Журналісти в Запорізькій області працюють під обстрілами, прильотами, в зруйнованих редакціях
«Дихання ракети… з чим його порівняти? Це справжнє дихання смерті. Це наче гігантський пилосос, що працює на видув. І відразу – в лівій нозі стало гаряче, по джинсах почали розповзатися червоні плями. Глянула на ногу, точніше, чи на місці вона…». Репортерка Укрінформу Ольга Звонарьова пригадує один зі своїх робочих днів, коли отримала важке поранення. Вона – одна з тих, хто сьогодні працює журналістом у прифронтовій Запорізькій області. Майже 80% території області окуповано російськими загарбниками. В містах же і селах, які нині під контролем України кожен день – це битва за життя: постійна небезпека, розбомблені редакції, нестача техніки для роботи, брак коштів на все необхідне. Лише причетні знають, яких зусиль це вартує…
Сьогодні Запорізька область – одна з найнебезпечніших для роботи журналістів. Тут, під постійними обстрілами, вони продовжують виконувати свою місію, інформуючи світ про реалії війни. У цьому їм допомагає Запорізький Центр журналістської солідарності, створений Національною спілкою журналістів України. Центр надає журналістам захисне спорядження, логістичну підтримку та забезпечує безпечні умови для роботи. Це – один із шести таких центрів по всій Україні, які стали життєво важливими для медіа в умовах війни.
Репортаж за п’ять кілометрів від лінії фронту…
Найбільш небезпечні території – близько до лінії фронту в районі міста Оріхів, в навколишніх селах по трасі на Запоріжжя та Василівку, а також в районі Гуляйполя та навколишніх сіл. Журналісти приїжджають сюди працювати разом з рятувальниками, бо без них виконати своєю професійну роботу практично неможливо.
Найближче лінія фронту підійшла до Оріхова: 4-5 кілометрів. І місто, і села навколо перебувають під постійним нищівним вогнем. Саме місто зруйноване на 70%, деякі села взагалі знищені. Все навколо заміноване. Бої точаться практично цілодобово. І все це – під постійними обстрілами балістикою та шахедами.
Не менш гаряча ділянка фронту з боку міста Гуляйполя та навколишніх сіл. Звідси до лінії фронту – приблизно 18 кілометрів. Місто майже зруйноване, постійно під обстрілами та бомбами. Запеклі бої точаться майже на всіх напрямках, зокрема й там, де цей район межує з Дніпропетровською областю, куди ворог мріє прорватись.
Зі сторони Василівки, а це дорога на Крим і на Азовське море, важкі бої точаться в районі селища Кам’янське. Звідси близько 40 кілометрів до обласного центру – Запоріжжя. Селище розташоване на панівних висотах, тож його захоплення дозволить напряму бити артилерією по околицях міста. Відтак, і цей напрямок є стратегічно важливим – журналісти мають показувати, якою ціною тут тримається лінія фронту.
Коли повторний приліт застає тебе на місці події
Втім, з небезпекою медійники, як і всі жителі області, зустрічаються не лише близько до лінії фронту. Всі населені пункти постійно зазнають ворожих атак. Не виняток і Запоріжжя. Під час обстрілу обласного центру 5 квітня 2024 року було поранено журналістку державного інформагентства «Укрінформ» Ольгу Звонарьову та журналістку телеканалу «1+1» Кіра Овес-Шупик.
Того дня Ольга Звонарьова як репортер працювала на місці чергового воєнного злочину. Росіяни вдруге вдарили ракетою по рятувальниках і журналістах. Понад два місяці Ольга провесла на лікарняному ліжку, а потім буквально вчилась ходити заново.
«Дихання ракети… з чим порівняти? Мені здається, що це справжнє дихання смерті. Тепер точно знаю, яке воно: не сухе (з бридким мокротинням – уламками, сміттям, пилом), гаряче, потужне, наче пилосос, що працює на видув. Воно розриває метал, розбирає будинки. Що здатне зробити з людським тілом, можна уявити. Мені уявляти не довелось… В лівій нозі стало гаряче і по джинсах почали розповзатися червоні плями. Точно пам’ятаю, як глянула на ногу. Точніше, чи на місці вона. Ногу побачила, але вона була геть непорушна. З лівої руки дуже повільно почала стікати густа краплина крові», – пригадує Ольга.
Лише завдяки тому, що їй одразу ж надали першу медичну допомогу, вдалось уникнути серйозної втрати крові та залишитись живою. Переживши це, через особистий досвід журналістка прагне стати мотиваторкою для таких же постраждалих: дати їм упевненість, що зрештою все буде добре. Головне – наполегливо повертатися до нормального життя. «Веземо на характері!» – повторює вона вслід за своїм лікарем-реабілітологом.
Кіра Овес-Шупик того дня, 5 квітня, з колегами також виїхала знімати наслідки ракетного обстрілу одного з районів Запоріжжя. І тут сталася повторна атака росіян.
– Складнувато це згадувати, – ділиться переживаннями Кіра, – з часом особливо. Я лише почула свист у повітрі, і як колега кричить: «Лягай!». Там поруч було багато машин – це вже зараз розумію, що не треба було ховатися біля них, але вже сталося як сталося. Далеко не втечеш, коли воно свистить. Я тільки встигла закрити вуха – гепнуло добряче. Ракета прилетіла за кілька десятків метрів від того місця, де ми перебували. На щастя, організм швидко акумулював усі сили. Ми побігли туди, де було, як нам здавалося, більше людей. І вже коли я бігла, відчула, як по обличчю тече кров. На щастя, поліцейські, що перебували неподалік, одразу надали першу медичну допомогу. У мене виявилася така добряча подряпина на голові. Пізніше в лікарні мені поголили вилицю, наклали шви.
Утім, на лікарняному Кіра перебувала недовго. За три дні кореспондентка повернулася до повноцінного робочого процесу. Однак пережиті події психологічно травмували її. Пригадує, що того вечора відчуття адреналіну, на якому протрималася весь день, різко змінилося бажанням щиро поплакати. Тепер перед очима, каже вона, часто постає той день, і тоді тривогу заспокоїти дуже непросто.
Як працюють редакції поблизу фронту
Редакції місцевих медіа періодично потраплять під обстріли. Приміром, наприкінці січня цього року впродовж ночі російські війська двічі атакували Запоріжжя. Під час атаки постраждала редакція газети «Мотор Січ» – найстарішого корпоративного видання Запорізької області (95 років існування). Вибуховою хвилею були вибиті вікна, стеля в аварійному стані, пошкоджено техніку. На щастя, обійшлося без постраждалих.
– Зібрали 5 великих коробок скла та іншого сміття з приміщень редакції газети, – розповіла Ольга Лебедева, начальник Відділу корпоративних ЗМІ АТ «Мотор Січ».
Працівникам же газет, які опинились в прифронтовій зоні, довелось евакуюватись. Деяким редакціям – навіть не один раз. Але, провівши релокацію, вони налагодили випуск своїх видань і доставляють їх в ті населені пункти, де є люди.
Одна з таких газет – «Голос Гуляйпілля».
- Газета за 95 років своєї діяльності замовкала лише тричі: під час другої світової, у 60-х через адміністративну реформу, і тепер, у 2022-му – через вторгнення Росії. Тоді було 586 днів мовчання – без новин, без зв’язку з рідним краєм для тисяч мешканців трьох громад. Ми виїхали, щоб не потрапити під окупацію. Але не зламалися. І от – 3 жовтня 2023 року газета знову ожила. Нині ми – релоковане видання, працюємо в Запоріжжі. Так, ми пережили евакуацію, втратили офіс, частину колективу. Але завдяки підтримці Національної спілки журналістів України, міжнародних партнерів, і просто небайдужих людей змогли зібратися знову. З 1 січня 2024 року ми стали обласним виданням. Виходимо двічі на місяць, і нас можна знайти у всіх відділеннях «Укрпошти» області. Але рекламодавці зникли. Читачі змушені економити. Ми боремось щодня, бо рекламодавців сьогодні реально немає, – каже головна редакторка легендарного видання «Голос Гуляйпілля» Тетяна Велика.
