Їй хочеться йти легко, не замислюючись над кількістю кроків. Але Наталя Лічман рахує кожен. І радіє, коли може зробити додатковий, хоча й не спішно. Після поранення нога схудла, і протез почав дошкуляти. Тож жінка чекає на новий, зручніший, який вже виготовляють. А поки Наталя, що вижила під час смертоносного обстрілу, намагається збудувати нове життя.
Вогняний шквал
Зранку у листопаді минулого року Наталя поспішала до гуманітарного штабу, який забезпечував людей хлібом та продуктами у найважчі часи. Її уваги чекали сотні людей. 47-річна жінка працювала у соціальній службі місцевої громади. Оріхів – місто у Запорізькій області, що знаходиться в 10 кілометрах від лінії фронту. З початку повномасштабного вторгнення в Україну місто опинилося під постійними обстрілами, що тривають іноді по 14 годин. У ньому немає жодної вцілілої будівлі, стабільного електро- та водопостачання. Люди гинуть від прямих влучань у будинки та у той час, коли рухаються вулицями.
У таких умовах Наталя продовжувала працювати, адже в місті, населення якого хоч і скоротилося більше ніж у десять разів з початку війни, все одно лишалися люди. І всі вони потребували її допомоги.
У гуманітарному штабі, який розташовувався в одній з оріхівських шкіл, вона разом з іншими волонтерами отримувала продукти й хліб та далі роздавала їх людям похилого віку.
«Ми опікувалися людьми, яким крім нас немає на кого розраховувати. Війна загострила проблеми кожного. Того дня ранок починався буденною працею. І хто ж міг уявити, що світ в одну мить перевернеться», – згадує Наталя, та її руки тремтять від хвилювання, коли вона пригадує ті події.
Роботу волонтерів перервав жахливий вибух та вогняний шквал, що піднявся за ним. Гуманітарний штаб опинився під ракетним обстрілом росіян.
Робітник з відділу обслуговування загинув на місці, іще двох жінок поранило. Наталя опинилася у круговерті болю, де змішалися полум’я, дим, пил та людські крики. Жінка отримала важку вибухову травму. Вона отямилась із відірваною ступнею та численними осколковими пораненнями. Ребра, внутрішні органи та очі – все боліло нестерпно.
«Били прицільно, в час, коли там були люди. Били в незахищене відкрите приміщення школи, де люди знаходять прихисток, де ми почувалися у захисті! Зараз, коли минув час тієї трагедії, я думаю, що стала свідком неймовірного злочину, про який буду розповідати онукам та правнукам», – обурено каже Наталя, підкреслюючи, що біля штабу не було жодного військового об’єкта.
Перші кроки
Перше, що зробила жінка, прийшовши до тями серед руїн та крові, – це набрала номер найближчої людини – чоловіка Олександра.
«Сашко із синочком примчали негайно, – згадує Наталя. – Микитці було на той час тринадцять. Картина, що відкрилася його очам, була жахливою: закривавлена мати з відірваною ногою, посеред купи уламків, скла, багна. Звідти мене везли у найближчу лікарню, у село Таврійське, а мого хлопчика – в обласну дитячу лікарню, оскільки отримав важку психологічну травму».
Лікарі боролися за кожен орган потерпілої, навколо її порятунку об’єднались фахівці кількох відділень. Наталя перенесла ряд порожнинних операцій та ампутацію кількох пальців. Операції на очах тривають і досі. До того ж поранення відкрило складну форму діабету. Два місяці на лікарняному ліжку, невелика перерва і знову операції. Таким став останній рік для Наталі.
Жінка ще й досі оговтується від пережитого пекла, й емоційно, й фізично. Іноді вона довго плаче. Іноді довго сидить без руху, заглибившись в себе. Але більшість часу намагається бути активною та знову вчиться ходити.
«Дев’ять років я працювала, допомагаючи нужденним, завжди їм співчувала, а тепер опинилася в ситуації, де на собі відчула турботу колег, друзів і просто незнайомих. Людське добро робить мене кращою. Сама б я не подужала», –Наталя перелічує всіх, хто підтримує її кожного дня. І список чималий, але очолює його головна для жінки людина – її чоловік.
Це Олександр взяв на себе усі турботи про дружину з першої хвилини, як побачив її поранену. Доглядав, годував, ночував на лікарняних стільцях аби щохвилини бути поруч. Був нянькою й психологом. Він витирав їй сльози й утамовував розпач та підтримував, коли вчилась ходити з протезом.
«Любов дійсно лікує. Ми з чоловіком живемо разом вже 28 років. І в мене була мрія зтанцювати на нашому ювілеї. Тож це було для мене великою мотивацією, щоб знову стати на ноги», – вона вперше посміхається з початку розмови.
Головне – вижити
Наталя не скаржиться на долю, хоча родині живеться непросто, зокрема, й матеріально. Її інвалідна пенсія складає приблизно 60 євро та пенсія чоловікова по догляду за нею не більше 40 євро – це весь сімейний бюджет. Більша частина його йде на ліки для Наталі та її сина Микити, що після пережитого має проблеми з тиском. До того ж сім’ї доводиться винаймати житло у Запоріжжі, у великому промисловому місті на сході України. Адже дім родини в передмісті Оріхова було зруйновано обстрілом.
Звісно, жінка переймається тим, яке майбутнє очікує їхню родину після війни. Бої зламали й понівечили всі щасливі плани жінки, тож сьогодні вона намагається жити одним днем.
«Все, чого хочеться, – це перемога та мир. Хочеться не ховатися від зловісної сирени, котра дошкуляє й у Запоріжжі. Думки про роботу чи інші заняття просто відступають на другий план. Всі мої плани вміщуються у трьох словах – вижити, витримати, жити», – каже Наталка, міцно тримаючи за руки сина та чоловіка, що сидять біля неї.
Ганна КЛІКОВКА, газета «Трудова слава», місто Оріхів, Запорізька область
Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту «Голоси України» за підтримки Європейського центру свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини
