Колеги і гості центрального офісу Національної спілки журналістів України, що на столичному Хрещатику, часто звертають увагу на картину із зображенням будинку НСЖУ в обрамленні передчуття київської осені
Кольори масляних фарб – легкі, мов акварель, і полотно ніби просякнуте сонячним теплом останніх днів серпня. Осінь ще тільки пробує золотити київські каштани, а за мереживом їхнього листя – помолоділа від яскравого світла старовинна триповерхова будівля. Це будинок на Хрещатику, 27, де розміщено центральний офіс Національної спілки журналістів України. Картина прикрашає кабінет голови НСЖУ Сергія Томіленка.
Автор цієї краси – київський художник Володимир Фурсін. Володимир Петрович дивується нашому телефонному дзвінку і нашому бажанню розповісти про нього. Каже: «Моє життя нічим особливо яскравим не відзначено. Є моменти, які запали в душу і про які збираюся написати в своїх спогадах… Та щоб моєю персоною зацікавилися журналісти…».
Насправді розповісти є про що, і розмова вийшла теплою та цікавою.
Зранку – уроки в звичайній школі, увечері – заняття в художній
Володимир Петрович Фурсін народився в повоєнному 1946 році, ріс і вчився на київському Подолі, де на той час мешкали його батьки. Потім сім’я переїхала в район урочища Наталка, де нині розкинувся відомий однойменний парк. Краса природи радувала, надихала на творчість, і Володя, порадившись з батьками, вирішив вступити до художньої школи. Зранку – уроки в звичайній школі, увечері – заняття в художній, де освоював ази майстерності художника, долучався до світу мистецтва.
Приміщення художньої школи містилося на одному з поверхів тодішнього Київського художнього інституту (тепер це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), що розташовувався на Вознесенському узвозі в центрі Києва. І сьогодні, при нинішньому транспортному забезпеченні, добратися від місцини парку Наталка, що на Оболоні, до центру Києва, – непроста справа, забирає час, а наприкінці 1950-х – на початку 1960-х це була та ще задачка із зірочкою. І кожного дня юнак розв’язував цю задачку, готуючись до вступу до художнього училища.
Студентство в Одесі – незабутні роки юності, творчості
Талант і наполегливість у навчанні в художній школі дали свої результати: у 1963 році Володимир став студентом художньо-педагогічного відділення омріяного Одеського художньо-педагогічного училища. І хоча в назві було присутнє слово «педагогічне», та пріоритетними в навчанні були класичний живопис і рисунок. Причому викладання цих предметів велося на тому ж рівні, як і в солідних художніх вишах.
Викладачами мистецьких дисциплін були талановиті художники, а молодь вчилася на совість. І результат не барився. «Дипломні роботи наших випускників, за оцінкою критиків, були виконані на рівні випускників художнього інституту», – згадує сьогодні Володимир Петрович.
Його дипломна робота мала назву «В дорозі». Молода пара в очікуванні автобусу на зупинці – як символ початку шляху до дорослого життя. Тема була близька по духу молодому художнику, а одеський колорит картини підкреслювало зображення моряків на задньому плані. Виконана не тільки майстерністю, а й душею робота заслужила тоді високий бал , що не могло не порадувати випускника і… його молоду дружину.
Кохання, збережене десятиліттями
П’ять студентських років запам’яталися не тільки наполегливим навчанням в аудиторіях і виїздами на пленери, творчістю і молодим оптимізмом. Тут, в художньому училищі, Володимир зустрів своє кохання – талановиту і красиву одеситку Галину, яка також навчалася тут-таки, в художньому училищі.
Закохані одружилися, і ось уже більше як півстоліття Володимир Петрович і Галина Миколаївна йдуть по життю разом, а їхнє кохання всі ці роки допомагає перебороти проблеми і множити щасливі, радісні дні.
Вже давно виросли син та донька, у них свої сім’ї. Діти не стали йти батьківськими стежками художників, але взяли в своїй родині головне – любов, уміння чути того, хто поруч, поступитися чимось своїм, щоб найріднішим було тепло та затишно.
Після училища Галина закінчила ще й інститут прикладного мистецтва і отримала призначення на роботу (було таке в радянській країні) в Київ, на Дарницький шовковий комбінат. Так Володимир Фурсін з дружиною-одеситкою повернувся на свою малу батьківщину, і разом з дружиною працював також на Дарницькому шовковому комбінаті старшим художником.
Красивий і рідний Київ манив до творчості
Робота на комбінаті була цікавою, але красивий і рідний Київ манив до мольберта, будив бажання відтворити свої красиві куточки на полотні. У вільну годину Володимир брав етюдник, йшов до своїх з дитинства і молодості улюблених місць, і на полотнах віддзеркалювалися не тільки столичні пейзажі, а й краєвиди Київщини. З Одеси, куди частенько їздили сім’єю, привозив морські пейзажі, картини різних куточків сонячного морського міста з міцним характером.
