Станом на початок 2025 року в російських тюрмах і підвалах утримують понад 20 тисяч цивільних українців — жінок і чоловіків. Точна кількість невідома. Близько 80% із цих жінок, які пройшли полон, зазнали сексуального насильства, майже всі — тортур.
Ці люди — цивільні, а отже, відповідно до Женевських конвенцій, ніколи не мали бути затримані. Проте вони опинилися за ґратами без жодної законної процедури звільнення. Україна не може включати їх у списки на обмін, адже не утримує цивільних громадян Росії. Єдиний шлях повернення — складні багатосторонні домовленості та потужна міжнародна адвокація.
Щоб боротися за визволення цивільних жінок із полону та створити безпечну спільноту для тих, хто пережив сексуальне насильство, була заснована громадська організація «Нумо, сестри!». Про те, з якими викликами сьогодні стикаються жінки, які зазнали сексуального насильства під час війни, яку підтримку вони можуть отримати після російського полону та як боротьба за звільнення цивільних виходить на міжнародний рівень — видання ГО «Громадський Простір» поспілкувалося з Ліною Кущ, громадською діячкою, журналісткою, членкинею правління ГО «Нумо, сестри!» та першою секретарем НСЖУ.
Сексуальне насильство у час війни — злочин, який не має терміну давності. Про пережитий злочин можна повідомити будь-коли.
18 червня 2025 року в Україні набув чинності Закон 4067-ІХ, який офіційно надає статус потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією РФ проти України (що є відповідником міжнародного терміну СНПК — сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом), та гарантує їм право на репарації й реабілітацію. Наразі громадські організації ведуть роботу над тим, щоб цей закон запрацював, як треба, адже без нього люди, що пережили сексуальне насильство, залишаються без належної підтримки.
Згідно із Законом, сексуальне насильство, пов’язане із збройною агресією Російської Федерації проти України, — сексуальне насильство, скоєне проти будь-якої особи у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України починаючи з 20 лютого 2014 року, включаючи зґвалтування, примусову вагітність, примусову стерилізацію, примусовий аборт, примушування до зайняття проституцією, сексуальну експлуатацію, примушування до статевого акту з третьою особою, примушування до споглядання статевого акту, сексуальне рабство, торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, примусове обрізання, примусову кастрацію, каліцтво або вчинення насильницьких дій над статевими органами, примусове оголення сексуального характеру, будь-яку іншу форму сексуального насильства, а також погрози та спроби його вчинення.
Від полону до правозахисту: історія створення ГО «Нумо, сестри!»
— ГО «Нумо, сестри!» — молода організація, їй ще немає року. Що стало поштовхом для її створення? Яка місія?
— Гасло нашої організації — «Вільні обирати. Сильні разом». Воно означає, що вільні жінки — вільні обирати самі свій шлях. І ми як організація, даємо силу їм, коли ми всі разом. Це не про травму, це не про те, що сталося в минулому, це про майбутнє, про те, до чого ми прагнемо.
Приводом для створення організації стала ідея нашої засновниці й голови правління, правозахисниці Людмили Гусейнової* — створити організацію, яка б об’єднала жінок, потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), потерпілих від інших воєнних злочинів Росії на окупованих територіях та під час війни в Україні.
* Людмила Гусейнова — громадська активістка та правозахисниця з Донеччини, яка перебувала у російському полоні понад три роки. З 2024 року є засновницею та керівницею ГО «Нумо, сестри!».
Організація була створена у грудні 2024 року, вона досить молода. Людмила Гусейнова на той момент уже мала досвід громадської активності, після свого звільнення з полону у 2022 році вона приєдналася до ГО «Сема Україна». Тривалий час була долучена до діяльності цієї організації. Але масштаб воєнних злочинів, які чинить Росія проти жінок на окупованих територіях і проти українських цивільних жінок у полоні, такий, що зусиль однієї організації, навіть двох організацій недостатньо — щоб захищати права цих жінок, адвокатувати захист цих прав на загальноукраїнському та міжнародному рівнях.
Саме тому Людмила виступила з ініціативою створити нову організацію, яка б не просто об’єднувала жінок, потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, надаючи їм гуманітарну та психологічну допомогу, а яка б була потужним голосом цих жінок на міжнародних заходах. Яка б створювала можливості для жінок самим обирати свій шлях і розвиватися так, як вони надалі хочуть розвиватися, подолавши травму. Так постала організація «Нумо, сестри!».
— Коли ви долучилися до команди?
— Із Людмилою Гусейновою ми знайомі давно — спільно працювали з 2014 року, надаючи підтримку українським дітям та сім’ям з дітьми на окупованих територіях Донеччини та на прифронтових територіях на сході України. Саме ця робота лягла в основу російських звинувачень після її викрадення.
Усі три роки, поки Людмила була у полоні, ми боролися за її звільнення, докладаючи різних зусиль тут, на підконтрольній українському уряду території України. Після її звільнення, я була захоплена тим, що Людмила стала захищати права українських цивільних жінок у полоні та загалом жінок, які страждають від російської окупації. Водночас я розуміла, що самотужки вона нічого не зможе зробити, або не настільки буде ефективною її робота. Потрібна організація, яка б її підтримувала, розвивала цю ідею і яка б просувала захист прав українських жінок в Україні та за кордоном. Таким чином я приєдналася до числа п’яти співзасновниць ГО «Нумо, сестри!».
Враховувати потреби постраждалих — сучасний підхід
— Під час презентації організації було заявлено, що ви зосереджуєтеся не на травмі, а на відновленні. Як саме ГО «Нумо, сестри!» допомагає жінкам та яким, на вашу думку, має бути відновлення після російського полону та насильства?
— Сьогодні не всі усвідомлюють те, що вони пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Іноді люди розуміють, що сексуальним насильством може бути лише пряме зґвалтування. Але видів сексуального насильства багато. Це можуть бути погрози, примусові роздягання або ситуації, коли оголену жінку оглядають чоловіки. Виявилося, що під час російської війни в Україні багато жінок пережили такі випадки, і вони не усвідомлювали, що саме вони пережили. Багато жінок, коли почули, що Людмила та інші її колеги стали відверто говорити про те, що з ними сталося, захотіли приєднатися до організації. Раніше вони не знали, з ким можна було б це обговорити.
До нас стали приєднуватися жінки, які були колишніми полоненими. Зверталися жінки, які виїздили з окупації й зазнали в окупації залякувань, примусу, долучались жінки, які в той чи інший спосіб постраждали від російських воєнних злочинів на окупованих і прифронтових територіях.
Наша команда одразу стала будувати свою роботу так, щоб потреби цих жінок лягли в програму нашої діяльності. Ми виходимо саме з потреб наших членкинь.
Наприклад, в Україні створені Центри допомоги врятованим та інші державні інституції, які допомагають жінкам після полону відновити документи, отримати психологічну допомогу, знайти житло тощо. Але вони всі влаштовані так, що до них потрібно звертатися.
У нас були випадки, коли жінка звільняється з полону, далі, наприклад, її донька відвозить до лікарні, щоб обстежити, отримати допомогу. І ця жінка не знає, куди їй звертатися. Вона 5-6 років була в полоні й не орієнтується в реаліях української бюрократії. І тоді Людмила, або членкині нашої організації, приїжджають до цієї жінки та починають допомагати їй з контактами, з оформленням документів. Наша державна система побудована для цих жінок так, що їм потрібно туди звертатися самостійно. Ми взяли на себе цей етап — допомагаємо з документами, зі спілкуванням з державними органами, щоб жінка була позбавлена тих моментів, в яких вона почувається незручно і не орієнтується.
Ще один запит у жінок пов’язаний з реабілітаційними програмами. Ми допомагаємо цим жінкам з реабілітацією, наприклад, у Львівській області (у Східниці), в Ужгороді, на Закарпатті. Ці жінки висловлювали подяку за те, що є такі реабілітаційні програми для них. Але є потреба в реабілітації сімейній, оскільки за час її перебування в полоні чи в окупації у небезпечних умовах, страждали її діти. І ці діти не отримують належної підтримки, тому що вони не в фокусі наших державних органів. Сім’я залишається поза цими правами.
