Під час відступу з окупованих територій росіяни депортували українських в’язнів до рф. Після того, як термін ув’язнення закінчився, визнали, що вони незаконно в’їхали до країни, тому вивезли до кордону з Грузією. Про проблему незаконної депортації, інтерв’ювання людей з травмою говоримо з журналісткою «Радіо Свобода», авторкою фільмів «Список 31», «Поверніть мене додому» Мар’яною Сич.
–Основною темою ваших фільмів стає депортація – спершу робота про дітей, пізніше про вʼязнів. Чому обрали саме цю проблему?
Перш за все, упродовж 70 років українська служба «Радіо Свобода» висвітлює історії, де ставить собі за найвищу місію – людину, її права і свободи. По друге, це теми, які, на жаль, стали актуальними під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І ми, як журналісти, маємо про них писати, розповідати, викривати різні воєнні злочини.
–Чи надає публічність таких історій певних переваг?
–Звісно, не завжди, але у багатьох випадках, коли журналісти розповідають історію героя, лише тоді на неї звертають увагу різні структури.
Як приклад, може бути історія про багатодітного батька з Маріуполя. Євгена Межевого розлучили з дітьми на блокпості біля Маріуполя, батька відправили в Оленівську колонію, а дітей відвезли під приводом оздоровлення в російський табір, де, за їхніми ж словами, хотіли передати у російську сім’ю. На щастя, Євгену вдалося врятувати своїх дітей, після того, як він вийшов з колонії. Спершу ми писали текст, а згодом Євген став героєм нашого фільму про депортацію українських дітей.
Після публікації матеріалу до нас звернулися представники прокуратури, свідчення Євгена і загалом оприлюднені нами факти щодо депортації дітей, долучили до офіційного розслідування правоохоронців. А сам Євген Межевой став свідком у Міжнародному кримінальному суді у справі щодо депортації українських дітей.
–З чого розпочалася робота над фільмом «Поверніть мене додому»?
–Ми побачили декілька новин, що група українців застрягла на російсько-грузинському кордоні і взялися досліджувати, що ж це за люди, чому вони там, скільки часу, чому не можуть перетнути кордон, поспілкувалися з волонтерами. І так зрозуміли, що це дуже важлива історія, яку взагалі не висвітлювали ані українські, ані іноземні медіа.
Також актуальності додав і той факт, що набув чинності новий мобілізаційний закон – засудженим і ексзасудженим дозволили йти захищати Україну. І чимало тих, хто пройшов депортацію і окупацію, готові повернутися додому та йти обороняти свою державу.
–Де проходили зйомки?
–Частина зйомок відбувалася безпосередньо у Грузії, оскільки двоє наших героїв зараз там.
Юрій, пройшовши окупацію, депортацію, вирішив наразі залишитися у цій країні, там він волонтерить і допомагає таким як і він, колишнім ексзасудженим, з логістикою з росії, забезпечує житлом і їжею у Грузії та допомагає повертатися додому.
Руслан пройшов такий же шлях і дуже хоче додому, але по факту він застряг вже на території самої Грузії, оскільки українське посольство не може підтвердити його громадянство вже більше півроку. І направду, дуже дивно, оскільки навіть нам у судовому реєстрі вдалося знайти судові ухвали, де вказано, що цей чоловік є громадянином України.
Також у Грузії ми спілкувалися із місцевими волонтерами, які допомагають нашим ексзасудженим і були в українському посольстві. Інша частина зйомок була в Києві, тут відбувалися зйомки з Міністром юстиції, правозахисницею і ще одним героєм, депортованим ексзасудженим, якому вдалося таки повернутися додому.
–Як домовлялись про зустрічі з героями?
–Тут нічого незвичайного, як і з усіма героями загалом – через соцмережі, телефоном.
–Як змінювався розгляд справ після фільму? Чи покращилася ситуація наразі?
–Я дуже сподіваюся, що наш фільм про депортацію українських в’язнів матиме своє продовження, а саме буде про це відповідне рішення від Міжнародного кримінального суду, бо засуджені – це цивільні люди, а їхнє незаконне переміщення, за міжнародним законодавством, є воєнним злочином.
Зараз ми маємо вироки українських судів щодо керівників колоній чи працівників. Їх звинувачують у колабораціонізмі, державній зраді та допомозі у депортації українських ув’язнених. Та, напевно, найбільше хочеться, щоб усі депортовані в’язні повернулися додому. Ми бачимо, що держава робить певні кроки, щоб повертати дітей, долучає до цієї роботи інші країни, можливо і щодо повернення в’язнів варто також розглянути такий шлях, бо зараз ця вся робота лягає на плечі волонтерів.
Також хочеться, щоб в суспільстві позбулися стереотипів щодо в’язнів. І от наші герої показують, що так, вони зробили якусь помилку в житті (це були крадіжки), але вони її переосмислили і більше не хочуть повертатися на цей шлях. Чимало засуджених і ексзасуджених долучилися до української армії, чим теж показують, що вони патріоти своє країни. І, можливо, в житті були певні обставини, які підштовхнули їх на якийсь негативний крок, але вони готові боротися за державу. І найважливіше – це те, що держава має повертати своїх громадян додому. Тим паче, коли ці люди хочуть додому.
–У чому полягає складність роботи з людьми, які пережили депортацію?
–Всі мої герої – це люди, які готові поділитися своєю історією, навіть тими непростими сторінками у їхньому житті. І тут – складність роботи з людьми, які пережили і окупацію, і депортацію. Ти ніколи не знаєш, як людина відреагує на те чи інше запитання.
По факту, ти під час свого інтерв’ю повертаєш її у ті події, які вона пережила, а це часто дуже негативні моменти. І тут дуже важливо не нашкодити, не зробити людині гірше після вашої розмови.
До прикладу, якщо я бачу, що під час мого інтерв’ю герою дуже важко, я можу зупинити запис, ми можемо випити чаю чи кави, змінити тему розмови, прогулятися і тоді продовжити запис.
Ще важче спілкуватися з дітьми, які пройшли депортацію, тут теж треба шукати до них підхід, спілкуватися у формі гри, а не просто прийти поставити камеру і ставити запитання. Або у мене були випадки, коли поруч були психологи, які працюють з людьми, які потерпіли від насилля, і власне вони допомагали під час розмови. Зазвичай, ти певний час спілкуєшся з людиною, коли ще немає камери, а вже потім ви починаєте запис.
–Скільки часу пройшло від початку роботи над стрічкою та премʼєрою?
Від початку роботи над фільмом до першого показу пройшло десь 2,5 місяців. Перший допрем’єрний показ відбувся у Тбілісі – 23 червня в Грузії у межах міжнародного фестивалю «ZEG Tbilisi storytelling festival», де отримав схвальні професійні відгуки колег. Далі покази були у Києві та Львові.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
