Студентка-журналістка Маріупольського державного університету врятувалася із оточенного міста, де жила разом із мамою та братом. Щовечора дівчина записувала враження і події дня.
Але перед тим, як евакуюватися з міста, змушена була спалити щоденник: надто небезпечно було вивозити ці записи через російські блокпости. Опинившись на вільній території, студентка відновила записи по пам’яті та передала до Національної спілки журналістів України.
Щоденник очевидиці подій у Маріуполі ілюструємо світлинами ще одного врятованого з цього понищеного окупантами міста – фотохудожника Євгена Сосновського.
Три тижні війни в Маріуполі – це реальне пекло в 21 столітті: без світла, газу, води та будь-якого зв‘язку зі світом. Безліч страшних емоцій, втрат, болю – багато чого пережито. Розповім про те, що бачила на власні очі.
Початок війни
Війна почалася 24 лютого 2022 року. Але до 2 березня в Маріуполі все виглядало більш-менш спокійно. Було чутно вибухи, трішки паніки, забиті магазини, черги біля терміналів, люди не розуміли ситуацію, але все ж таки – життя тривало. Щоправда, почало зникати світло та зв‘язок.
Але наші комунальні служби працювали під час обстрілів та намагалися забезпечити маріупольцям усе для нормального життя.
Другого березня все стало інакше, ситуація значно погіршилася. Світло і зв’язок зникли зовсім. Почалася паніка. Люди до останнього вірили, ось-ось – і все налагодиться. Але стрілянина не затихала, без електрики крамниці перестали працювати. З того моменту тиші в місті вже не було.
Третього березня почалося мародерство. Ми були шоковані, бо лише тиждень тривала війна, людям ще було що їсти. Щоб продукти не зіпсувалися, поліція відкрила найбільші магазини, які стояли закриті одразу з початком воєнного стану.
Але дехто вирішив поцупити з магазина METRO товар для подальшого перепродажу. Люди тягнули пальми, головки сиру, полиці – все, що завгодно, навіть прилавки. Безхатченки вийшли здобувати алкоголь та харчі. Чула, як один із них сказав на вулиці: «Настав час нам грабувати їх, це все багатії нас такими зробили!»
Поліція почала боротися з мародерами, також поліцейські зупиняли злочинців на машинах і віддавали звичайним людям награбоване, тож більш-менш справедливість панувала в нашому місті.
«Живу, не відаючи, яким буде завтрашній день»
Замітка в блокноті, яку я зробила того дня, дивом збереглася. Коли я виїжджала з Маріуполя, довелося спалити усі рукописи, щоб не було проблем на блокпостах окупантів, але єдиний запис залишився: він був у телефоні, і я забула видалити. Добре, що телефон не перевірили.
Ось що я записала 3 березня, коли разом зі світлом зникли вода, інтернет, а потім російські окупанти почали глушити зв’язок.
«Коли старше покоління розповідає про страшні часи Другої світової війни, ми, молодь, не розуміємо, що саме їм довелося пережити. «Ми виживали без інтернету і зв’язку», – кажуть ті, хто застав війну. Але ж зрозумійте, якщо людина народилася без зору, вона з самого початку не знала, що може бути інакше, тобто жила й не бачила. Якщо вона втратила зір та при цьому бачила все своє життя, – для неї втрата стане нестерпною. У світі цифрових технологій, розвитку, інтернету життя без звя’зку – це ніби початок пекла на землі.
Неймовірно тяжко.
Як би погано не було, у деяких районах міста немає світла вже тиждень. У мене немає два дні, і весь цей час мене охоплюють думки про існування, про війну, про мою Батьківщину, рідних, близьких та друзів, із якими я не можу зв’язатися.
Найстрашніше не те, що не маю можливості запитати: «Як ти?» Гірше те, що живу у невідомості завтрашнього дня. Чи настане він? А якщо настане, то яким буде? І як довго я не зможу ще чути близької людини? Щодня прокидаєшся з одними і тими ж словами, які тебе руйнують ізсередини.
Перед війною я прочитала книгу колишнього полоненого журналіста Станіслава Асєєва «Світлий шлях. Історія одного концтабору», і вона справила на мене незабутнє враження.
Пам’ятаю його слова: «Життя – абсурд, це факт. Що розумніша людина, то складніше їй у цім абсурді».
У вісімнадцять зіштовхнутися з війною, коли ти постійно намагаєшся рости та розвиватися, – це нестерпно важко. А коли в таких умовах люди, які кохають один одного, опиняються не разом, у різних містах або, можливо, в одному місті, але не поряд. Без зв’язку. У такий момент людина уявляє собі такі страшні речі, що з глузду можна з’їхати. До того ж, якщо б ми знали,коли все знову запрацює, або встановили певні терміни, можна й потерпіти. Але коли вже починається паніка, то розум затьмарюється. Єдиний вихід – писати, поки є така можливість.
Стільки страждань несе війна, одна держава, оцей такий «руський мир», «освободитєли», «специальная операція». Куди воно лізе? А головне – навіщо? Для чого? Їх не чекали на українській землі. Вони вторглися в суверенну, незалежну державу і думають, що їх зустрічатимуть із паляницею? 3 рушниками хлібом та сіллю? Україна боротиметься до останнього, бо українці – сильна нація, вільний народ, який знає свою історію і розуміє, якою ціною в 1991 році країна стала незалежною».
Обстріли та спроби впіймати зв’язок
Четверте березня. Після сніданку ми з мамою пішли до зали в квартирі наших друзів. До війни ми мешкали в небезпечному районі, тож 24 лютого швидко зібрали найнеобхідніше та поїхали на інший кінець міста до друзів, із якими й були увесь час. Мій брат залишився з дівчиною. На жаль, нам не вдалося триматися разом, дуже довго його шукали, але це – окрема історія.
Всі інші в цей час були по різних кімнатах, ми з мамою сиділи і спілкувалися про те, що відбувається та що на нас чекає. І раптом пролунав вибух. Я не помітила, як швидко піднялася шторка й полетіли уламки. Нас із мамою не поранило, мабуть дивом, але стеля була порізана, на балконі вікна побиті, в клітці вбило пташку, а поряд зі мною лежав уламок від снаряда. Єдине, що встигла зробити, – це відкрити рота та закрити вуха, (хоча потім у мене ліве вухо ще три дні боліло).
Ми з мамою вибігли з кімнати. На кухні цілих шибок теж не було. У той момент я ще пожартувала: мовляв, житимемо довго, – але було не до сміху. І як виявилося, те, що пережили ми, – це не найстрашніше. До багатоповерхівки, де ми тимчасово знаходилися, прилетів снаряд, воронка від якого сягала великих розмірів.
П’яте березня. Спроби зловити зв’язок. Цього дня ми вирішили піти до будівлі «Київстар», тому що додзвонитися в Україну можливо було тільки звідти. Те, що я побачила, викликало шок. Багато людей ловили зв’язок, серед них я намагалася розгледіти когось зі знайомих, та марно. Біля дороги на тротуарі лежало тіло, поруч людина, яка намагалася кудись додзвонитися. Навіть швидкої поруч не було.
Нам таки вдалося зателефонувати, ми дізналися інформацію про «зелений» коридор, людина по той бік телефона продовжувала розповідати про маршрут виїзду і про те, що гарантія проїзду залежить лише від окупантів. Я розплакалася – можливо, вперше за цей час, – бо зрозуміла, що місто зруйнують остаточно, якщо людей хочуть вивезти.
Щодня траплялося щось нове, гірше й гірше, а ми все не втрачали віру і сподівалися, що завтра буде краще.
П’ятого березня ми змінили тимчасове житло, залишатися у квартирі було небезпечно.
Новий рівень виживання – без газу
З шостого на сьоме березня вимкнули газ, на це люди не розраховували зовсім. Що робити тим, хто живе в багатоповерхівках, людям із маленькими дітьми, вагітним? У квартирах було 5-9 градусів тепла, а їжу можна було нагріти тільки зробивши полум‘я біля під‘їзду.
Пощастило тим, у кого були печі. У людей, де ми жили, була одна, тож більш-менш усі дванадцятеро (а саме стільки нас було) добре їли та могли грітися.
Сьомого березня ми з мамою вийшли шукати брата. Бої тривали постійно й небезпека чекала тебе буквально всюди, але рідну людину треба було шукати. Ми мали йти годину пішки, майже трасою
та через один з мостів, до того ж я не знала його адреси, бо була там лише один раз, тож знала тільки приблизно, куди йти. Коли ми дійшли й почали шукати квартири, гупання посилилося. Я усвідомила, що не пам’ятаю квартиру. Стало так боляче, що я не змогла знайти брата.
Залишатися було надто небезпечно, тож ми повернули назад. (Як потім з’ясувалося, я не дійшла маленьку відстань і так його й не побачила).
8 березня: сухарі і кока-кола
Чесно кажучи, цей день не був якимось особливим, але ввечері ми зробили фото на згадку з сухарями та кока-колою, тоді це була розкіш.
Звичайного ранку восьмого березня всі дівчатка б прокинулись від того, що їх вітають зі святом. Квіти, цукерки та гарний настрій.
У 2022 році восьме березня було особливим та без жодного комфорту: без миття волосся, зачісок, манікюру та макіяжу, без прикрас та подарунків. Свято було не таким, як завжди, і ніхто б не хотів пережити його ще раз.
Наступними днями ми все частіше ховалися в підвалі, сиділи в коридорі. Домівка постійно трусилась, люстри дзвеніли, штукатурка сипалася, навіть одного разу впала ікона. Ми почали спатив підвалі, в основному діти. Проблема була в тому, що у сховищі могли поміститися лише шість людей. Якщо спробувати сісти комусь на руки – то навіть восьмеро, але нас було дванадцять. Утім, дехто навіть не хотів лізти до підвалу, навіть я інколи.
Не хочу помирати
14 березня. Напередодні о дев’ятій вечора був сильний авіаудар і обстріл. Ми швидко побігли до підвалу, а після того, як міни перестали падати, повернулися до кімнат і заснули. Хоча який там сон. Кожні дві години або прилітали міни, або росіяни гатили з танка, або літак скидав бомби.
Зранку ми по черзі поснідали, і двоє з нашої дружньої родини вирушили подивитися на свій будинок. У подальшому це врятувало їм життя.
Об одинадцятій ранку відчули сильний авіаудар, ми з мамою швидко побігли до підвалу, ледь устигли застрибнути. За п‘ять хвилин біля будинку впали кілька бомб, кожна наступна потужніша за попередню. Ми почали кричати іншим, у підвал спустилися всі, крім дідуся, бабусі та песика. І тут стався найпотужніший удар. До нас прилетіло. Ми чули, як на підвал падає щось величезне.
Заскиглив собака: потрапило до вольєра. Згори на нас сипалася штукатурка, пил, усі кашляли, здавалося, це наші останні хвилини життя.
Раптом господар почув, що смердить горілим, і почав швидко вилазити сходами: «Вилазьте всі, у нас пожежа!». Ми почали швидко вибиратися, але знаряди так і летіли. Поряд горіли два сусідні будинки. Всюди скло, вуха пульсують від болю, я кричу мамі: «Не ходи в коридор!» Сама повертаюся до решти, швидко взуваюся та вдягаю рюкзак із документами, який був завжди поруч. Біжу до мами, але вже не бачу її, усе наче в темряві. Розумію, що мама взяла наші спільні речі, й виходить, але я її не бачу.
Чую, що всі вилізають через вікно, двері завалило. Господар кричить: «Біжіть до сусіда напроти в підвал!» Розумію, що не можу вийти через вікно, добігаю до дверей, потім у передпокій. Бачу собаку і велику калюжу крові. Баксик добіг до нас, ліг там, але ми не змогли йому допомогти, треба було тікати.