Тому наступним кроком є просування ідеї сімейних форм реабілітації. Наприклад, цього року у партнерстві з іншими благодійними організаціями діти з таких вразливих категорій змогли поїхати на відпочинок до Італії, до Узбекистану та інших країн. Це завдяки тому, що нам вдалося переконати організаторів таких програм: повинна бути реабілітація не лише для жінок, а й для їхніх дітей. Це дуже важливо.
Підхід, коли потрібно виходити із потреб самих потерпілих, — це сучасна міжнародна практика, яка просувається на рівні Організації Об’єднаних Націй. Ми тісно контактуємо з ООН Жінки в Україні та іншими організаціями, які займаються цією темою. Сучасний підхід такий, що потрібно всі рішення, які стосуються допомоги потерпілим від СНПК, ухвалювати з урахуванням потреб самих потерпілих та за участі потерпілих. До того ж такі організації, як наші, повинні бути не просто за столом, коли обговорюються ці ідеї, а ми маємо бути провідною силою для того, щоб втілювати цю політику на державному і міждержавному рівнях.
Такий підхід часто входить в контраст із тим, що ми бачимо, особливо на місцевому рівні в Україні. Наприклад, коли читаємо новини про те, що жінкам-переселенкам надали гуманітарну допомогу. І в цій новині не бачимо жодної цитати від самих жінок. Ми бачимо цитату місцевого керівника, цитату місцевого благодійника, але нічого від самих жінок. Чи потрібна їм ця гуманітарна допомога? Чи їм потрібно, навпаки, житло у великому місті, щоб знайти собі роботу, заробляти самій і не потребувати цих гуманітарних пакетів із їжею. Тобто мати можливість заробляти самій. Це наш підхід.
Ми просуваємо ідею, що жінки не повинні носити «тавро жертв» усе життя, а бути вільні у своєму виборі шляху, яким вони хочуть далі йти. І їм потрібно надати можливості. А це первинна реабілітація, причому реабілітація всієї сім’ї. Якщо жінка пережила травму, то часто це психологічна допомога впродовж багатьох-багатьох років, якщо не впродовж всього життя. Потрібно забезпечити побутові умови, а це — житло, можливість отримати нову професію, розвиток, перенавчання, якщо потрібно змінити професію. Тому тут не йдеться просто про якусь одноразову підтримку, яку надали — і закрили це питання. Це розвиток впродовж багатьох років.
Формування спільноти жінок, які пережили СНПК
— Як ГО «Нумо, сестри!» наразі інформує про свою роботу та налагоджує комунікацію з жінками, які мають досвід полону та пережили сексуальне насильство?
— Є різні шляхи. Є жінки, з якими ми безпосередньо знайомимося на заходах. Людмила, наприклад, може виступати й там можуть бути присутні такі жінки, які потім приєднуються до нас. Є жінки, які не одразу усвідомлюють те, що вони пережили. Наприклад, пару років тому ми із Людмилою проводили серію тренінгів по Україні, в різних аудиторіях, де розповідали про СНПК, які є його форми. Людмила ділилася власною історією. І після кожного виступу не було такого, щоб хтось не підійшов до нас і не сказав: «Ви знаєте, я тільки зараз усвідомила, що я пережила». Це були різні ситуації. Наприклад, були випадки, коли під час складних виїздів з окупації на черговому блокпості російські військові затримували молоду дівчину та розповідали, що вони з нею зараз зроблять. І батькам фактично довелося відкупитися, віддати велику суму грошей для того, щоб забрати свою дитину. Жінки пережили це, але не знали, як це ідентифікувати, як це назвати. Або були ситуації, коли жінка пережила таке у 2014 році, і носила це в собі 10-11 років, не маючи змоги з кимось поділитися. І лише ця розмова підштовхнула її до того, щоб відкритися.
Звертаються до нас і органи державної влади, які дізнаються про жінку, яка потребує допомоги, і просять нас із нею поспілкуватися. Одна справа — надати допомогу від державних органів, але інша справа, коли жінка потребує спілкування, підтримки з боку таких самих, як вона. У нас нещодавно була така ситуація з жінкою, якій понад 70 років, і яку жорстоко катували в полоні через те, що її сини служать в ЗСУ.
