Уманський фотограф Роман Чорномаз з перших місяців війни пішов на фронт. До цього працював фотографом для низки медіа. А його фотографії з Майдану публікувалися й за кордоном. Та нині він обрав снайперську справу. Журналіст видання «Прочерк» поговорив із ним про бойовий настрій, армію, особливості роботи та плани після нашої перемоги.
Роман каже, до повномасштабного вторгнення геть не був мілітарною людиною, не служив в армії, не знався на зброї. Але дивився на світ крізь скло фотоапарату, і тому подумав, що його нова робота буде не так уже й сильно відрізнятися, адже також треба дивитися на світ крізь скельце. З дозволу захисника ми називаємо його ім’я та прізвище. Сьогодні уманчанин на полігоні, після ротації, проходить навчання і злагодження. Опісля його знову чекає робота – захищати країну від окупантів.
Чи знаєте ви, як виглядає робота снайпера? Чи знайомі хоча б з одним? Деталі в матеріалі.
– Романе, ви ж були немілітарним чоловіком до повномасштабного вторгнення? Я знаю вас як фотографа. Але нині у вас інші завдання. Коли змінилося життя?
– Дійсно, я був геть не військовим. Такий собі патлатий чувак, що ходить по фестивалях, по різних масових акціях, подіях. Я фотографував. Пропрацював з більшістю столичних видань. Загалом я за освітою вчитель української мови і літератури. Працював раніше у газетах. Спершу жив в Умані, якийсь час жив у столиці, потім знову перебрався до Умані, набрав приватних замовлень. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, це одразу позначилось і на Умані. Неподалік міста ворожа ракета вразила один з військових об’єктів, а також в іншому місці відбулась висадка ворожого десанту. Наші сили оборони, мабуть, передбачали щось подібне, бо за кілька годин до висадки оголосили повітряну тривогу, місто стало пусте, всі поховалися у підвалах та бомбосховищах, тоді містом проїхала техніка, а коли окупанти висадилися, ми всі почули канонаду. Ворога знищили. Пізніше я йшов містом, бачив військових, подякував. Тоді сам звернувся до військкомату, хотів хоча б у добровольчу дружину піти, якось бути задіяним до захисту Батьківщини, хоча б щось робити, але на той момент це не вдалось.
– Як же потрапили у армію?
– Тоді був такий час, усі розуміли, що період для країни критичний і до оборони мусить стати кожен. Після військкомату я побіг у ТРО. Там мене записали і сказали теж чекати. Я зрозумів, що діла не буде, зібрав рюкзак і поїхав на Київ. Там пішов до штабу батальйону «Свобода». Спершу мені сказали, що все зайнято, але враз зайшов юнак і повідомив, що бракує людей в охорону. Я тоді зауважив, якщо людей бракує, то саме готовий допомогти. Спершу стояв у караулах. А через тиждень-другий поїхала одна рота на навчання, потім інша. З наступним набором втрапив і я. Спершу був навчальний центр, потім полігон, потім Сєвєродонецьк. У свій день народження якраз був записаний в Нацгвардію. На медкомісії одна лікарка зауважила, що у мене саме день народження, привітала. Оце й все. Далі вже почалася важка робота солдата на війні.
– Розкажіть у декількох словах про себе. Були партійцем? Чи активістом? Як все-таки зробили цей крок щодо армії?
– Асоціював себе з журналістикою, тож партійцем ніколи не був. Це не вітається, адже треба безсторонньо подавати інформацію, навіть якщо ти більше фотокор, ніж пишучий журналіст. Вдалося колись попрацювати на виборах, то двічі об’їхав усю Україну. Загалом виходець з патріотичної родини. Батько – історик і викладач. Був совєцьким дисидентом. Після здобуття Україною незалежності очолював уманський Народний рух, двічі був довіреною особою Чорновола, який заїжджав до нас додому… Мама працювала на «Радіо «Свобода». Вона була активісткою, очолювала партійну організацію. Вважаю, що ми є у всіх розстрільних списках, і тому якби росіяни зайшли, ми були б перші, кого здали б колаборанти. Тож чого мені боятися? Батько був у мене колись двічі побитий за свою політичну діяльність і був безкомпромісним патріотом. Та ми не збираємося здаватися. Ми все-таки на своїй землі, на українській землі. Тож тут або виженемо окупантів з рідної землі, або матимемо надалі клопіт.
