Актив Японського фонду майбутніх поколінь (JOF) – це переважно інтелігенція, небайдужа до долі інших людей. Під час обох наших із секретарем НСЖУ Сергієм Шевченком приїздів до Японії, у Сайтамі, в офісі фонду його очільник Джунічі Ковака створював усі умови для невимушеного спілкування місцевих медійників та активістів JOF з українськими журналістами.
Якщо 2019 року в делегації працювали голова НСЖУ Сергій Томіленко й координатор Японського проєкту в Україні, директор телекомпанії «Альта» з Переяслава на Київщині Олег Ярмоленко, то в час віроломного вторгнення в Україну рашистів чоловіки призовного віку вже й не планували виїхати за кордон на запрошення японських партнерів. Та й не всім жінкам з делегації пощастило цього разу виконати всю заплановану програму.
Тільки на два тижні змогла залишити редакцію обласної газети «Черкаський край» головна редакторка й очільниця обласної організації НСЖУ Тетяна Калиновська (на світлині – зліва). Інтерв’ю про роботу її колег стало центральним матеріалом японського журналу про безпеку життя, а вміщені ілюстрації дали змогу читачам порівняти оформлення газети до війни та після її початку. Без сліз часом не могли слухати присутні й виступи фрилансерки, відомої волонтерки Олени Макаренко, син якої – офіцер Збройних сил України – служив у той час на передовій на Луганщині.
У невимушеному спілкуванні ми прагнули донести правду про події на рідній землі, про звірства рашистів і стійкість українців, про те, в яких умовах гідно виконують свій професійний обов’язок колеги-журналісти. А ще дякували за небайдужість: адже саме цей японський фонд упродовж десяти років опікується здоров’ям школярів Овруцького й Народицького районів Житомирщини, а також деяких населених пунктів Київської й Полтавської областей. Там живуть родини переселенців, що постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.
З 2018 року інформаційним партнером Японського проєкту в Україні став наш благодійний фонд «Журналістська ініціатива». Пандемія коронавірусу, а тепер і війна завадили японським активістам приїздити в Україну, як вони це робили щороку. Але завжди можна знайти можливість робити добрі справи. Так, Джунічі Ковака вирішив влаштувати конкурс на краще виконання українськими школярами відомої пісні «This Land Is Your Land» («Ця земля – твоя земля»). Особливість її в тому, що замість звичних в оригіналі назв американських міст чуємо – Маріуполь, Чернігів… Знаковим, як на мене, є те, що записи переможців цього незвичайного конкурсу – дівчаток із Житомирщини – транслювали на екрані в Сайтамі перед концертами славетного скрипаля Олега Криси.
Світової слави маестро, подолавши тисячі кілометрів, прилетів з Америки, щоб підтримати Україну двома благодійними концертами, як це було в червні в Києві й рідному Львові. З ним у Сайтамі виступала на сцені й відома японська скрипалька Чіє Савада, яка організовує концерти й очолює мистецьку асоціацію «Японія – Україна».
З перших днів війни активісти японського фонду створили сторінку «Українська громада» в соцмережі «Фейсбук». Нарівні з адміністратором цей ресурс поповнює новинами й координатор Японського проєкту в Україні, телевізійник Олег Ярмоленко.
Працівники офісу в екобудівлі, де на полицях під стелею щільно закладено пакети з подарунками для українських школярів, вірять, що Україна переможе в цій жорстокій війні й що активісти фонду згодом зможуть уже особисто зробити приємність дітям. Тільки так – з вірою в перемогу нашої держави настроєний цивілізований світ. І прагне не лише словами чи емоціями виразити своє співпереживання, а й реально допомогти тим, хто зараз найбільше потребує підтримки. Мовні бар’єри не заважають спілкуванню через додаток у айфонах і не стають на заваді щирим, дружнім обіймам тих, кого ще вчора ти не знав.
Окрема тема – колектив корпорації GREEN COOP. Саме ця відома в Країні вранішнього сонця компанія, діяльність якої пов’язана з виробництвом продуктів здорового харчування, теж має солідну історію благодійності. У багатьох населених пунктах південних префектур країни члени кооперативу регулярно доставляють харчі не лише своїм постійним замовникам, а й у шкільні їдальні та спеціальні центри, які працюють у денний час для дітей з малозабезпечених родин.
Ідеологія реального внеску в майбутнє планети – здоровий спосіб життя, харчі без генетично модифікованих організмів, мінімізація «хімії» на полях, дотримання високих екологічних стандартів, затверджених спеціалістами компанії.
Турбота кооператорів про здоров’я своїх краян цьогоріч (після 24 лютого) вийшла за усталені межі. Колектив GREEN COOP відгукнувся на звернення творчої спілки журналістів України й вирішив не лишатись осторонь біди, що прийшла на землю за тисячі кілометрів від їхніх домівок. І це ще одне підтвердження того, що в Японії суспільство й уряд одностайні в бажанні допомогти народові України.
Водночас є в японців і певні табу: вони не можуть давати гроші військовикам, або, як тут кажуть – на війну. Чутливе ставлення до цього питання й у корпорації GREEN COOP, у керівництві якої переважно жінки на чолі з Йоко Хідакі. Але ж згадалися кооператорам зустрічі 2019 року з чотирма українськими журналістами, двоє з яких виступали з лекціями перед громадськістю в Хіросімі й Нагасакі про згубні наслідки Чорнобильської катастрофи для життя майбутніх поколінь. Вирішили допомогти українським журналістам, яких нерідко в час війни не рятує навіть жилет з написом «преса», коли їм доводиться виконувати професійні обов’язки, щоб донести світові правдиву інформацію. На раді директорів корпорації вирішили зібрати пожертви й переказати їх як благодійну матеріальну допомогу на розрахунковий рахунок Національної спілки журналістів України. А невеличку делегацію від двох партнерських організацій медійників японці запросили на зустрічі з громадськістю та пресою.
Характерно, що перша зустріч у Токіо відбулася, так би мовити, на території нашої держави – у Посольстві України в Японії. Туди завітала чимала група представників громадських об’єднань і благодійників з обох країн. І на урочистій церемонії керівниця GREEN COOP прийняла від делегації журналістів почесну відзнаку творчої спілки за надану підтримку українським медійникам у час війни. Як зазначив на зустрічі Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії Сергій Корсунський, підтримка нашої держави в Країни вранішнього сонця нині безпрецедентна. І спирається вона на волю народу, який, мужньо долаючи наслідки стихійних лих та частих тут природних катаклізмів (землетруси, тайфуни), співпереживає чужому горю.
Поїздки до Фукуоки, Хіросіми, Нагасакі, Кумамото – це щось особливе! І хоч наші черкаські колеги мусили за два тижні повертатися до роботи в Україні, ми удвох з Сергієм Шевченком змогли виконати в повному обсязі затверджену керівництвом корпорації насичену програму. Тут і виступи в авдиторіях про події в Україні, і пресконференції, і зустрічі з японськими колегами в редакціях газет і телестудіях, і відвідання Українського саміту миру в Японському університеті економіки, і спілкування з українськими біженцями та студентами, і поїздки до регіональних кооперативів компанії та їхніх підприємств-партнерів…
Окремо слід сказати про зустріч з мером Хіросіми Кадзумі Мацуї. Коли в січні 2019-го наша делегація вперше з ним зустрічалась, у мене склалося враження про нього як про успішного керівника, що дуже цінує час і на зустрічах не виходить за межі визначеного регламенту. А цього разу спілкування не лише не закінчилося після відведених 30 хвилин, а й з ініціативи господаря перейшло в неформальне – з фотографуванням та короткою екскурсією до художніх полотен, експонованих у коридорі мерії. До речі, в цій чудовій галереї – сім картин і самого Кадзумі Мацуї, який захоплюється живописом.
Припускаю, що одна з причин особливого ставлення до двох українських журналістів – це візит до мера (якраз перед нашою зустріччю з Кадзумі Мацуї) білоруського дипломата з проханням… сприяти послабленню санкцій до його країни. Як відомо, її диктаторський режим став на бік агресора в російсько-українській війні, а нинішній мінський лжепрезидент не хоче чути голосу народу Білорусі. Неважко здогадатися, що порадив тому бідолашному посольському візитеру авторитетний у світі мер, який дванадцятий рік керує Хіросімою, а ще – він очільник міжнародної організації міст «Мери за мир». Треба чути своє суспільство, як Хіросіма чує своїх жителів і спирається на суспільну думку, – саме в цьому дусі висловився Кадзумі Мацуї, про що й повідомив українським журналістам.
І знову вдячна пам’ять повертає до колективу корпорації GREEN COOP. Перед очима – працівники відділення в Кумамото в обов’язкових для японців у період пандемії захисних масках, виготовлених цього разу на замовлення – вгорі праворуч на синьо-жовтому тлі англійською слово «peace» («мир»). Колектив дружно вітав нас українськими прапорцями. Залучили до зустрічі ще й своїх діток, а ті внесли своєрідну розрядку в напружений графік українських журналістів – навчали, як складати японські оригамі, та пропонували спробувати заграти на національних струнних музичних інструментах.
А коли після нашої майже тригодинної роботи (фотолекція Сергія в програмі PowerPoint і мій виступ як емоційний погляд матері на злочини рашистів на тимчасово окупованих територіях) слухачі не стримують сліз – це про щось та свідчить. Ми розповідали про обстріли, які вчиняє агресор, руйнування інфраструктури далеко від лінії боїв, про нічні «прильоти» й часті повітряні тривоги… Наші голоси передають внутрішні переживання, але й під час пресконференцій японські колеги теж емоційно реагують на розповіді. А коли керівниця відділення в Кумамото Каорі Кобаяші, вибачившись, що не зможе з нами попрощатись в аеропорту (бо ж мала їхати на церемонію закладання нового центру відпочинку для дітей з незаможних родин), дала мені невеличкий пакуночок із сувеніром і, обіймаючи, розплакалася просто перед своїми підлеглими, я з несподіванки розплакалася теж…
Але ще глибші емоції відчула вже в готелі, коли відкрила в пакет. Там лежав конверт із трьома невеличкими сторінками тексту. Побажання миру моїй країні японка написала… українською мовою! Попри дрібні хиби машинного перекладу, вразило бажання багатодітної матері, в якої як у керівника колективу, впевнена, небагато вільного часу, написати текст не просто незнайомою мовою, а ще й абсолютно відмінними літерами кириличної абетки… І це не все, що здивувало і вразило в Кумамото. Дівчаткам, що в день нашого приїзду вчили гостей складати журавликів-оригамі, ми в день від’їзду передали через їхніх матусь скромні презенти – кулькові авторучки й блокноти із зображенням герба Києва. Яким же було здивування, коли свою маленьку «вчительку» я побачила в аеропорту! Кубо Нанамі та її мама приїхали за десятки кілометрів, щоб побажати нам успішного польоту.
Прикладів непоказної народної дипломатії багато. І один з таких – сім малюнкових мініатюр, зроблених у традиційному японському стилі з авторським підписом. Вони чимось схожі на листівки з нашим петриківським розписом. Співробітниця відділення в Нагасакі сказала, що передає їх з найкращими побажаннями від її 90-річної матері.
З 14 по 28 липня в південних префектурах країни відбувалися пресконференції, виступи перед заповненими залами, а ще було тривале спілкування вже після офіційних зустрічей. Люди так хотіли почути правду, як то кажуть, з перших уст про те, що відбувається в Україні!..
Останні чотири дні перебування уже в столичній агломерації – теж були дуже насиченими: зустріч у Токіо з членом парламентської групи україно-японської дружби Масахіто Моріяма, з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Косово в Японії Сабрі Кічмарі. Запрошення до телестудії в Токіо (Tokai TV) Сергія Шевченка – секретаря НСЖУ, спецкора міжнародної інформаційної агенції «Вектор ньюз», письменника-публіциста, що досліджує історію нашого народу… А ще завершальна зустріч з активом фонду майбутніх поколінь, знайомство з відомою японською артисткою Каорі Канда – талановитою театральною виконавицею, дуже приємною та простою у спілкуванні.
У цій непростій поїздці за кожної нагоди рука тягнулася… до смартфону, до нових оперативних повідомлень у додатку «Молния», який встановила в перші дні війни за порадою співробітників Держкомтелерадіо. Що там, удома? Які новини? До таких пауз у спілкуванні господарі ставилися з розумінням – знали, що останніми новинами з України ми поділимося з ними.
За підтримку, розуміння, за довіру й віру в нашу перемогу, за невичерпне бажання робити Добро часом зовсім незнайомим людям на іншому кінці планети, кажу слова щирої вдячності всім давнім і новим японським друзям. АРІГАТО!
Людмила Мех
Фото Сергія Шевченка
Джерело сайт ВБФ “Журналістська ініціатива”