Цивільні жінки перебувають в полоні часто по 5-6 років. Тобто це не лише ті, хто після 2022 року були затримані. Війна у нас почалася з 2014 року. У нашому списку таких жінок вже 20 прізвищ, але це, звичайно, не остаточний перелік. Ми видрукували 20 фото цих жінок та демонструємо їх на різних заходах, привертаючи увагу до їхньої долі, до того, що з ними сталося. Про таких жінок ми зазвичай дізнаємося від тих, хто звільнився із полону, і вони розповідають про тих, кого вони зустрічали — політичних ув’язнених на своєму шляху за цей час.
Наприклад, Наталія Шило цього року була звільнена з полону, була дуже складна операція її виїзду, тому що їй був заборонений виїзд з окупованої території, попри те, що вона була звільнена. Зараз вона в Києві, з нами. Вона є членкинею нашої організації. Вона приїхала та розповіла про ще кількох жінок, які перебувають там у полоні. Так само й інші, хто звільнився, розповідають нам про те, кого вони бачили. Це поповнює наш список. І щойно ця жінка звільняється з полону, ми одразу контактуємо та можемо її підтримувати. Тому — це і пошук, це і публічна діяльність, яка дозволяє звертатися до нас.
Наприклад, до нас звертаються через Instagram сторінку, через Facebook сторінку, пишуть у приватні повідомлення. Це дуже добре, що люди знають куди написати. Іноді органи державної влади нам підказують такі ситуації, якщо бачать, що жінка потребує спілкування з рівними їй.
Цивільні жінки в полоні: проблема без механізму звільнення
— Скільки сьогодні українських цивільних жінок можуть бути в російському полоні? Які є можливості для їхнього звільнення?
— Офіційні цифри людей, які зникли безвісти або перебувають у полоні, дуже різняться. Називають цифру — до 2 000 українських жінок у полоні, але за нашими оцінками, це дуже применшена кількість. Як насправді — ми не знаємо. На офіційні дані дуже важко орієнтуватися. Але те, що йдеться про тисячі жінок, — це точно.
Про цивільних не можна говорити як про обміни, тому що за Женевськими конвенціями — цивільні люди не є комбатантами та не можуть бути затримані.
Якщо військовополонені можуть бути включені до списків обмінів та можуть бути обміняні, то про некомбатантів (про цивільних) ми не можемо говорити як про якийсь обмін. Це називається взаємне звільнення або просто звільнення. Саме через це немає процедури звільнення цивільних жінок, які зараз у полоні. Оскільки вони не комбатанти — їх не можна включити в обмінні списки.
По-друге, Україна не утримує цивільних росіян для того, щоб їх взаємно звільнювати. У нас немає цивільних росіян, яких ми утримуємо у себе.
По-третє, оскільки це взагалі за межами Женевських конвенцій і взагалі за межами міжнародного права, то немає механізму для звільнення цих жінок, крім як багатосторонні домовленості з багатьма країнами. Тому ми й розраховуємо на міжнародну адвокацію. Якщо у питаннях військовополонених є країни-посередники, які це роблять, то ми б хотіли, щоб були й міжнародні механізми такого посередництва у звільненні цивільних жінок.
Кіно та медіа як інструменти адвокації
— Членкині ГО «Нумо, сестри!» були долучені до зйомок у міжнародному документальному фільмі «Окуповані» (Women Occupied). Про що цей фільм та коли вийде?
— Фільм «Окуповані» (Women Occupied) — про долю жінок із трьох країн, яких об’єднує те, що всі ці жінки пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом.
З України — це історії Людмили Гусейнової і Дарії Зименко. Дарія Зименко — мешканка Київської області, яка опинилася в окупації у 2022 році та зазнала сексуального насильства під час цієї окупації. Згодом Дар’я стала героїнею фільму The Kyiv Independent «Він прийшов знову». У фільмі журналісти зафіксували цю історію і знайшли російського військовослужбовця, який чинив насильство над Дар’єю. Так от, це Україна. Наші дні і наша війна.
Друга країна — Німеччина. Там простежується доля жінок трьох поколінь: бабусі, яка пережила сексуальне насильство під час Другої світової війни, її доньки та онуки, які живуть зараз у наш час. Показано, яким чином ця травма передається через покоління.
І третя країна — це Боснія. Це історія жінки, яка пережила сексуальне насильство під час війни на Балканах.
