Показувати світові правду про страшні воєнні злочини росіян, знімати у прифронтових регіонах та висвітлювати історії мужніх волонтерів, сильних громадян, що пережили окупацію, важливо не лише для спростування наративів російської пропаганди, а й для збереження колективної пам’яті. Про те як знімати в прифронтових регіонах, інтерв’ювати дітей та висвітлювати тематику війни, розповіла журналістка та режисерка Вікторія Хома.
–Вікторіє, пригадайте перший день війни, який він? Як вирішили знімати відео про людей з прифронтових регіонів?
–Початок повномасштабної війни був сумбурний. Напередодні ми знімальною командою Museway Production знімали масштабний проєкт, покликаний допомагати дітям-сиротам. У нас був знімальний день десь 12-16 годин і ми майже вночі приїхали додому. Якраз коли лягли спати – усе почалося. Ми проспали все, бо були дуже виснажені після довгого знімального дня. Коли мені чоловік сказав, що почалася війна, я не одразу усвідомила і повірила в те, що справді почалося, казала, цього бути не може. Ми до останнього думали, що вторгнення не станеться.
У той період я також працювала в благодійній організації. Ми обдзвонювали партнерів із запитами щодо дій, якщо таке станеться. Пропрацьовували різні схеми. Мінімальна базова підготовка була, але якщо говорити про мене та сім’ю, ми були до цього не готові. У той день, 24 лютого, в обід ми мали їхати з колегою в Малин, на Житомирщину, хотіли робити репортаж про соціальне підприємництво. Тут війна, ми не знали, їхати чи ні. Ми дзвонили до спікерів, але вони вже не брали слухавку –не було мережі. Інша ж робота тривала, тому намагалися адаптуватися до нової реальності.
Я працювала на телебаченні, то нас всіх перевели працювати в телеграм-чати – це таке оперативне сповіщення про події у регіоні. А у благодійній організації, де я піар-менеджер, говорила з партнерами і писала короткі дані на закордон, аби інформувати, що відбувається. Вперше на території, які були окуповані, поїхала рік тому, орієнтовно травень-червень. Ми готували серію репортажів для Нідерландів. Це була поїздка на 8-10 днів зі спланованою логістикою, тематикою та спікерами.
–Поїздки в населені пункти, які зазнали значних руйнувань з боку російської армії емоційно складні. Що рятує та як вдається відновитися?
–Якоїсь формули нема. Просто ти намагаєшся адаптуватися до цього. Наша команда – двоє операторів, освітлювач, фотограф, журналістка і я була інтерв’юером-режисером – і кожен з нас реагував на ті всі події по-різному. Моя колега на всіх інтерв’ю плакала, а я намагалася більше «мобілізуватися» – у кожного свій захисний механізм. Коли приїжджаєш в перші населені пункти, які зруйновані, тяжко. Спочатку ти не розумієш, що це реальність. Уже потім приходить усвідомлення, що воно так є і охоплює жах. Жах того, що цілі квартали, міста просто знищені, бо комусь так захотілося. Коли ти чуєш історію людей, стає моторошно.
Перші матеріали ми робили крізь призму дітей – це особливо важко, бо діти малі, але розповідають про ті всі речі так, як дорослий не скаже. Люди спеціально на брамах писали фрази «ДЕТИ», сподіваючись, що їх не чіпатимуть, але ці хати найбільше обстріляні. Тобто, ти розумієш, що у ворога немає нічого святого. Тебе швидше охоплює не сум, а відчай. Мене особисто ще роздратування, злість і ненависть.
–Вікторіє, опишіть, будь ласка, своїх героїв, хто вони здебільшого?
–Основний акцент у наших матеріалах – це цивільне населення, яке залишилося на окупованих територіях. А також люди, які не стали стояти осторонь, а допомагали – це волонтерська та громадська діяльність. Є серії інтерв’ю з військовими. Перше, що ми зробили, це відеоманіфест, де мовою дітей розповіли про ситуацію в Україні. Потім готували інтерв’ю-нарис про військового, який отримав поранення руки та проходив реабілітацію в Києві. Він розповідав про свої бойові ситуації. Ми маємо говорити та своїми силами впливати, аби це все закінчилося.
–Як знайти контакт з людиною, адже не всі готові поділитися пережитими травматичними подіями?
–Передусім треба турбуватися про людину, це важливіше, ніж прагнення здобути інформацію. Кожна історія індивідуальна, тому кожен підхід особливий. Я керуюся таким принципом: питаю людину і говорю з нею так, якби хотіла, аби спитали мене, якщо б, не дай Боже, прожила ті чи інші обставини. Тобто, в дечому ти маєш бути психологом. З досвіду скажу, що не всі готові розкриватися і говорити. Інколи розумієш, що не можеш піднімати питання, бо відбудеться ретравматизація. Особливо діти – це чутлива аудиторія. Одного разу дівчинка розплакалася після слів, що має покинути свою домівку. Я могла, скажімо так, дотиснути, але зрозуміла, що інтерв’ю закінчиться, а її жити тут далі. Ми зупинили запис та обійняли її. У цей момент починаєш реагувати трохи по-іншому.
Я пам’ятаю 13-річного хлопчика Єгорка з окупованого села Іванчуківка. Він мав важкий досвід, і коли починав говорити, то плакав. Те, що сказав він далі – плакали всі. Хлопчик, по факту, ну, скільки він того життя бачив, але це ніби уособлення просто українців. Він розповів, що його хатина знаходилась недалеко від лісопосадки. Коли село було окуповане, Єгор щодня виходив з прапором України, і коли пролітали наші винищувачі, махав їм стягом, що показувало, як вони вірять і чекають. А найстрашніший день був той, коли прийшли до них з обшуками, поставили на коліна і йому автомат до скроні підставили. Ці люди пережили пекло.
Основний принцип – не нашкодь. Так само з людьми, рідні яких досі знаходяться на окупованих територіях. Кожне слово може загрожувати життю рідних там. Або ж з військовими: якщо він занадто відкриється, то можуть загинути його побратими, тому інколи треба бути цензором.
А ще завжди мусять бути дозволи. Людина підписує договір про використання фото, відео і безпосередньо своїх слів. Якщо це діти, то підписують батьки. Також під час інтерв’ю ми практикуємо те, щоб поза кадром був хтось з рідних дитини. Це своєрідна підтримка і, якщо в певний момент батьки відчують, що вже досить, можуть нас зупинити.
–Прифронтові регіони перебувають під постійними обстрілами росіян, як журналістові убезпечити себе?
–Журналіст має отримати акредитацію та мати засоби захисту – бронежилет, шолом і аптечку. Також більшість команд має навички надання домедичної допомоги. Ще у нас було маркування преси на самому бусі, але там, де ще зелена зона з переходом у жовту, рекомедують його знімати, адже ти можеш стати мішенню. Прифронтові території часто заміновані, там немає табличок про це. Це такий напрацьований скіл – дивитись під ноги, бо там може бути всяке.
Наприклад, коли ми записували інтерв’ю в Степовій Долині на відкритій місцевості, пролетів винищувач. І ти не до кінця певні моменти розумієш, наші чи не наші, тому потрібно бути мобільним. Не брати штатив, а просто камеру, щоб швидко пересуватися. Це ті умови, до яких адаптуєшся, як би страшно це не звучало.
–Чи проводите мінімальний фактчекінг розказаних історій? Як досліджуєте місцевість, куди їдете?
–Я вивчаю контекст того чи іншого регіону і ситуацію, яка там відбувалася. Якщо це деокуповані території, то де були позиції наших, а де росіян. Я розумію, що інколи люди люблять прикрашати чи гіперболізувати, але коли ту саму історію розповідає кілька людей слово в слово, то усвідомлюєш, що це правда. Також історії можуть розказати волонтери або ж локальні координатори. Вони допомагають знайти героїв. Потім попередньо говорю по телефону та прописую текстовий сценарій, і вже тоді вирушаємо.
–Які виклики принесла у вашу сферу війна?
–Мені здається, кожен стикається з викликами щодня. Щодо роботи на прифронтових територіях – це організаційні виклики. Якось ми мали їхати знімати в Харків та Херсон, але скасували ці локації через постійні обстріли. Інколи не можеш виконати весь прописаний план через безпекову ситуацію чи людський фактор.
Загалом це партнерська робота, де ми пояснюємо кожному з наших спікерів, що ми поважаємо історію та готові її висвітлити так, як людина поділиться. Ну, а втома, блекаути – це вже звичні речі. Буває, рідні кажуть: “Може, не треба тобі їхати?”. А ти розумієш, що ти не можеш не їхати, бо хочеш, щоб про історії дізнались якомога більше людей. Навіть банально поговорити і підтримати. Ти виснажений, але оце спілкування також надає ресурси. А труднощі стають неважливими, коли ти все реалізуєш.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
