У Києві відкрили фотовиставку “Громадянські журналісти важливі!”, присвячену затриманим в окупованому Криму кримськотатарським журналістам. Організувала виставку Національна спілка журналістів України (НСЖУ) за підтримки Європейської федерації журналістів. На відкриття приїхали дружини політв’язнів, які розповіли, що зараз відбувається з їхніми чоловіками на захопленому Росією українському півострові.
Мовчати чи ні – вибір кожного
Домашній арешт, чотири роки у СІЗО, 14 років позбавлення волі – це реалії, у яких опинилися кримськотатарські цивільні журналісти у Криму. Життя їхніх сімей зараз зовсім інше: дружини живуть у постійному страху за життя своїх чоловіків, а дітям довелося різко подорослішати. І в них з’явилися вже зовсім не дитячі мрії – про свободу та справедливість.
Муміне Салієва, Майє Мустафаєва, Халіді Бекірова та Ліля Люманова – дружини ув’язнених кримськотатарських журналістів – приїхали до Києва з окупованого півострова, щоб узяти участь у відкритті фотовиставки. Кожна мимоволі затримує погляд на фотографіях. У декого на очі навертаються сльози, бо зараз вони не можуть побачити своїх рідних удома.
“У нас немає спільних сімейних фото, де ми обоє були б із нашими дітьми. Думали, завжди встигнемо зробити, що тут складного”, – каже Майє Мустафаєва, дружина громадянського журналіста Сервера Мустафаєва.
Про арешт свого чоловіка вона не може говорити без сліз. Сервер – координатор “Кримської солідарності”, громадського руху із захисту жертв політичних репресій. Майже чотири роки він за ґратами. Його засудили до 14 років колонії суворого режиму.
“Коли із приходом окупаційної влади у Криму почалися перші обшуки та арешти, Сервер висвітлював ці події, роблячи стріми з місця. Він розумів, що це були екстремальні умови, адже не раз із його рук вихоплювали телефон, але продовжував свою діяльність, незважаючи ні на що”, – розповіла Мустафаєва.
Вона додала, що зараз Сервер перебуває в одному із СІЗО Ростова-на-Дону в Росії. Від моменту арешту його перевозили вісім разів із одного закладу до іншого.
“Щоразу це нові умови, нові тортури… Але Сервер дуже сильний духом, у нього дуже багато сили та віри. Він готовий домагатися справедливості й у в’язниці продовжує свою правозахисну громадську діяльність. Написав уже чотири щоденники, зокрема і про життя в камері”, – поділилася Мустафаєва.
Вона згадала слова свого чоловіка, який зазначав: більшість людей помилково вважає, що їхній голос нічого не змінить, а якщо прагнути більшого, то може стати ще гірше, бо система зламає. “Але кожен робить свій вибір. Вибір Сервера – не мовчати”, – наголосила дружина політв’язня.
Саме про це Сервер Мустафаєв написав у своєму листі до голови НСЖУ Сергія Томіленка, який Майє передала під час відкриття виставки.
Гласність здатна певною мірою стримувати силовиків
Продовжує вести свою громадську діяльність і Ремзі Бекіров, який уже три роки перебуває в неволі. За освітою він історик і до окупації Криму працював екскурсоводом, але після 2014 року вимушено став журналістом. Ходив на обшуки, судові засідання, стрімив із місць подій. Згодом йому навіть дали прескарту і він міг як журналіст перебувати на засіданнях. Був представником інформаційного крила “Кримської солідарності”.
“Він розумів, як ризикує, розумів, що ставить під удар свою свободу і навіть життя. Адже у Криму випадки зникнення безвісти активістів – це не рідкість. Кожне адмінпорушення – це був певний посил, що треба припиняти свою діяльність. Але Ремзі не збирався зупинятися і далі висвітлював репресії проти своїх співвітчизників”, – розповіла Халіде Бекірова.
Ремзі заарештували в березні 2019 року. Однак і відтоді він не припиняє вести репортажі із судових засідань, пише щоденник, у якому розкриває погляд політв’язня на тюремне життя, описує долі інших репресованих, передає за допомогою свого адвоката статті, аналіз подій, пише листи колегам-журналістам, у яких дякує за те, що вони й далі висвітлюють репресії у Криму.
“Насправді свободи позбавили не лише самі журналісти, а й їхні сім’ї. Ми ніби у в’язниці просто неба. Наші діти – це нове покоління, яке зростає з жагою справедливості. Уже із п’яти років вони думають про те, що на них чекає, коли вони виростуть. Мої діти неодноразово говорили про те, що хочуть стати журналістами, як їхній батько, висвітлювати репресії. Це нове покоління з новим поглядом на світ”, – сказала Бекірова.
Вона додала, що її донька вже у п’ятирічному віці уявляла себе журналісткою та постійно брала в мами “інтерв’ю”. А старший син, якому 12 років, уже серйозно замислюється над тим, щоб у соцмережах транслювати події із судових засідань у Криму.
Цивільний журналіст Амет Сулейманов майже два роки під домашнім арештом. Також пише щоденник. І хоча він разом із сім’єю, але, як каже дружина Ліля Люманова, строки, які дають цивільним журналістам, – це строки, які дають їхнім дружинам та дітям.
“Дітям дуже складно пояснити, чому їхній тато не може вийти нікуди, чому не може поїхати з ними на море…” – зізналася Люманова і додала, що, незважаючи ні на що, висвітлення того, що відбувається, дуже важливе, оскільки “тільки гласність здатна певною мірою стримувати силовиків”.
У ХХ сторіччі найсильніша зброя – це слово
Для незалежної журналістики у Криму після 2014 року настали дуже складні часи. Це стало початком зародження такого явища, як цивільна журналістика. Коли починалися обшуки та затримання кримських татар, багато хто взяв до рук телефони й почав стрімити.
“Це явище досі живе, бо продовжує жити навіть у тюремних стінах. Для наших рідних громадянська журналістика – не просто діяльність чи робота. Це місія”, – заявила дружина ув’язненого громадянського журналіста Сейрана Салієва, правозахисниця й уже сама журналістка Муміне Салієва.
Вона наголосила, що дуже важливо не забувати своїх колег, які перебувають у неволі, у яких система відібрала звичний спосіб життя на невизначений час, а може, й назавжди.
“Вони змогли максимально підійти до серця народу, ставши його щитом для збереження самоідентичності. Говорити, писати, стояти на боці правди – це антидот проти тиранії та репресій”, – підкреслила Муміне.
Вона додала, що, коли збиралася до Києва на відкриття виставки, діти запитували, куди і як надовго вона їде. І цікавилися, чи це допоможе витягнути батька з в’язниці. “Я відповіла, що так, це шлях, який веде до того, щоб ваш тато та десятки ув’язнених вийшли на волю”, – сказала Муміне.
Як і їхні репресовані чоловіки, дружини цивільних журналістів переконані, що у ХХ сторіччі найсильніша зброя – це слово. Про те, що залучення максимальної уваги до цієї проблеми вкрай потрібне, зазначають і в НСЖУ. За словами Томіленка, відкриття фотовиставки – жест солідарності з ув’язненими колегами та їхніми сім’ями.
“На жаль, зараз ми фіксуємо певне примирення з окупацією, її трагічними реаліями. Але для нас кожне прізвище постраждалих від окупантів – це не статистика, а трагедія. Ми говоримо: “Цивільні журналісти важливі” – і закликаємо окупаційну владу негайно звільнити журналістів, яких вони переслідують. Російська влада намагається перевести журналістів у статус “терористів”, “екстремістів”, навісити на них токсичні ярлики. Тому ми заявляємо про важливість міжнародної підтримки статусу журналістів та залучення механізмів журналістської солідарності”, – сказав Томіленко.
Журналіст та колишній політв’язень Микола Семена, який приїхав на виставку, заявив, що висвітлення життя на окупованих територіях стало певною проблемою – складно отримувати інформацію. Щоб допомогти у цьому українським журналістам, НСЖУ організувала серію вебінарів “У фокусі – Крим”. І фотовиставка стала підсумковим заходом цього проєкту.
“Національна спілка журналістів солідаризується з долею наших кримських колег. В умовах, коли професійні журналісти або виїхали із Криму, або мусіли замовкнути, або були репресовані, на зміну їм прийшли цивільні журналісти – люди, які часто не мають професійних знань та вмінь, але поширюють правдиву та різнобічну інформацію”, – зауважив Семена.
Перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ, зі свого боку, наголосила: історія цивільної журналістики у Криму – це історія про те, як люди, які ніколи не були журналістами, беруть до рук телефон і починають знімати.
“Це історія про те, у яких умовах опинилися їхні сім’ї, адже вони зазнають репресій разом зі своїми чоловіками. Це історія про солідарність, адже завдяки розголосу, постійному висвітленню та донесенню до міжнародної спільноти історій ув’язнення Миколи Семени, Романа Сущенка, Станіслава Асєєва їх вдалося звільнити із в’язниць, тому зараз також важливо говорити про ув’язнених кримськотатарських журналістів і не дати суспільству про них забути”, – зазначила Кущ.
Матеріал підготували Леся Карлова та Юлія Судаченко
Джерело: онлайн-видання ГОРДОН.UA
