Одне редакційне посвідчення взяла з собою в дорогу, інше лишила на
вдома, коли евакуювалася з Гостомеля. Аж тут телефонний дзвінок від незнайомця: “Даріє, вітаю! Чи можна переночувати у вашій хаті?”. То були українські військові, які звільнили місто від рашистів. Вони побачили прізвище журналістки, розшукали її номер телефону та попрохали дозволу увійти до будинку, з якого виїхали господарі. На фоні варварства російських окупантів у Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені цей епізод виглядає як промінь сонця посеред ночі. Водночас він демонструє справжню сутність українців.
Журналістка популярного на Київщині телеканалу “Погляд” Дарія Хаміна розповіла, як стала у пригоді її журналістська посвідка, котру випадково знайшли бійці ЗСУ, а також про пекельні два тижні в підвалі під обстрілами та евакуацію. Зараз вона живе і працює в Устилузі на Волині. Але мріє якнайшвидше повернутися до рідної домівки. Про це вона розповіла в інтерв’ю для сайту Національної спілки журналістів.
Дарія, її мама, тато і брат шістнадцять діб пробули у підвалі свого будинку з першого дня війни. Виїхали з Гостомеля лише одинадцятого березня. Каже: війна застала їх доволі неочікувано, як і багатьох гостомельчан, бучан, ворзелян, які не евакуювалися зі своїх міст навіть тоді, коли на Київщині точилися жорстокі бої.
“Ми думали, що ми приміська зона, ми ж не Київ. Якщо і будуть наступи росіян, то на Київ. Ніхто не думав, що все почнеться з наших населених пунктів, і що все буде настільки страшно. Було чути якийсь гуркіт, але після короткочасної паніки люди подумали: перебомблять і все минеться”, – розповідає журналістка.
Вона живе в трьох кілометрах від аеродрому Антонов, який окупанти почали атакувати з перших днів війни.
“Мама бачила рашистські вертольоти, які кружляли прямо над будинком. Вони злітали над нашим домом і починали бомбардування аеродрому.
Ми спустилися в підвал, але почувалися в безпеці лише умовно. Був постійний страх, що стеля обвалиться і поховає нас заживо. Погріб рятував нас від пострілів, прильотів та снарядів, але не врятував від рашистів. Вони знали, що люди ховаються в підвалах”, – розповідає Дарія.
Вперше росіяни зайшли до їхнього підвалу, коли шукали коригувальника вогню. З’ясовували, чи немає серед мешканців будинку людини, яка вичисляє їхні позиції.
“З нами також сиділи сусіди, і вони вивели їх під дулами автоматів надвір. До мене, брата й бабусі зайшли двоє. Вони посвітили ліхтариками і сказали, що, мовляв, ми добрі, не бійтеся, ми вас рятуємо. Їх звали Святослав і Стас”, – згадує дівчина.
За її словами, росіяни мародерили в магазині поруч із будинком. Було близько п’яти груп штурмовиків, які трощили вікна, виводили з будинків людей. Батьки дуже переживали за своїх дітей та просили їх не чіпати.
Всі розуміли, що вирватися з окупованого Гостомеля було дуже складно, розповідає дівчина. “Ми до останнього не вірили, що зможемо вибратися. Завжди, коли кажуть про евакуацію, мають на увазі Червоний Хрест, гучномовці, автобуси. Цього всього не було. Зв’язку з нами не було”.
Загалом родина Хаміних зробила три спроби евакуюватися. Перша була десятого березня. Люди побачили, що росіяни трохи відступили і перестали глушити мобільний зв’язок. Вже могли додзвонитися рідні, друзі та колеги. Почали приходити есемески, що на сьогодні запланована евакуація.
Дарія Хаміна розповідає:
“Цей пункт знаходився від нас дуже далеко, за шість кілометрів від будинку, але ми все ж вирішили ризикнути. П’ять членів моєї сім’ї, восьмеро сусідів та собака. Таким великим ковчегом ми виїздили вантажним бусом. Сиділи на сумках, захопивши поспіхом по двоє штанів та кофт. Бус обв’язали білими простирадлами, зробили щось на кшталт білого прапора і поїхали слідом за іншими автівками.