На проході стоїть дідусь і не збирається нікуди йти, я пролізаю через отвір, рву куртку й зачіпляюсь за двері, намагаюся швидко відчепитись. Бачу людину попереду мене й допомагаю визволитися їй, вона теж застрягла через куртку (як потім виявилося, то була мама і я їй допомогла, хоч не пам‘ятаю ні її, ні того, що зробила). Усі біжать, моя сестра гукає свого собаку. Сусіди відчиняють двері – і ми нарешті у підвалі.
Але де решта людей? Приходить бабуся, веде собаку, знайшла песика сестри. Хлопців так і немає, вони рятують сусідів від пожежі. Усі плачуть, ми налякані, з нами тут ще двадцять людей.
Незабаром знову лунає сильний вибух. У цьому, вже великому підвалі, падає штукатурка. Я накриваю голову, закриваю вуха та розумію, що не хочу помирати.
Повертаються інші люди, приходять чоловік та жінка, які вранці ходили подивитися на свій будинок. Ми все ще налякані, не розуміємо, що відбувається. Невже сьогодні кінець?
Забігає господар і каже, що у сусідів трапилося горе. Це друзі сім‘ї, у якої ми мешкали, – вагітна дівчина зі своїм чоловіком. Кілька днів тому вони прийшли до нас, щоб десь переночувати, у їхній квартирі вже майже неможливо було залишатися. Тож вони залишилися біля нас: тут хоч був мангал.
А сьогодні біля підвалу впала авібомба, деяких контузило, хтось устиг вибігти зі сховища. Сусіда, який на той момент стояв на вулиці, вже не стало, чоловіку вагітної жінки відірвало ноги й сильно поранило в голову. Він ще встиг допомогти бабусі та своїй дружині вилізти. Цього хлопця звали Денис. Попросив дружину рятуватися та тікати.
Сусіди замотали Денису ноги, але тут знову засвистіли міни, люди впали у воронки, і поранений чоловік крикнув: «Тікайте!»
Денис помер, а його дружину ще довго не могли знайти. Ми були у відчаї. Сусіда поховали, принесли речі й навіть квіти, знайшли фотографію у документах. Він довго мучився, тож сподіваюся, на небі йому добре.
Того ж вечора бої не зупинялися, літаки постійно кружляли в небі, ми сиділи і трусилися. У підвалі були 32 людини, багато дітей, п’ять собак та кішка, усі боялися. Я плакала й сиділа поруч біля мами, говорила, як сильно люблю її.
Мама говорила, що робити, якщо завалить сховище або з нею щось станеться. «Брати документи й тікати». Багато хто вважає себе дорослими у моєму віці, але на той момент я почувалася дитиною.
Я взяла маму за руку і сказала: «Я не хочу помирати». Мама теж боялася, але підтримала мене, сказала, що все буде добре. Того дня ми вижили.
З 14 до 16 березня ми не вилізали з підвалу, спали сидячи на ящиках, їли одну недоварену кашу на всіх, але після пережитого їсти не хотілося зовсім. Дорослі весь час хотіли їхати з міста, але деякі
машини вже неспроможні були рухатися, до того ж дороги були в небезпечних уламках. Від кожного шороху серце завмирало, але ми не втрачали надії. У цьому підвалі було незатишно, як і в багатьох, але ми були живі. Усі молилися, щоб вижити і щоб цей підвал не забрав нас із собою, а вистояв.
«Визволителі» зруйнували моє місто
Близько сьомої ранку 16 березня за нами прийшов господар хати, де ми жили. Він сказав, що на лісобазі неподалеку від будинку можна пересидіти, там уже стояли ворожі війська й туди не стріляли. Ми швидко зібралися й пішли, але четверо з наших залишилися прибирати руїни дому. Люди, які були в підвалі, попросилися теж піти з нами.
Тоді я вперше побачила знищені вулиці мого міста. Зруйновані крамниці, розбитий комунальний транспорт, що перекривав дорогу. Із землі стирчали нерозірвані міни, стовпи з дротами лежали на асфальті. Більшість багатоповерхівок світилася наскрізь, бо згоріла дощенту.
Люди шукали їжу, навколо було багато техніки з ініціалами «Z». Страшно ходити вулицями, але ми йшли. На міській лікарні вже виднілася триколірна ганчірка.
Російські військові перевірили хлопців і пропустили. Поки ми йшли, ворожі танки направляли дула на нас. Можливо, жартували, але ніхто не сміявся. «Не бойтесь, всё будет хорошо, мы не дадим вас в обиду», – сказали окупанти. Але десь я вже це чула. Саме так, у 2014 році, від російських «визволителів» мирного населення. Ніхто їм не вірив, бо вони прийшли не рятувати нас.
Так ми дісталися до бази, почали все приводити до ладу й шукати, що можна з’їсти. Хтось відкрив склади з їжею та водою, тож ми пішли туди набрати, адже жити хотілося всім. На вулиці Купріна картина виглядала найжахливішою, бо багатоповерхівки були повністю чорні. Усюди стирчали міни, по яких ходили люди, наражаючи себе та інших на небезпеку, на дорозі стояли згорілі танки «Z». Безліч воронок та розграбовані гаражі, магазини інструментів, акумуляторів і кафе.
Нам вдалося знайти кілька акумуляторів, таким чином я зарядила телефон і через багато днів 19 березня зловила зв’язок на другому поверсі бази та додзвонилася в Україну.
Добрі звістки і дванадцять блокпостів
19 – 22 березня. Я почула голос рідної людини, яка пішки вийшла на косу. Усі раділи, бо дізнатися, що твої близькі вижили, було щастям. А потім додзвонилася до доброї знайомої, яка допомагала мені весь час і знову врятувала. Саме завдяки їй ми дізналися інформацію навколо і зрозуміли, що якомога швидше треба тікати.
Ми з мамою готові були йти пішки, але розуміли, що краще триматися разом. У людей, із якими ми жили, вціліли машини. Спочатку чоловіки пішли на розвідку, бо автомобілі часто розвертали.
22 березня о сьомій ранку ми виїхали трьома машинами. Колони не було, за нами ніхто не їхав, попереду теж. Того дня нам пощастило, бо ми їхали трасою Маріуполь – Запоріжжя і до українських блокпостів дісталися за п’ять годин. Але поки перетинали дванадцять блокпостів під символікою «днр» та росії, увесь час молилися, щоб доїхати. На кожній зупинці з нами розмовляли по-різному, перевіряли хлопців та чоловіків, а також їхні телефони. Хтось просив зняти вікна на машині, дехто кричав, щоб їхали у Джанкой, бо «все одно Запоріжжя скоро буде їхнє». Але ми все ж таки доїхали і знову вдихнули запах свободи.
Зараз ми нарешті у безпечному місці, але легше від цього не стає. Я продовжую шукати своїх друзів, моніторити сайти, хто отримав гуманітарну допомогу. Шукаю багатьох, хто зник із мережі вже після того, як виїхав із міста. На щастя, брату вдалося врятуватися, і він за кілька тижнів приєднався до нас.
Важко збагнути, що може статися далі. Але будь-яка ситуація спонукає до того, щоб ми стали сильнішими й витримали. Багато втрат, жертв серед невинних людей. Хтось загинув, захищаючи Україну, а хтось від того, що його катували нелюди чи тому що завалило у підвалі. Українці не здаються, вони єднаються, і нехай увесь світ знає правду, якою ціною ми виборюємо перемогу.
Маріуполя немає, немає дому, затишку, рідних поряд, – але ми вистоїмо, бо ми – сильний народ, який переможе, повернеться й відбудує своє.
Довідка: Євген Сосновський два місяці провів без світла, води та їжі в Маріуполі – місті, якого сьогодні фактично не існує. Він є автором фото, яке здобуло гран-прі фотоконкурсу газети “День” і спеціальну відзнаку Національної спілки журналістів у 2017 році. А у 2022 році його світлини про восьмирічного хлопчика та його “Маріупольський щоденник” стали свідченнями військових злочинів Росії.
