На одній із зустрічей у конференцзалі Національної спілки журналістів України в дні відзначення Дня журналіста наша колега Ольга Войцехівська отримала відзнаку народної пошани «За професійну працю». Вручив відзнаку голова Всеукраїнської громадської організації «Країна» Олександр Сопов.
«Важливо щось знати, та не менш важливо уміти про це сказати. І дуже добре, що у нас є журналісти, які вміють донести до широкого загалу значиму інформацію достовірно і не заангажовано, щиро та емоційно. Вважаю, до когорти саме таких журналістів належить журналістка журналу «Журналіст України» Ольга Войцехівська.
В нашій громадській організації «Країна» й у ВТО «Орден», де виготовляють знаки народної пошани, були раді отримати представлення Національної спілки журналістів України до нагородження Ольги Войцехівської відзнакою «За професійну працю».
На металі знаку поряд з журналістським пером (таким як і на значках членів НСЖУ) та лавровою гілкою викарбувані слова «Четверта влада – реальна сила». І хай це завжди буде так! Адже, як невтомно повторює голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко і з яким важко не погодитися, – Журналісти важливі!».
Ольга Войцехівська в розмові після урочистостей зазначила, що було приємно отримувати відзнаку з рук Олександра Сопова – людини, яка є автором шістнадцяти державних нагород України, багато працює над тим, щоб звитяга і активна праця багатьох у роки широкомасштабної війни в Україні були помічені і відзначені подякою суспільства.
Вона сприймає нагороду як визнання багаторічної праці всіх колег старшого покоління. Каже: «Навіть в ідеологічних рамках радянського суспільства журналісти старалися розповідати про тодішнє життя правдиво, робили наголос на звитягу рядових трударів. Не чужа була й критична нотка, за яку іноді навіть доводилося розплачуватися не тільки доганами, а й посадою.
Як приклад з радянських часів – робота заслуженої журналістки України Людмили Лисенко. Її програми на республіканських телеканалах збирали багатотисячні аудиторії і активно пропагували українське мистецтво, сміливо порушували питання національно-духовного відродження України. І тільки за кулісами програм могли знати, чого вартує така сміливість усміхненій на екрані і красивій Людмилі Лисенко. Тодішні чиновники (втім, як часто і нинішні) сміливість прощали не завжди.
Багато цікавого про свою роботу з пробудження України до Незалежності можуть розповісти і журналісти регіональних і місцевих медіа, які сьогодні ведуть боротьбу за виживання, за перемогу на інформаційному фронті.
Але ми вдячні радянському вишколу приділяти увагу кожному сказаному і написаному слову. Святе правило – написане пером і сокирою не вирубаєш – було всотане нашими генами на рівні інстинкту.
У наших поколінь не було розумних комп’ютерів-помічників, диктофон і пейджер, перші мобільники були чудом не завжди досяжної техніки. Головною технікою були блокнот і олівець. А коли з’явилися перші комп’ютери в редакціях, багато хто з нас ще довгенько продовжував писати матеріали ручою на папері, а потім використовувати комп’ютер як друкарську машинку.
Багато можна говорити і про роботу старших поколінь фотокореспондентів. Молодь з камерами в кожному телефоні не завжди має уяву про плівковий фотоапарат. Про те, як зроблені сьогодні в степу чи біля станка або на сесії місцевої ради кадри до завтрашнього ранку мають бути проявлені і надруковані, а фотографії мають бути на столі редактора. Адже газети колись не були тижневиками, а правило оперативності завжди міцно стояло на порядку денному.
Ми не заздримо молодим поколінням сміливих, розкутих, креативних колег. Ми радіємо за них і їхнім можливостям розвивати новітню журналістику. Багато в чому вони кращі і цікавіші за нас, старших.
Тому дуже ціную відзнаку, яка в металі висловлює визнання журналістської праці мого покоління».
Фото Лариси Портянко.