Редакція відновила роботу не лише у паперовому форматі: діє сайт, телеграм-канал, сторінка у Facebook. Сьогодні її створюють чотири журналісти, всі – внутрішньо переміщені особи, які втратили дім. Але не віру. Команда розвиває відеоконтент, аналітику, розширює аудиторію.
Для релокованої редакції це вже другий вимушений переїзд за час повномасштабного вторгнення. Вдруге довелося шукати нову локацію після 12 жовтня 2024 року, коли внаслідок нічного ракетного удару по Запоріжжю, серйозно постраждало приміщення редакції.
– Те, що сьогодні роблять журналісти газети – справді безцінно, – каже колишній редактор «Голосу Гуляйпілля», відомий краєзнавець Іван Кушніренко. –Кожна стаття – це подія: її обговорюють, діляться емоціями, згадують рідних і близьких. І дуже болить, коли не вдається вчасно знайти свіжий номер. Бо для багатьох це не просто газета – це ниточка, що пов’язує їх із рідною землею.
Ще одна редакція, яка живе і бореться – «Трудова слава».
Газета виходить із 1930 року, весь цей час була затребуваним надійним джерелом новин для мешканців Оріхова та сіл району. До повномасштабного вторгнення газета виходила двічі на місяць. Але 26 лютого 2022 року вийшов її останній номер. Редакція змушена була евакуюватися, бо буквально в кількох кілометрах від міста пролягла лінія фронту. Приміщення редакції, до речі, пам’ятка історії – в результаті постійних обстрілів і бомбувань було зруйноване.
Та це був не кінець, а початок нової, героїчної історії газети. Попри втрати і важку ситуацію, навесні 2023 року за підтримки НСЖУ та міжнародних партнерів видання відновило вихід. Перший спеціальний випуск вийшов 5 квітня – на чотирьох сторінках, накладом 2500 примірників. Нині газета приходить до мешканців Оріхова через пункти незламності, старостати, рятувальників та волонтерів. Редакторка особисто возить її у прифронтові громади.
–Такі газети, як наша, дуже важливі. Особливо сьогодні, коли немає ні світла, ні води, ні газу. Саме вони підтримують віру в життя. Люди чекають і читають свою газету, довіряють їй, вона залишається частиною повсякденного життя Оріхова, який продовжує жити – і чекати на мир, що обов’язково настане, – зазначає головна редакторка газети Світлана Карпенко.
–Команда Національної спілки журналістів України відвідала Оріхів цієї весни – за 5–15 кілометрів від лінії фронту. Там ми побачили, як медійники разом із рятувальниками ДСНС доставляють людям не лише хліб, а й свіжі випуски газети. Про це ми силами Спілки знали документальний фільм «Сторінки надії» – він розповідає реальну історію колег, які не залишили свою громаду навіть після того, як від редакції залишилися руїни. Газета – це не просто папір, не просто інформація. Це – зв’язок із життям, – каже голова НСЖУ Сергій Томіленко.
Для чого потрібен Центр журналістської солідарності і яка підтримка потрібна самому центрові
Журналістика не робиться в редакціях. Журналісти мають бути там, відбуваються події, де люди, громади живуть своїм життям, примудряються не тільки працювати, вчитися, але й за можливості розвиватися, вирішувати соціальні проблеми. А це означає, що загроза шахедів та КАБів для репортерів, фотокорів, відеооператорів є постійною. Відтак потрібні транспорт, бронежилети, каски, інше захисне спорядження: люди мають виїжджати у повній захисній екіпіровці, безумовно дотримуватись правил безпеки, не легковажити жодною загрозою. Далеко не кожна редакція може це забезпечити.
У липні 2022-го рокуза вирішення цієї проблеми взявся Запорізький Центр журналістської солідарності, створений НСЖУ. Тут завжди можна отримати напрокат надійне захисне спорядження. Зарубіжні журналісти можуть одержати довідкову та оперативну інформацію про ситуацію на тій чи іншій території, про події та героїв цих подій, поради фахівців з тем, які їх цікавлять.
Послуги з надання захисного спорядження та оперативної інформації і організаційної допомоги у Центрі журналістської солідарності стосується і поїздок журналістів та підготовки матеріалів безпосередньо із зони бойовий дій. Запорізький напрямок від початку широкомасштабного вторгнення – і донині залишається одним з найгарячіших.
Центр журналістської солідарності також виконує значні координаційні функції. Його працівники завжди на прямому контакті з прес-офіцерами військових підрозділів, за необхідності допоможуть журналістам, які приїхали у відрядження, вийти з ними на зв’язок. Вони ж тримають контакт і з рятувальниками, тож журналісти можуть звернутись за сприянням і в цьому.
Але сьогодні Центрові, а це двоє співкоординаторок – Наталія Кузьменко і Валентина Манжура, та асистентка Даша Зирянова – вже не просто справлятись зі значним обсягом роботи, який не зменшується, а лише зростає. Тож потрібна постійна інституційна підтримка міжнародних партнерів, розширення їх кола. Спілка Журналістів України постійно в пошуку таких партнерів і вдячна за велику підтримку, яку прифронтовим Центрам журналістської солідарності зокрема надають Данська спілка журналістів, Норвезька спілка журналістів та Фінська спілка журналістів. Важливо, щоб в кожній європейській країні, де журналісти добросовісно роблять свою справу, пам’ятали, що десь в маленькому містечку Оріхів чи Гуляйполе працюють такі ж українські журналісти. Тільки працюють вони під обстрілами, шахедами, керованими авіаційними бомбами. І те, що війна триває вже четвертий рік, і на перші шпальти португальської, грецької чи іспанської газети таку новину не винесеш, не означає, що небезпека стала меншою…
Довідково:
Центри журналістської солідарності– це мережа безпечних хабів для журналістів, створена у 2022 році Національною спілкою журналістів України у партнерстві з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів. Ключовим партнером мережі є штаб-квартира ЮНЕСКО. Центри діють у шести регіонах – Київ, Запоріжжя, Харків, Дніпро, Львів, Івано-Франківськ. Вони надають медіафахівцям захисне спорядження (бронежилети, шоломи, аптечки), техніку, консультації з безпеки, юридичну та психологічну допомогу, а також простір для роботи. За останні понад два роки понад 2400 журналістів скористалися послугами Центрів. Серед них – українські та іноземні кореспонденти, зокрема з Le Monde, Süddeutsche Zeitung, Daily Mail, SVT, RFE/RL та інших провідних медіа.
Центри стали ключовою інфраструктурою для безпеки журналістів у зоні війни та прикладом міжнародної солідарності у захисті свободи слова.
Як знайти центри журналістської солідарності?
Центри розташовані за такими адресами:
- у Києві – вул. Хрещатик 27-а, телефон: 050 680 52 04 (Ілля Суздалєв);
- у Львові – вул. Соломії Крушельницької, 5, 2 поверх; телефон: 097 907 97 02 (Наталія Войтович); точка присутності в Чернівцях – пр. Незалежності; 96, телефон: 068 286 37 06 (Володимир Бобер);
- у Івано-Франківську – вул. Січових стрільців, 25; телефон: 066 677 07 26 (Вікторія Плахта);
- у Запоріжжі – пр. Соборний; 152, телефон: 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура);
- у Дніпрі – вул. Старокозацька, 8; телефон: 050 919 84 79 (Наталя Назарова);
- у Харкові – телефон: 095 421 5477 (Ганна Черненко).
Дискусія з цього приводу: