Четвертий рік згусток спогадів про пережите в окупації продовжує тиснути на свідомість, пульсувати до стогону у голові Олександру Гуньку, журналісту із Нової Каховки, що на Херсонщині. У той важкий згусток спогадів скупчилися три дні під вартою, погрози від окупантів, мордування і примус…
Передати жахіття ув’язнення словами дуже важко, повне розуміння на рівні відчуттів мають лише ті, хто пережив пекельні дні й ночі, пройшов до кінця і вижив. Та й чи вони можуть виплеснути із себе назовні все пережите, яке приходить до них у споминах, забирає здоров’я та відгонить сон. А тому Національна спілка журналістів України говорить, показує, пише і буде знову й знову повторювати розповіді про біль і страждання медійників, яким довелося звідати у катівнях усі «принади» «руського міра», щоб світ не забував про злочини, які приносить війна, які чинять окупанти в Україні..
…Третє квітня 2022 року. Одразу аж три військові автівки загальмували біля під’їзду. На сходову клітину новокаховської багатоповерхівки набилося півдесятка озброєних вояків, один із них дзвонив у двері. А під під’їздом топталося ще з п’ятнадцять військових. Якби це були кадри фільму, можна було б домислити, що одна сила йде проти якоїсь другої сили. І хто кого… Тільки то був не фільм. Двері міської квартири відчинив літній чоловік. Все зрозумів з першого погляду. Олександр Гунько не раз чув застереження, що до нього можуть прийти окупанти. Але щоб отаким великим гуртом? Проти одного беззбройного журналіста? Вся сила Олександра Гунька проявлялася лише у кожнім слові правди про все, що відбувалося у місті, на сайті Нова Каховка. Сіті. Олександра Петровича схопили і повели сходами, а у квартирі журналіста почався обшук…
За слова правди йому довелося витримати три доби ув’язнення, сидіння на грубому стільці. Руки були прикуті кайданками до холодної труби. У першу добу навіть ковтка води зі шматком хліба чоловікові не дали. Витерпів жорстокі удари, які сипалися по голові. Три ночі і три дні замість сну Олександр Петрович провалювався у короткі хвилини напівдрімоти. Пронизували душу надривні крики і хруст кісток із сусідніх кімнат, у яких катували людей. У тісних катівнях навіть походити не можна було. На допитах погрози, лайки перемішувалися із вмовляннями фсбешників працювати на них, обіцяли добре платити. Жодних офіційних звинувачень, але психологічний тиск був неймовірний. Налаштувався: якщо розстрілюватимуть – не плазуватиме, пощади не проситиме. А у цей час дружину і друзів журналіста гнітила невідомість: де він і чи живий? Окупанти не давали їм жодної інформації про журналіста.
Медійник знаходив порятунок і підкріплення духу у молитвах, багато їх знав на пам’ять, читав годинами. Обрав варіант захисту: прикидався простачком, який відійшов від справ і міських подій, не знав нічого про активістів. Хотів їх переграти й приспати пильність окупантів.
Таки відпустили, хоч під дулами автоматів і змусили до вибачень. Потім ще двічі затримували. Наказували – ніякої журналістської роботи. Якщо не про них, то ні пари з вуст…
Про випробування Олександра Гунька є велика кількість публікацій і в Україні, і за кордоном. Все зафіксовано до дрібниць. Але без нагадувань не можна. Не можна, щоб світ забув про три дні із життя журналіста, наповнених знущаннями. Але це не тільки про Олександра Гунька, і не лише про три дні у неволі. Це – про відсутність людської подоби в окупантів і про пережите у катівнях багатьма їхніми жертвами протягом днів, місяців і навіть років.