– Ви пройшли Майдан, робили багато фото, після того не планували йти на війну ще у 2014 році?
– Думки такі були, склав рюкзак. Але захворіла мати, потім тато. І затяглося. Я вирішив, що дома тоді буду кориснішим. Тим більше, тато науковець, писав книги. І я вирішив бути дома на підхваті. Бо те, що робив тато – це було розраховано на майбутнє покоління, для студентів. І я мусів підтримувати його здоров’я, підтримувати батьків. Хоч і тягло тоді на пригоди…
– Хто ви сьогодні?
– Старший солдат. Снайпер.
– Як обрали саме цей фах в армії?
– Я знав, що на полігоні два випуски до нас не мали снайперів. А я ж колишній фотограф, вмію все рахувати, запам’ятовувати деякі речі. Це схожі професії. Той же в мене фотоапарат, лиш «фотографує» інакше. Вирішив – буду снайпером. Просив дати зброю. А у мене у відповідь питали довідки чи сертифікати, де б вказувалося, які я курси закінчував. А які ж? Ніякі. Тому сказали йти собі. Тоді з сестрою оголосили збір в інтернеті на снайперський карабін. Бо я цілеспрямовано знав, що це потягну, це моє. Свої власні і громадські кошти об’єднали, купили, що треба і вже не один місяць з цим карабіном бігаю.
– Як ставляться рідні до такого вашого вчинку?
– Та як, розуміють мене. Хоч звісно, хвилюються.
– Зараз які питання турбують? Раніше ви говорили про інформаційну гігієну. Сам бачу, що певні особи роздмухують ту чи іншу тему щодо війни в інтернеті.
– Питання, яким мене найбільше задовбували коли вернувся з-під Бахмута: «А у вас зброя є? А боєприпаси дають?» З одного боку, було дуже дивно таке чути після виходу з того пекла. Ну як би я вижив там без можливості оборонятися зброєю і без боєкомплекту до неї? Очевидна ж аксіома! З іншого боку, оце питання одразу видавало споживача інфопомийок, котрі працюють на розповсюдження панічних настроїв і деяких хайпових «тік-ток вояків».
Конкретно в моєму баті зброї нікому не бракувало. «Калаші» були у всіх, і патрони до тих «калашматів» в достатній кількості були. Ніхто палицями не оборонявся. Крім «калашматів», було в достатній кількості й інших видів озброєнь. До отого всього, що вже є, на кожну наступну ротацію додається щось нове: більшає мінометів, АГС, кулеметів… Навіть у наших сусідів по окопах, попри їхні скарги на нестачу б/к, усе знаходилось у потрібні моменти. І навіть вдавалось намутити у них боєприпасів, коли нам після бою терміново треба було поповнюватися в очікуванні другої хвилі атак, а бігти в точку завантаження припасів далеко і довго. Тому не знаю, звідки береться ота впевненість у деяких представників тилового життя, що ми голіруч воюємо або, максимум, луками і стрілами (сміється – Ред.) Логіку ніхто не відміняв. Звісно, боєприпасів у нас не стільки, як в обізян, але зате ми їх застосовуємо з більшою ефективністю.
До речі, те саме щодо теми контрнаступу. Одні пишуть, вже тут почався, інші кажуть: ні, ось тут. Я міркую, що по-перше, це можуть писати з метою провокацій, з іншого боку, це може бути вкид, щоб заплутати ворога. Тут треба розуміти, що справжній стан речей знають небагато осіб, а нам треба просто виконувати свою роботу.