А ще після закінчення училища Володимир захопився дерев’яною скульптурою. Подобалося йому створювати скульптурні портрети, а до того ж підбадьорювали високі оцінки спеціалістів, коли виставляв роботи на виставках. Одна з улюблених його скульптур – «Портрет дівчини з Вилкова», можливо, що й дотепер зберігається в майстерні-студії молодих майстрів у Одесі. Можливо, зберігся і подарований цій майстерні-студії морський пейзаж, що виставлявся на присвяченій пам’яті Івана Айвазовського всесоюзній виставці мариністів у Криму.
Одна з чотирьох картин про Хрещатик, що зацікавила мистецький салон…
Був період наприкінці дев’яностих, коли Володимир Фурсін захопився краєвидами столичного Хрещатика. І саме тоді була створена своєрідна серія з чотирьох картин – «Станція метро Хрещатик», «Пасаж», «Спілка журналістів України», «Будинок на Богдана Хмельницького». Всміхається: «Люди дивувалися, коли бачили, як я працюю, і казали, що відвикли, щоб художник писав з натури у велелюдному і шумному центрі міста».
Коли писав будинок Національної пілки журналістів України, на нього звернула увагу власниця мистецького салону «Українське народне мистецтво. Виставка-продаж», що розташований в тому самому будинку, Світлана Лошкарьова. А коли побачила, якою виходить картина, запропонувала передати її в галерею. Володимир Петрович погодився і передав.
А за кілька років Світлана Миколаївна запросила його подивитися на картину, яка знайшла своє місце в НСЖУ. Виявляється, пані Світлана подарувала роботу майстра Спілці, коли відзначалося 40-річчя НСЖУ, і відтоді картина прикрашає кабінет її очільника.
Володимир Фурсін був радий зустрічі зі своїм творінням. Каже: «Я побачив свою картину трохи по-іншому, ніж коли писав її, і, на щастя, не розчарувався. Приємна була зустріч з відчуттями ранньої осені на картині, з красивим старовинним будинком. Згадалося, як працював над картиною».
Варто, мабуть сказати, що три інші картини з цього квартету про Хрещатик придбала одна з шанувальниць творчості Фурсіна. Тепер вони, як і чимало інших його робіт, зберігаються в приватних колекціях. Його картини прикрасили стіни офісів, милують око відвідувачів столичних кафе. На них оживають будинки і вулиці столиці, зелені парки, Дніпро і мости через нього, від них завжди віє теплом і відкритістю душі художника.
За все своє творче життя Володимир Фурсін так і не зібрався вступити до Спілки художників України. Пояснює просто: «Спочатку думав, що зробив ще недостатньо, щоб вступати до спілки. Потім у вервечці років все відкладав вступ до Спілки художників на завтра. А потім подумав, що вже запізнився…»
Щедро ділився знаннями з майбутніми художниками
Натомість своїми знаннями, секретами майстерності Володимир Фурсін, уже будучи в доволі зрілому віці і будучи визнаним майстром, щедро ділився знаннями з майбутніми художниками. Студентам Інституту дизайну, а потім у Академії прикладного мистецтва та дизайну він викладав рисунок, живопис, копія – як вдосконалення майстерності в рисунку.
«Ці класичні дисципліни вивірені сторіччями – від Мікеланджело й Рафаеля і дотепер, є основоположними, – зазначає Володимир Петрович. – Вони тісно переплітаються з такими предметами, як композиція, пленерна практика, розвивають творче мислення молодих художників. Сьогодні такі знання необхідні не тільки художникам, а потрібні також і в роботі дизайнерів інтер’єрів, одягу тощо».
Він згадує роки роботи зі студентами, розповідає, що йому завжди було цікаво спостерігати за тим, як викристалізовується особиста творча манера молодих художників. Також тепло розповідає про колег, які працювали поруч, разом з якими плекали таланти, раділи, коли студентські роботи відзначалися зрілістю і отримували високу оцінку спеціалістів.
І сам художник не втрачає можливості удосконалювати свої знання. Про це засвідчує отриманий в 2021 році Сертифікат Артакадемії сучасного мистецтва імені Сальвадора Далі, де зазначено, що «Володимир Фурсін пройшов 30-годинний курс «Актуальні проблеми україномовної комунікації викладача закладу передвищої/вищої мистецької освіти».
Володимир Фурсін завжди йде в ногу з часом. І ця його неспішна, розмірена хода дарує людям радість спілкування з талановитим художником і дуже хорошою людиною.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
Дискусія з цього приводу: