Поради колишнього полоненого
Дорогі колеги-журналісти!
Ви завжди були на передовій захисту нашої державності й демократичних перетворень.
Нині на багатьох з вас очікують важкі випробування, серед них можуть бути й викрадення на тимчасово окупованих територіях, арешт, полон.
Як діяти, якщо ви потрапили в неволю?
Єдиного рецепта не існує.
З власного досвіду, а також з аналізу поточної ситуації можу дати лише деякі поради, що, можливо, стануть комусь у пригоді.
Перше. Якщо вас викрали/затримали, слід чітко для себе усвідомити, що подія поза вашим контролем. Головне – не панікувати. Найважчі випробування бувають у перші години, першу добу. У цей час може так статися, що з вами спілкуватимуться агресивні особи без статусу на проведення офіційних допитів. Це просто потрібно пережити, розуміючи, що основні «бесіди» – це допити.
Друге. Вас можуть допитувати різні особи, нерідко – різні групи осіб. Спробуйте виокремити серед них саме ту, яка (як вам здається) слухає і чує вас. Візуально сконтактуйтеся. По можливості – говоріть. Будуйте логічні речення. Виходьте у свою «зону комфорту». Хай про що вас запитують – переводьте прямо чи опосередковано тему на те, що ви журналіст, дієте за певною редакційною політикою, та виходьте в площину розмови, де ви профі.
Третє. До вас здатні застосовувати фізичну силу. Це може бути як мотивовано (коли намагаються добитись якогось зізнання чи свідчення), так і цілком немотивовано. Знайте, що і собі, і рідним, і державі – ви потрібні живим. Хоч би що ви говорили за цих обставин, завжди тримайте десь у підсвідомості певну межу, яку нізащо не згодитеся перетнути. Це може бути, приміром, «пропозиція» вистрелити в колегу чи потоптати державний прапор… Тут раджу встановити особисте табу. Таку стійкість нерідко можуть оцінити й ті, хто допитують. А тих, що зламаються на всі сто відсотків – не поважає вже ніхто.
Четверте. Вас можуть примушувати дати інтерв’ю пропагандистам. Не виключайте можливості й цього. Знайте, тут головне – звістка і рідним, і колегам, і державі – що ви живі. Це найважливіше. Контент такого інтерв’ю може бути не в усьому прийнятним для вас. Та, як на мене, говоріть. Знайте межу – ви маєте право на певні оціночні судження. І колеги, і держава зрозуміють – за яких обставин ви на це пішли (тут класичний кейс – інтерв’ю полоненого Станіслава Асєєва).
П’яте. Про те – коли ж вас звільнять. Усвідомте, що може бути по-різному. Ще до можливого затримання визначте спосіб (механізм) сповіщення колег, редакції чи суспільства про те, що ваше зникнення з певного моменту – має вказувати на ваше викрадення/полон. Передбачте механізм розголосу цієї події. Розголос може згодом допомогти вашому визволенню.
У полоні знаходьте хвилини для виходу зі стресового стану. Знаходьте підстави для маленьких побутових радощів.
Вас можуть звільнити і за день, і за десять днів, а можете очікувати і сто днів полону.
Знайте – це все можна пережити.
За відсутності доступу до інформації – не вірте заяложеним наративам окупантів про те, що «їхні війська вже в Києві, далі Львів» тощо. Це була класика тиску на полонених ще 2014 року.
Знайте, що і рідні, і колеги, і держава – чекають на ваше повернення й робить усе можливе для цього.
І… моліться. Навіть подумки/пошепки – Господь точно Вас почує.
Навіть якщо ви до цього не знали молитов, у полоні ви їх почуєте.
Слава Україні!
Валерій Макеєв, правозахисник, журналіст, секретар Національної спілки журналістів України, автор автобіографічної книги «100 днів полону»
