Про роль журналістів та цінність свободи слова в час війни
Нещодавно НСЖУ на допомогу первинним організаціям та редакціям ЗМІ випустила Рекомендації з посилення висвітлення кримської тематики в українських медіа. В них зазначено, зокрема, що повернення Криму до України має стати провідною темою в українських медіа. Під час обговорення можливостей і перспектив роботи ЗМІ після створення «Кримської платформи», в декларації якої з вимогами України про деокупацію Криму солідаризувалися більше 40 країн, виникло чимало проблем, серед яких і питання про те, чи мають журналісти пасивно і відсторонено лише інформувати суспільство про Крим і життя в ньому, чи їх завдання більш широкі і вони своїми засобами мають теж домагатися деокупації Криму та протистояти інформаційній війні ворога, мобілізувати ресурси України на повернення Криму під юрисдикцію України? Про те, що це питання дуже актуальне свідчать і інші його обговорення в ЗМІ, див. наприклад, «Детектор-Медіа»: «Як ми можемо чинити опір окупантам? До останнього залишатися жити в Криму» Валентина Самар, Володимир Притула і Гаяна Юксель — про минуле, теперішнє й майбутнє журналістики українського Криму»
Чому вчить новітня кримська історія
Пам’ятаю 90-ті роки в Криму. Щойно розвалився союз, про демократію у всіх, навіть політологів, були туманні уявлення. Мова часто заходила і про роль журналістів у суспільстві. Стало модним вважати, що журналісти це «четверта влада», «рушій від громадянського суспільства», «пси демократії» – і вони у всіх конфліктах мають бути «над схваткою». А сутичок було безліч – на кожному перехресті, тобто в теледискусіях, в газетах, на радіо спалахували суперечки про можливий референдум, про автономію, про роль парламенту, про свободу слова. Саме тоді вперше прозвучали ці слова – «це не наша війна». Тобто нехай там політики собі воюють, а ми з вишини будемо спостерігати і інформувати народ, чия буде зверху, а самі ці змагання політиків – це не наша війна.
І навпаки, коли суперечки про кримський референдум перетворилися практично на «війну» і активісти Республіканського руху Криму (РДК) засіли з протестним голодуванням в наметах, навпроти них теж в наметах оголосили голодування чотири журналістки, які вважали, що «це і наша війна». Детальніше див ТУТ Їх засуджували, казали, що вони не журналісти, бо не «над схваткою», але були і інші точки зору, в яких заперечували – а чому вони мають бути над сутичкою, адже доля Криму, яка вирішується тут і зараз, це ї їх доля, і доля їх дітей?! І вони перемогли – на референдумі за незалежність України проголосували більшість кримчан.
Зовсім інші картина була під час першого в СРСР референдуму 20 січня 1991 року, коли стояло питання про створення кримської автономії. Журналісти інформували суспільство практично не вникаючи в його зміст і сенс. Це видавалося майже святом демократії. Практично ніхто не написав про суть новації, про її перспективи, про те, чим вона може бути корисна чи шкідлива, чим може обернутися. На жаль, історія пішла своїм шляхом, і в Криму не дивлячись на позицію українських політиків, правників, журналістів легковірні виборці були жорстоко обдурені: замість виписаного в бюлетені «воссоздания КрымАССР» зразка 1922-1945 рр., за яку проголосували кримчани, була явлена світу ніде не зазначена мєшковська «Республіка Крим», фактично російський анклав на території України, яку зараз кримські колаборанти називають першим етапом «кримської весни» 2014 року, і яка виродилась в нову, повністю ворожу Україні російську колонію. І тільки тепер ми бачимо реальну ціну того, що багато хто з журналістів того часу вважав, що повинен бути над сутичкою. Журналісти стояли «над схваткой» (а скоріше всього їх стримували від втручання в суперечку!) і не змогли попередити кримчан, про те, якими небезпеками може обернутися мєшковщина, чого вартий «кримський сепаратизм». Удавана об’єктивність і відстороненість обернулися проти всього Криму, в тому числі проти журналістів і їх основоположних прав.
Бо є одна істина, про яку зараз забувають: якщо в боротьбі диктатури проти демократії перемагає диктатура, то першими жертвами в такому суспільстві падають свобода слова і свобода вираження своїх думок, а практично перші, кого приходять заарештувати, – це журналісти. То як же вони можуть бути «над схваткою»?
Теоретично і практично
Теоретично і умовно-практично теза про «журналістів над сутичкою» красива і правильна. Принцип об’єктивності інформування вимагає від журналістів бути по обидва боки, мати кілька підтверджених джерел і викладу позиції обох протилежних сторін. Але це в ситуації миру, демократичного діалогу, дотримання правил дискусії. А якщо війна? А якщо одна з сторін явно і грубо порушує не тільки міжнародне право, але й правила дискусії?
Звернемось до історії — чи могли свого часу бути «над схваткою» відомі журналісти Костянтин Симонов, наприклад, коли писав вірш «Убей его» («Если дорог тебе твой дом…»), чи Ілля Еренбург, коли римував вірш «Убий»? І чи міг бути «над схваткою» Юліус Фучік, коли писав «Репортаж під шибеницею»? Процитуємо лише невеликі шматочки:
Еренбург: «…не ешь, не пей, / И не дыши — одно: убей!/ За сжатый рот твоей жены,/ За то, что годы сожжены,/ За то, что нет ни сна, ни стен,/ За плач детей, за крик сирен,/ За то, что даже образа / Свои проплакали глаза,/ За горе оскорбленных пчел,/ За то, что он к тебе пришел, / За то, что ты — не ешь, не пей,/ Как кровь в виске — одно: убей!»
Симонов: «…Если ты не хочешь отдать / Ту, с которой вдвоем ходил, / Ту, что долго поцеловать / Ты не смел, — так ее любил, — / Чтоб фашисты ее живьем / Взяли силой, зажав в углу, / И распяли ее втроем, / Обнаженную, на полу; / Чтоб досталось трем этим псам / В стонах, в ненависти, в крови / Все, что свято берег ты сам / Всею силой мужской любви… / Если ты фашисту с ружьем / Не желаешь навек отдать / Дом, где жил ты, жену и мать, / Все, что родиной мы зовем, — / Знай: никто ее не спасет, / Если ты ее не спасешь; / Знай: никто его не убьет, / Если ты его не убьешь. /И пока его не убил,/ Ты молчи о своей любви, / Край, где рос ты, и дом, где жил,/ Своей родиной не зови. / Пусть фашиста убил твой брат, / Пусть фашиста убил сосед, — / Это брат и сосед твой мстят, / А тебе оправданья нет…»
Скажете – це перебільшення? Раджу знайти і перечитати ці твори повністю, без скорочення. Раджу також – спитайте у згорьованих жінок і переляканих дітей кримських татар, журналістів та активістів в Криму, до яких ще затемна приходили російські наряди для обшуку, та для підкидання забороненої літератури чи вибухівки, і які забрали їх батьків і чоловіків і засудили на 15-20 років, – які в них це викликало почуття? Які почуття виникають у них, коли вони бачать своїх батьків за решіткою в суді чи через заґратоване вікно автозаку, і не можуть ні обняти їх, ні поговорити з ними?
Спитайте про їх почуття у дружини нашого колеги журналіста Владислава Єсипенка Катерини і їх дочки Стефанії, коли вони дізналися про тортури над чоловіком і батьком, і про те, що він навряд чи скоро повернеться додому. Я бачив сльози на очах Катерини. І я вам скажу, що це не було ніякою таємницею – Владислав Єсипенко в роботі на «Радіо Свобода» дотримувався всіх вимог міжнародної журналістики про безсторонність, про обидві точки зору, писав тільки правду, не вживав емоційно забарвлених слів, перевіряв факти.
Він дотримувався міжнародних норм об’єктивної журналістики і мав надію, що і вони в Криму будуть дотримуватись хоч би міжнародного права і хоч би своїх законів. Але як і багатьом нашим колегам йому довелося зустрітися з адвокатом Синєглазовою, з тортурами, з підкинутою гранатою, з неправедним судом, і ще в майбутньому – з незаконним вироком. То скажіть мені, хіба Еренбург і Симонов зараз звертаються не до Єсипенка?
Все могло б бути «по закону», якби обидві сторони грали за правилами, а якщо одна сторона грає «по понятіям» – то це ставить другу сторону в особливу ситуацію. Важливість принципу свободи слова і вільного вираження думок тут грає особливу роль. Журналісти настільки важливі, що окупанти не можуть змиритися з їх соціальною роллю, з самим їх існуванням. Окупанти сприймають їх, тих, хто інформує про порушення законів, як ворогів.
Якби вони, як належить, журналістів не переслідували, не арештовували, не тортурували, не переслідували за точку зору, за правду, не примушували зізнаватися в тому, чого вони не робили, не саджали в тюрми за сфальсифікованими доказами, якби їх не судили неправедними судами – то це був би зовсім інший світ за якістю життя. Тоді і журналісти могли б залишатися «над схваткою». А якщо ти інформуєш – а у тебе в телефоні і комп’ютері сидять шпигуни від спецслужб, якщо тебе обшукують, якщо тебе обличчям в асфальт і кайданки на руки за спиною, і електричні дроти на вуха, якщо тебе кийком по печінці і по нирках, якщо тобі підкидають гранату і ведуть в суд, а адвокат умовляє відразу ж зізнатися, якщо тебе засуджують за те, чого ти не робив, то – погодьтеся! – це вже не «над схваткою», і не з вини журналістів.
Я згоден, що журналісти повинні виключно інформувати суспільство про те, що відбувається. Я не закликаю брати до рук зброю тих, кому це не належить робити. Але інформувати можна по різному. Можна безсторонньо, бездумно, неповно, не конкретно, хаотично. Можна бути «над схваткою». Це не буде приносити користі суспільству. І саме цього вони від нас хочуть.
А можна – системно, всебічно, розкриваючи глибину проблем і рушійні сили подій, називаючи винуватців, шукаючи шляхи до вирішення проблем, які хвилюють суспільство. Інформацією можна віддаляти шлях до мети, а можна наближати ту мету, яку поставило суспільство. Ми не можемо бути «над схваткою», бо самим ходом подій вже поставлені в середину «схватки». І зараз, коли на нашу Батьківщину напав ворог, коли він порушує всі правові і етичні норми, коли він загарбав частину нашої землі, – працювати абияк не можна, бо це буде на користь ворогу. Скажуть: поінформувати нормально – і те не змогли! Це ж не про нас, правда? Бо в нинішній історичній боротьбі засоби масової інформації настільки ж важливі, як і грізна зброя.
Микола Семена, секретар НСЖУ
