонця.
Мені забракло багато чого…
Забракло мого вимріяного життя.
Сподіваюся, колись я повернуся до того, на чому закінчила, моя часова петля розв’яжеться, і життя буде давати нові шанси щодня.
Олександра Борзьонок, студентка Університету Короля Данила.
Я люблю вас
Дверцята автобуса зачинилися. Шоста ранку, а сонця поки не видно. Холодні сидіння, холодні руки мої і сестри. Сльози, багато сліз. Мабуть, я ніколи так не плакала. Попереду дорога тривалістю кілька годин, потім пересадка, потім ще дорога. А потім – невідомість. Я не знаю, що буде зі мною, батьками, взагалі з цим світом.
Востаннє я була в рідному місті Курахове, що за сорок кілометрів на Захід від Донецька, 9 червня. Страх. Мабуть, він був і почуттям, і емоцією, і всім. Я залишаю батьків тут, у небезпеці. Сама зі старшою сестрою їду шукати місце спокійніше. Напередодні я трохи не втратила все: касетні снаряди впали за 20 метрів від моїх мами й тата. Тепер я маю з цим жити, працювати, займатися буденними справами, вчитися. І я роблю це, бо впевнена: зовсім скоро, після нашої перемоги, стане легше.
Насправді я заспокоювала себе думкою, що мені вкрай пощастило: все завершилося сильним переляком, тоді як хтось втрачає рідних, домівку. Але ця думка не вилікує всі травми. Так само, як не допоможе позбутися відчуття тривоги щоразу, коли телефоную до мами. Воно вилилося мені в рядках:
«Я просто хочу знати,
Що з тобою все добре, мамо,
Що ти прокинулась сьогодні вранці,
Прокинулась, як завжди, рано.
Я хочу чуть, як ти говориш
І бачить, як о сьомій десять
Вертаєшся з роботи, мамо,
А мені знов десь років дев’ять…»
Всередині я все ще борюсь. Я не хочу відчувати себе переселенкою, хоч думка про те, що не можу повернутись у рідне місто, вбиває мене зсередини. Тому тут, в Івано-Франківську, я знайшла своє місце, але не як ВПО, а як студентка і майбутня журналістка.
Яна Яригіна, студентка Університету Короля Данила.
Найголовніше – це життя!
… Мій ранок 24 лютого розпочався о 06:38 з телефонного дзвінка сусідки Світлани до моєї мами. Цей дзвінок «перевернув» наше життя на 180 градусів. У жінки була паніка, вона кричала в телефон, не могла чітко пояснити, що трапилось, аж поки просто не повторювала слова у слухавку: «ВІЙНА, ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА!! Ви чуєте?! ВІЙНА НАСТАЛА! ВІЙНА!».
Від почутого ми впали у ступор, ми не могли зрозуміти, що відбувається, аж поки біля нашого будинку не спрацювало ППО. Ці хвилини запам’ятались, як вічність: тремтіння вікон, різкий крик сестрички на дивані та дикий страх – нас охопила паніка. Хвилина, дві. Ми наважились подивитися через вікно. Люди стояли чергами, від банкоматів до магазинів-супермаркетів. Люди бігли і було чутно вибухи, деякі моменти я не пам’ятаю. Не зрозуміло було, що робити. Ми були розгублені. Останні 30 хвилин ми провели за перегляданням мережевої стрічки та дзвінків до рідних. Вибухи ППО по всьому місті продовжувались. Із кожним прочитаним постом ми все більше усвідомлювали одну річ – відбулося повномасштабне вторгнення російської федерації, про яке ніхто не міг навіть подумати, що в 21 столітті таке можливо.
Ми вже тоді зрозуміли, в яких аномальних заторах нам доведеться бути тривалий час. Того ж дня, вночі, ми намагалися виїхати з Києва, проте безуспішно. Жодний потяг, автобус, міжрегіональне таксі не працювали. Наступного дня, 25 лютого, ми заледве знайшли водія, в якого був великий кредит, тому він погодився відвезти нас за одну тисячу доларів на Захід України, в місто Івано-Франківськ.
Було максимально складно усвідомити, що ти покидаєш домівку, друзів, сусідів, з якими так довго знайомий і маєш відправитися туди, де ніколи раніше не був, і не навіть не уявляєш, як буде складатися твоє подальше життя. Особливо важко було зрозуміти, що саме тобі потрібно з собою взяти: наче б то все потрібне, а в той ж час – і нічого. Пам’ятаю, як мама стояла у кімнаті розгублено, не розуміючи , що з собою брати , адже у неї була одна година аби зібрати все, що нажили до дня війни. Ми спаковували речі у великі чорні мішки – баули. Наше авто повністю було забите ними. Все твоє життя умістилось у чорному набитому мішку під ногами. Нам пощастило, що нам вдалося виїхати рівно о 12:00 годині з району Троєщини: запізнившись хоч б на пів хвилини, виїхати було би не можливо. У самому Києві вже їздили танки та ходили люди зі зброєю посеред білого дня. При виїзді з Києва утворився довжелезний затор, люди були налякані, відчувалася вселюдська паніка, на вулиці стояли військові, потік машин усе не закінчувався і не закінчувався, а в Київ в’їжджало все більше танків. Важко було і нашому котові, який за сім років життя ніколи не був на вулиці, не те, що в машині.
Поки ми стояли у заторі, щоб виїхати з Києва, до мами писали з-за кордону, навіть з Індії, запитуючи: «Чи правда , що війна в Україні?». Вони були шоковані почутим. Авто, які виїжджали з Києва, були забиті чим тільки можливо: речі, їжа, предмети побуту, домашні улюбленці. Було видно, що все накидано похапцем. І ми також не стали виключенням – вивезли майже все з квартири у легковому авто, а також забрали кішку, залишивши пральну машину, холодильник, велосипед, ліжка, шафи, які згодом продали найближчим сусідам онлайн.
Перші сто кілометрів дались нам за 9 годин дороги, ми ледь дібралися до Житомира. Назустріч нам їхала колона танків. Це була найдовша «ніч без ночі» у моєму житті, тому що дорога з Києва на Захід України освічувалася фарами машин. Пам‘ятаю як о третій ночі стояли люди з речами біля дороги, спиняючи автомобілі, а дехто просто йшов у пітьму.
Перші місяці війни у спогадах, як у тумані – ти перебуваєш в апатії та постійному моніторингу новин. Твоя безмотиваційність до життя не має меж. Навіть короткострокові, на перший погляд, дії втрачають сенс для тебе. Вмитися, почистити зуби, застелити ліжко – немає сенсу. Ти у постійному стресі, твої друзі, твоє життя вже не буде як раніше, ти починаєш поринати у себе: «Чому так сталось? Як мені чинити далі? Я нічого не знаю, я хочу додому, я хочу в Київ…».
Наша сім’я не могла справитись із нервовим напруженням. Ми були живі, але вже мертві, тому мамин чоловік повів нас до психіатра. Кожному члену сім‘ї було прописане лікування. Ми чекали три місяці, що війна закінчиться і ми повернемося до Києва, але реальність виявилась іншою. Гроші закінчилися, тож щоб далі жити поставало питання: «А що робити далі?». Мама почала шукати роботу і згодом працевлаштувалася в Івано-Франківському обласному перинатальному центрі. Мамин чоловік внаслідок стресів захворів на Синдром Сафо і до сьогодні продовжує лікування…
Зараз ми навчилися жити в умовах війни, тому що зрозуміли: найголовніше – це життя. Я вступив в університет, і це мотивує мене не здаватися. Сестричка пішла до школи, і це також надає їй сил. Я дуже радію за свою маму, тому що щодня, приходячи з роботи, вона розповідає нам: сьогодні в центрі народилося десять діток, 6 хлопчиків та 4 дівчинки… Тож тепер віримо, що ми все зможемо…
Окремо хочу відмітити, що люди в Івано-Франківську дуже добрі: хтось допоміг нам ковдрою, хтось – продуктами харчування, а хтось просто обійняв і сказав: «ви не одні».
Денис Сатановський, студент ПНУ ім. В. Стефаника.
Невже таке можливе в 21-му столітті?
Так склалося, що я опинилась у місті, в яке навіть не планувала потрапити. Тому хочу розповісти про все від самого початку.
Сказати чесно, я до останнього не вірила в те, що війна взагалі можлива у нашому 21 столітті. Ще десь за тиждень до вторгнення мені мама казала, що буде війна. Вони з бабусею дивилися постійно новини по телевізору, майже не відволікаючись. Ми з тіткою лежали і сміялися з того. Я казала: «Та ні, ви що, приколюєтеся? Не буде жодної війни».
Тепер я розумію, що це були одні з найбільш помилкових слів у моєму житті. Пам’ятаю, я це сказала 23 лютого, а вже вранці 24-го мене розбудили зі словами: «Вставай, війна почалася».
Знаєте, мене дотепер трохи дивує така ситуація, тому що до цього я читала у книжках з історії про Першу світову війну, про Другу світову війну і запитувала сама себе, як люди могли тоді жити взагалі, бо подібні речі є дуже страшними і нестерпними. Я би ніколи навіть не подумала, що зовсім скоро, хоча б частину всього жаху війни, зможу відчути на собі.
Покидаючи моє рідне Запоріжжя, я казала собі: скоро обов’язково повернусь і все буде як раніше; це просто якесь непорозуміння, яке зможуть вирішити дуже швидко. Але добре, що я тоді не знала – помиляюся знову.
У березні мене вже в місті не було. З мамою і донькою її чоловіка ми їхали до знайомих моєї тітки, які обіцяли допомогу в Буковелі. Тому ми сіли на евакуаційний потяг і почали «мандрувати».
Скажу так: я ніколи не бачила такий страшенний натовп на вокзалі, як бачила того дня, коли виїжджали з рідного міста. Люди штовхалися, били одне одного по головах валізами, маленьких дітей давили ті, які хотіли встигнути пробратися саме на той потяг. Після нього мали бути ще евакуаційні потяги, але їх, на жаль, в той день не зустріли. У вагонах могло перебувати понад 70 осіб, вважайте, один в одного на головах сиділи. У купе на одному місці по п’ятеро – шестеро пасажирів. А про ті маленькі коридорчики у вагонах я взагалі мовчу. Мені, як і моїм родичам, дуже «пощастило»: отримали можливість знаходитися саме в тому вузенькому коридорчику. Наша дорога тривала 27 годин. Це була жахлива дорога. І вже тоді було дуже страшно, не зважаючи на те, що був лише початок війни.
Коли ми приїхали у Львів, то почали відразу шукати волонтерів, які б могли допомогти з житлом на одну ніч, але всі телефонні лінії були зайняті. Так сталося, що якась жіночка дала нам візитку, на якій були номер телефону волонтерського центру й адреса. Якось ми дійшли до потрібного місця, нас там зустріли дуже добрі й відповідальні люди. Нарешті ми змогли поїсти, а також зарядити телефони.
Коли ми приїхали на вокзал, нашого потягу не було дуже довго. Ми чекали більш як дві години, поки нарешті потяг таки з’явився. Цього разу ми їхали в більш нормальних умовах.
Деякий час ми жили в Буковелі у знайомих тітки, але потім нам сказали, що ми повинні шукати собі інше місце. Мама згадала, що на її роботі був чоловік, який проживає в Івано-Франківську. Вона зателефонувала йому, хоч не дуже й розраховувала на його допомогу. Однак він сказав, що в селі Побережжя живе його мати, до якої ми можемо приїхати – вона нас прийме як переселенців. Тож ми й поїхали до неї.
Дотепер ми перебуваємо тут: я живу в Івано-Франківську, родичі в тому ж селі, а тітка повернулася назад у Запоріжжя. Я дуже рада, що всі мої родичі тепер у безпеці, проте мій батько перебуває там, де ведуться активні бойові дії. Однак я вірю, що і в нього все буде добре і незабаром ми усі зможемо зустрітися.
Вероніка Ільющенкова, студентка ПНУ ім. В. Стефаника.