– Що треба знати для роботи? Якими знаннями маєте оперувати?
– Все-таки, снайпер – це інтелектуальна робота. Маю прораховувати все, плюс треба влучно стріляти. А ще треба вміти діяти в команді. Снайпер має вміти спостерігати, повинен вміти скласти карту вогню, виявляти ворожу позицію. Снайпер – це щось середнє між командирською і піхотною ланкою. Звісно, є великі ризики. Бо бували випадки, коли ворог, дізнаючись приблизну позицію снайпера, не жалів пакет градів, бо не міг визначити точно, де він. Це маю на увазі оцю заряджену машину, яка перекриває кілька гектарів ракетами…
– З ким воюєте поряд? Хто ваші побратими? Які це люди?
– Назвати конкретно важко. Люди різні. Поряд зі мною побратими різних віросповідань, різних політичних поглядів. Але усім їм вистачає клепки не сваритися між собою і не зачіпати чутливих тем. Наведу приклад. Мій колишній напарник був власником порносайту. Ще один боєць в нас – менеджер компанії, що займалася торгівлею елітним алкоголем. Траплялися фермери, автослюсарі і навіть браконьєри! Загалом, люди з різних прошарків суспільства, яких війна загнала в один окоп.
– Який у вас графік роботи?
– Ротація – це три місяці. Потім на тиждень-два додому і після цього на полігон. А після полігону може дадуть мені день-два – і далі на війну.
– Маєте змогу чимсь займатися на війні, крім роботи? Читати новини?
– Трішки часу є. Як лиш видається хвилинка і можливість, то, звісно, перечитую новини. Але співставляю, заглядаю до різних сайтів, окрім того, покладаюся і на те, що сам бачу на нулі. Про всю лінію фронту сказати не можу. Але на своєму маленькому тактичному рівні теж дещо видно, і можу робити висновки. Тому на різні вигуки в соцмережах про «Наступ!», або «Все пропало!», або «О! Ще трохи і переможемо!» не реагую.
– Чого зараз бракує вам?
– Їсти є що, воювати чим є. Копати окопи маю чим. Звісно, хочеться спокою, але всі розуміють, чому прийшли на війну. Багато хто мріє, чим займатиметься після війни. Багато хто хоче подорожувати. Один хоче на байку об’їхати Україну. Інший – хоче побудувати дім. А я? Я ще не вирішив. І головне для мене – щоб був цей вибір. Щоб я робив те, що спаде на думку. А от як прийдуть окупанти, росіяни, то я точно знаю, що вибору не буде, що я десь на зоні в Сибіру буду копати землю. Бо окупанти прийшли не захоплювати нас, а знищувати, асимілювати. Їм не потрібна Україна.
– Наскільки серйозний наш суперник?
– Недооцінювати не можна. Наш ворог небезпечний. Але часто бачимо якісь меми чи жартівливі моменти про ворога… І, знаєте, не без цього. Бо гумор полегшує життя, і це наша визначальна риса. Коли українцям тяжко, вони не плачуть, а жартують. Хоча, звісно, треба до ворога ставитися всерйоз, ну як до скаженої собаки, ненормальної, але хитрої і злої… Он чули висловлювання декого з російських осіб, що вже наших не будуть брати в полон. Це нормально? Ця заява з боку росіян – воєнний злочин. Якщо росіяни нам здаються, то їх беруть в полон, бо це обмінний фонд. Бо нас перш за все цікавлять наші люди, і ми не звірі. Ми люди, які захищають свою землю, цивілізовані європейські цінності. Це наша земля.
– Що для вас Україна?
– Мій дім і моя фортеця. І я вірю в нашу перемогу над окупантом.
Назарій Вівчарик
Фото з фейсбуку героя публікації