Журналісту вдалося виїхати з Нової Каховки, де важко було витримати окупацію, його ще двічі затримували, сирени вили по 40 хвилин, під вікном день і ніч гули БТРи, КАМАЗи, інша ворожа техніка, чулися вибухи, нависала щоденна тінь феесбешників, хоч спочатку вірилося, що все це скороминуче…
Олександр Гунько разом з дружиною вирушили у Львів. Дорога забрала п’ять тягучих днів із зупинками на 15 блокпостах. Потім родина перебралася у Київ. Піврічна окупація, тортури і знущання додали болю у серце, підірвали здоров’я журналіста. Він переніс дві операції. Труднощі легше було долати з підтримкою медіаспільноти – Агенції розвитку локальних медіа, Національної спілки журналістів України, Незалежної медіапрофспілки, Львівського медіафоруму.
Олександр Гунько, не зламався, продовжує залишатися у строю медійників України, веде свій сайт. До війни у Новій Каховці було шість новинних сайтів, три газети та радіо. Залишився тільки сайт Нова Каховка.Сіті, він є правдивим джерелом інформації для містян в окупації і для новокаховців, які роз’їхалися Україною та світом.
У інтерв’ю для НСЖУ, яке відбулося незадовго до третьої річниці повномасштабного вторгнення рф, Олександр Гунько сказав:
– Я знав, що повинен виконувати свій обов’язок. Тим паче, що це – війна, така епохальна подія, яка відлунюватиметься ще багато років. І тому я повинен все фіксувати. І як журналіст, і як літератор. В окупації я написав десь півсотню віршів, описав стан людей, які там перебувають, і про те, що коїться в Україні.
У Києві, у 2023-му році, Олександр Гунько видав нову книгу віршів «Поклик до Спасу», яка була висунута на Національну премію України імені Тараса Шевченка, і у якій кожен рядок пронизаний пережитим:
…І в надрах катівні лункої
Учепляться в душу притьма,
Щоб жодної думки не скоїв,
Щоб жодного слова не мав.
І шилом царевого ока
Вже цілять у кожну із муз…
Та руки у кожного орка
При цьому трясуться чомусь.
А на запитання про те, чому Росія сприймає журналістів як пряму загрозу, Олександр Гунько відповідає:
– Тому що ми несемо правдиву інформацію, а це для них загроза, бо у них вся журналістика зводиться виключно до пропаганди. Тобто, можна писати тільки те, що дозволено владою, і тільки так, як дозволено владою. Тому українські журналісти, котрі показують реалії окупації та війни, для них загроза, бо ми фіксуємо їхні злочини, і вони це знають.
Медійник додає, що міжнародна спільнота повинна звернути увагу: для окупантів найпершими мішенями в окупації були учасники АТО і журналісти. Ці категорії вони вважали для себе однаково найбільш небезпечними. У них вся журналістика зводиться до пропаганди, без дотримання жодних стандартів, про свободу слова не варто й говорити. Потрібно розуміти ментальність росіян, вони вважають, що їм дозволено все, тому і скоюють багато злочинів, у тому числі і проти мирного населення.Росіяни розуміють тільки силу, і з цієї позиції з ними і потрібно мати справу. Вороги ненавидять журналістів, які документують їхні злодіяння.
– Якщо ж говорити загалом, то журналісти надзвичайно важливі для життя будь-якої держави, – наголошує Олександр Гунько,– медійники показують проблеми і виразки суспільства, презентують громадську думку. І таким чином дають підказку політикам, які проблеми вони повинні вирішувати.
Маючи власний досвід ув’язнення, жорстокого поводження з ним окупантів, зазнавши морального і фізичного впливу, пан Олександр вважає, що варто весь час продовжувати фокусуватися на проблемі полонених медійників, тих, хто все ще залишається на тимчасово окупованих територіях та прагне вибратися звідти, але не має поки що таких можливостей. До речі, що і робить постійно НСЖУ.
– Про медійників, які у полоні та окупації, необхідно говорити, нагадувати, за них треба боротися! Потрібно тиснути на росіян. Переконаний, до роботи по визволенню журналістів, мають активно долучатися волонтерські фонди, особливо міжнародні,– каже Олександр Гунько. – Необхідно застосовувати дипломатичні важелі і міжнародний тиск на Росію, аби повернути усіх полонених журналістів додому, допомогти медійникам виїхати з тимчасової окупації.
Інформаційна служба НСЖУ