Але назустріч бігли люди і кричали: “Не їдьте, там обстрілюють!”. Ми швидко розвернулись, і вже підїжджаючи до будинку, зустріли автівку з російськими вояками. Тато підняв руки догори, показуючи, що ми мирні громадяни, і нас пропустили до двору. Спроба залишити місто не вдалася, але друзі та знайомі весь час казали, що треба виїжджати.
Ми зібралися їхати вдруге, але надворі темніє, як їхати? Було страшно залишитись розстріляними в машині дорогою, як наші сусіди. Вони повантажились і рушили, але невдовзі батько привіз на тачці свого мертвого сина і поховав у городі. Такої долі ми не хотіли.
Наступного дня знайомі нам повідомили, що таки змогли вибратися. Було відчуття, що ти покинутий всіма і приречений.
Наступного дня ми прокинулись дуже пригніченими. Надія на порятунок десь слабенько жевріла на дні душі. А тим часом ми дізналися про нову імовірну евакуацію. Останні два дні, коли ми намагалися виїхати, зі мною контактував волонтер Сергій Воронін. Він мені в слухавку сказав слова, які стали рятівним колом: “Не переживайте, ми вас витягнемо”. Ми стали збиратися. Ну, як збиратися. Кожен встиг лише переодягнути куртку і все.
Мама вибігла на двір, а там сусід, що живе через дорогу, приїхав забирати своїх батьків. Його авто теж обвʼязане білими смужками. Мама домовилася, що поїдемо разом.
На збори було три хвилини. Отак у чому були – в тому й сіли, бо розуміли: якщо зараз не виїдемо з ним, то шансів далі може не бути. Самому їхати страшно, бо розстріляють. Треба їхати хоча б з кимось у парі. Тож ми швидко замкнули дім і повантажились у бус, десятеро людей і собака.
Дякувати Богу, цей чоловік вивів нас у таку вуличку, де збиралася вся евакуаційна колона. Депутатка Вікторія Шельман керувала процесом. Автівки почали виїжджати з центральної дороги й шикуватись один за одним. Вікторія скликала до себе всіх водіїв і розказувала, як ми будемо їхати, як діяти, куди повертати, хто за ким виїжджає. Одна машина з однієї вулиці, друга – з іншої. Весь цей час ми не думали, що виїдемо, тому що режиму припинення вогню не було. В цей день дуже сильно гатили.
По головній дорозі проїжджали автівки росіян. Колона об’їжджала уламки ворожої техніки, кружляла по розбитому Гостомелю. Коли приїхали до пункту збору людей, куди мали приїхати автобуси, назустріч виїхав ворожий БТР. На ньому сиділи росіяни із націленими на нас автоматами. Тато все ж таки вирішив проїжджати. Колонна проїхала повз. Ми не мали змоги зупинятись і когось підбирати. Але до нашого бусу вскочили двоє незнайомих людей і ми їх забрали. Хто вони і де зараз, невідомо.
Коли ми приїхали в Бучу, нашу колонну з 50 автівок зупинили росіяни.
Це був їхній блокпост. Рашисти порозвертали свої БТР, танки на колонну і направили дула на людей. Ми ховались за деревами і не знали, що прийде в голову окупантам наступної миті.
Ми чекали півтори години. Пізніше дізналися, що в цей час в автобуси повантажили цивільних та медиків, а вже потім почали пропускати автівки. Нас двічі перевіряли на блокпостах. Ми багато разів зупинялися, довго чекали колонну. По суті, о 10.30 ми виїхали з двору, а о 18.00 дісталися до Білогородки. Там нас забрав родич у село і ми змогли полегшено видихнути.
А вже наступного дня почали шлях на Волинь. Евакуація була складна. Як наразі кажуть військові, офіційної евакуації не відбувалося. Була лише домовленість волонтерів. Стоячи в колонні, ми чули постріли й усвідомлювали, що будь-якої миті можемо потрапити під обстріл.
Було дуже страшно. У мене було відчуття, що не може так закінчитись моє життя. Я не вірила, що на цьому буде кінець.
