Перший заступник голови Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України, кваліфікований медійник із понад 30-річним досвідом роботи в журналістиці Андрій Болкун добровільно долучився до захисту України. Під час повномасштабного вторгнення як обмежено придатний за станом здоров’я служить у званні солдата на посаді стрільця роти охорони Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Напередодні професійного свята – Дня журналіста – ми поспілкувалися з Андрієм Болкуном про його шлях у журналістиці та армійські будні.
“Я народився у місті Львові у звичайній робітничій сім’ї, корінний львів’янин. Скільки себе пам’ятаю – читав, однією з перших серйозних моїх книг була про подвиги Геракла. Вдома передплачували з десяток різноманітних газет і журналів. Запах газетної фарби свіжого видання й досі пам’ятаю з дитинства. Ходив в школу юнкорів. Мріяв поступити на журналістику, бо це в часи союзу була крута професія: журналістів поважали, а їхнього гострого слова боялися! Якраз був період Перебудови у середині 80-х років минулого століття, і критичні публікації розглядались навіть на засіданнях партійних комітетів різних рівнів. І навіть заходи реагування вживалися, якщо факти мали місце!”, – пригадує.
На початку 90-х він поїхав на навчання до Польщі. Запропонував тодішній найпопулярнішій у Львові газеті “Молода Галичина”, що мала 200-тисячний тираж, писати новини про життя сусідів-поляків. Головний редактор Олександр Бусол погодився, і Андрій Болкун із пів року безкоштовно надсилав новини з-за кордону. По суті став першим українським журналістом, що ще у 1993 році був офіційно акредитований при МЗС Республіки Польща.
Як то кажуть – заробляв на свою репутацію. Згодом перспективного журналіста взяли у штат редакції.
Опісля працював на різних посадах у газеті “Високий Замок”, “Вечірня газета”, шеф-редактором інформаційної агенції “Престайм.ком.юа” та інтернет-видання “Вголос”, а з липня 2016 року – керівник онлайн-медіа “Leopolis.news”. Воно й зараз успішно функціонує, правда, команда журналістів виконує свою роботу вже без головного редактора, який в армії…
Андрій Болкун зізнається, що завжди мав загострене почуття справедливості, тому системно проводив журналістські розслідування, писати репортажі. Діставалося й владі!
Як часто буває, активного критика взяли на замітку. І наприкінці “лихих 90-х” у Львівській облдержадміністрації йому сказали, що, мовляв, критикувати владу легко, а спробуй сам у ній попрацювати. Він і ризикнув, ставши на тернисту стежку держслужбовця. Але займався в ОДА улюбленою справою: аналітикою і щоденним писанням різноманітних текстів. Тож у нього за плечима майже 14 років стажу державної служби: пройшов шлях від головного спеціаліста до начальника управління з питань внутрішньої політики і керуючого справами Львівської обласної ради. Отримав 7 ранг державної служби, що відповідає десь званню майора у Збройних Силах.
Як журналіст Андрій Болкун багато років співпрацював з ЗСУ, зокрема, з Національною академією Сухопутних військ, іншими підрозділами, які виконують важливі завдання на невидимому інформаційному фронті. За виконання поставлених завдань нагороджений відзнаками Міністерства оборони України медаллю “За сприяння Збройним силам України” та нагрудним знаком “Знак пошани”, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “За заслуги перед Збройними Силами України”…
Першим тривожним дзвіночком щодо агресивних намірів кремлівської хунти стали “зелені чоловічки” в Криму. Тому Андрій Болкун, як людина, яка любить історію та політику, був свідомий, що конфлікт з росією так просто не закінчиться.
“Ще у грудні 2021 року я чітко говорив, що війни з московитами не минути, і вона насувається шаленими темпами. Про початок повномасштабного вторгнення окупантів вранці 24 лютого 2022 року дізнався від тестя: він почув страшну новину по радіо. Страху не було, а лише страшенна злість і бажання смерті окупантам. А для початку в офісі обласної організації Національної спілки журналістів України (а я є першим заступником голови) організували пункт допомоги для журналістів-переселенців та іноземним кореспондентам”, – пригадує початок Великої війни.
Строкової служби у війську Анлрій Болкун не проходив, військової кафедри у виші не закінчував. До мобілізації працював в університеті й мав можливість і далі бути цивільною особою. Тим паче, що мав обмежену придатність за станом здоров’я за трьома показниками. Але щоб не перебувати осторонь доленосних подій, він допомагав налагоджувати ефективну комунікацію армійських структур із громадськістю та цивільними журналістами. Та дуже некомфортно відчував себе у статусі цивільного…
І момент істини настав. Він не став очікувати повістку, а свідомо вирішив долучитися до Сил оборони:
“Кілька друзів добровільно мобілізувалися. Ну, і я вирішив також ризикнути на старості літ і одягнути військову форму. Запропонували мобілізуватися у відділ комунікації Львівського ОТЦК та СП. Завершив свої цивільні справи і прибув. І так майже два роки тому, у липні 2023 року, я знову реалізував проєкт “Журналіст міняє професію”. З часом перевели мене у роту охорони, бо там катастрофічно бракувало людей. Служу на посаді стрільця тут і на даний час. Але після нарядів та виконання інших завдань я і далі продовжую щодня писати й допомагати розміщувати важливі публікації про своїх колег-військових та діяльність ЗСУ. Минулоріч, до речі, пройшов базову загальновійськову підготовку. Реально це було нелегким випробовуванням у своїх майже 55-років. Марш-кидок у повній викладці та нічний сон у власноруч викопаному окопі – найскладніше емоційно. Схуд майже на 5 кг. Але сам був гордий за себе, що вдалося це пройти. Та й отримані навички поводження зі зброєю та на полі бою ніколи зайвими не будуть! Бо що нас усіх очікує далі, не знає ніхто…”.
Чи змінила журналіста і солдата Андрія Болкуна ця війна? Однозначно.
“Довелося подолати психологічний барʼєр щодо використання добрих матюків, які колись називали ненормативною лексикою. А ще став товстошкірим та ще менш схильним до компромісів, загострене почуття справедливості зашкалює, нуль толеранції до будь-яких порушень… За два роки служби з нашої роти загинуло 7 хлопців, які були переміщені в зону бойових дій. 95 відсотків солдатів та сержантів роти мають реальний бойовий досвід, багато є пораненими та зі статусом інвалідності. Тому мене не тільки дивує, але й глибоко обурює, як окремі наші тилові диванні люди ведуться на ІПСОшні спецоперації чекістів із ФСБ щодо дискредитації працівників ТЦК та інших підрозділів ЗСУ. Росіяни використовують старий принцип: поділяй і володарюй. Тому витрачають шалені кошти на дестабілізацію українського суспільства. Наші люди нарешті мусять затямити: якщо не буде єдності і згуртованості народу навколо Головнокомандувача та ЗСУ, то ми будемо годувати чужу армію. І тоді гинути будуть не тисячі, а мільйони українців! Що за “перших совєтів”, що за “других совєтів”, картина була однаковісінько трагічною: депортації та розстріли сотень тисяч наших співгромадян, націоналізація, колективізація, знищення віри та духовності, жахливий вплив на національну свідомість… Чи у нас пам’ять коротка і забита глупими відосиками з соцмереж?! ”, – ділиться роздумами.
Що думає солдат Андрій Болкун про тих, хто готовий в річці Тисі втопитися, на горі Піп Іван замерзнути чи на посаді двірника в установі, де є бронь від мобілізації, працювати, аби тільки уникнути армії?
“Щодо ухилянтів. Хай вони подумають про своїх сестер, жінок, матерів, дітей, які будуть згвалтовані і вбиті росіянцями у разі окупації всієї України. Дорога ціна нашої Перемоги над загарбниками, але іншого варіанту, ніж допомагати ЗСУ, не існує. Тому уникати військової служби – точно не варіант для самодостатнього Чоловіка. Повірте, не такий страшний чорт, як його малюють! І служити в армії під час Великої війни за Українську державність – це, насамперед, честь і відповідальність!”, – переконаний.
Налаштованість на позитивний результат – запорука його досягнення. Тому солдат, який уже давно має статус дідуся та радіє, як підростають онук та онучка, переконаний, що Перемога буде за Україною. І тоді він зможе повернутися до мирного життя.
Чим планує займатися?
“Після закінчення війни я однозначно повернуся в активну публічну журналістику. Бо роботи у наших колег із наведення ладу в країні буде ще більше. Люди прагнуть правдивої та об’єктивної інформації. Інформаційний стрій треба буде ще міцніше тримати і після капітуляції росії. І щоб ніколи не забували, якою ціною було зламано хребет рашистському звірові…”.
Відділ зв’язків з громадськістю управління комунікацій Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України.
Фото з особистого архіву солдата Андрія Болкуна.