Дивовижно, але коли ми сиділи в погребі під обстрілами, нас врятували мрії. Наприклад, мама мріяла, що коли ми виберемося, приготуємо її улюблений празький торт. Я мріяла про майбутнє і придумувала імена для своїх іще ненароджених дітей. Такі речі давали шанс на життя і якось підтримували.
У день евакуації прибігали сусіди й кричали, що ми їдемо на вірну смерть. А коли ми вже були в Гостомелі 21 квітня, ці самі сусіди сказали: “Ви молодці, що в цей день вибралися. Бо потім почалось таке пекло, що ми 300 разів пошкодували, що не вибралися з вами разом”.
Так, це був ризик. Але водночас і шанс на порятунок. Нам просто пощастило вибратися. Нам казали: будьте готові ночувати і в полі, і в лісі, беріть з собою пледи, ховайте телефони. Ми брали старі мобілки, гроші ховали за пазуху і куди завгодно”.
Дарія розповіла про те, як її журналістське посвідчення допомогло українським військовим. Каже, схопила один документ, коли забігла в дім переодягати куртку. А другий, термін дії якого скінчився, залишила на гачку в коридорі.
“Завдяки цьому до мене додзвонитися військові ЗСУ, які в перші дня звільнення Гостомеля попросились переночувати в нашій хаті. Вони прочитали, як мене звати, знайшли мій номер телефону. Зараз я з ними контактую. Тепер я думаю, що рішення взяти з собою посвідчення журналіста було досить дивним… Бо знаю багато печальних історій про колег, але в мене стався хеппі енд”, – міркує журналістка.
Професійна діяльність на новому місці склалась у Дарії успішно. Каже: світ не без добрих людей. Тут вона змогла себе реалізувати як кореспондентка місцевої газети “Слово правди”. До редакції звернулася, сподіваючись, що знайдеться робота, і головна редакторка Антоніна Михальчук прийняла нову співробітницю.
“Це люди, які люблять журналістику і дуже чутливі до чужої біди, – каже Дарина про свій новий колектив. – У газеті я працюю другий місяць. Зараз це моя друга родина. Коли я приїхала, відчувала апатію і не знала, що робити”.
Пише Дарина Хаміна про волонтерів, яких тут дуже багато. Дівчина зізнається: “Ця робота мене зцілила. Журналістика допомогла мені повернутися до життя. Газета “Слово правди” надала мені крила і віру в правдиву журналістику. Тож я знову стала до лав журналістів, почала створювати історії про людей і для людей у цей складний час”.
Про те, що росіяни розгромили і пограбували студію її рідного телеканалу “Погляд”, Дарія дізналася в евакуації. Каже, що спершу з колегами переписувалися в чатах, а потім зв’язок пропав.
“Ми писали один одному: “Поставте плюс, хто зараз є”. Плюсики покидали – значить, все добре, живі. Але згодом зв’язок пропав і ми звʼязувалися тільки з рідними. Ховали телефони, щоб не забрали окупанти, зв’язку не було, бо його глушили. Про руйнування телеканалу “Погляд” я дізналася після 11 березня, коли ми евакуювалися і змогли трохи оговтатися. Я, нарешті, увімкнула телефон і побачила, що сталося з каналом.
Але команда “Погляду” дружна і завзята. Ми зараз контактуємо. Я вже працювала зі своїми колегами-операторами, знімала разом із ними сюжет про львівську веганську кухню. Це волонтерська ініціатива дівчат, які безкоштовно годують переселенців”, – розповідає журналістка.
Вона зазначає, що розграбований і фактично знищений телеканал планують відновлювати, в тому числі за підтримки грантових програм. Оператори “Погляду” одними з перших знімали історії про деокуповані українські міста. А зараз керівництво має намір перейти до повноцінної роботи каналу. Є група однодумців, готових повертатися та реалізовувати нові проекти.
“Відбулася стратегічна сесія, на якій обговорили, що і для кого будемо робити, як житимемо далі. Вирішили, що будемо відроджувати канал та відновлювати його обличчя. Ми себе позиціонували як найкращий і найбільший канал Київщини, про яку сьогодні знають в усьому світі. Тому наш обов’язок – продовжувати свою діяльність саме в такому руслі”, – каже на завершення Дарія Хаміна.