Цей фільм через долю жінок порушує тему сексуального насильства під час збройних конфліктів, коли насильство стає зброєю армії проти цивільного населення та цілої нації. Очікується, що фільм вийде до кінця цього року. Зараз команда готує імпакт-кампанію для презентації фільму, адже його недостатньо викласти на ютубі. Цей фільм потрібно дивитися в аудиторіях, обговорювати, дискутувати, показувати як в Україні, так і за її межами.
Наша організація також створила ролик в рамках проєкту, підтриманого «Українською фундацією громадського здоров’я», про українських жінок у полоні. У відеоролику чотири членкині нашої організації поділилися своїм досвідом і тим, що пережили вони. Ролик вражає.
Ми довго шукали креативну команду, яка могла б нам його зробити. Також вдячні «Українській фундації громадського здоров’я» за те, що вона підтримала нас інституційно на перших кроках. Ми вдячні й ООН жінки в Україні, які дуже доклалися до того, щоб нас підтримали донори, попри те, що ми молода організація, тільки новостворена. А першими, хто надав грант інституційної підтримки й підтримав нас, був Український Жіночий Фонд. Вони стали ангелами, повіривши в нашу організацію і розуміючи, що у нас ще немає такого досвіду проєктної діяльності, але нам потрібна інституційна підтримка на перших кроках. Ми дуже вдячні тим, хто нас підтримав.
Потрібно говорити про цивільних заручників
— Що сьогодні ще є важливим для справи, яку ви робите: підтримка, видимість, законодавчі зміни?
— Сьогодні маємо безпрецедентний випадок в історії взагалі будь-яких збройних конфліктів — жінки почали говорити про СНПК під час активної фази війни. Зазвичай жінки говорили про це уже після. А в Україні, і завдяки активним жінкам, які потерпіли, і завдяки громадським організаціям, і завдяки нашим міжнародним партнерам, які стали звертати на це велику увагу, є жінки, які відверто про це говорять. У нас є організації, які об’єднують потерпілих, така як «Нумо, сестри!». Я переконана, що в майбутньому ми будемо бачити не лише одну, дві, три такі організації — таких інституцій буде набагато більше, враховуючи масштаби цих злочинів.
Наша організація об’єднує жінок, але потерпілими від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є і чоловіки. І це особливість війни в Україні, тому що і військовополонені, і цивільні полонені чоловіки часто проходили через катування статевих органів електричним струмом, через різні форми сексуального насильства. Їх багато і їм набагато важче зізнатися в тому, що з ними сталося. Важливо, що зараз чоловіки також створюють організації, які об’єднують таких потерпілих.
Закон про статус потерпілих, який передбачає і виплату проміжних репарацій постраждалим від сексуального насильства на війні, набув чинності в червні цього року, але так і не запрацював через брак фінансування та підзаконних нормативно-правових актів. Ми вважаємо дуже важливим не лише зафіксувати, що конкретні українські громадяни є потерпілими від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, — а й надати їм можливість отримати відшкодування зараз, до завершення війни.
Існує механізм проміжних репарацій. Це коли наші міжнародні партнери зробили внесок до фонду, з якого виплачуються репарації, в тому числі жінкам, які потерпіли від СНПК. Ці репарації виплачувалися ще рік тому, але після замороження американського фінансування багато міжнародних фондів і партнерів відчули ці фінансові труднощі. Через це фонд зараз дуже обмежений у виплатах. Це несправедливо, тому що менша частина жінок встигли отримати ці репарації, а жінки, які зараз звільнені з полону, нічого не отримують. Тому є потреба в тому, щоб цей фонд наповнювався за рахунок різних джерел. Можливо, треба шукати вже не такі традиційні джерела, як американські програми, але потрібно, щоб цей фонд наповнювався.
Створення міжнародного механізму для звільнення цивільних полонених — це вкрай важливо. Ми бачимо, що деякі положення міжнародного права, які орієнтувалися на Першу світову чи Другу світову війну, сильно застаріли.
Хочемо, щоб в Україні про цивільних полонених, тим більше про цивільних полонених жінок, говорили більше. Склалася така ситуація, коли перші два роки повномасштабного вторгнення проблема цивільних полонених взагалі була не на порядку денному. Навіть Координаційний штаб називається — Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. І тільки вже потім туди додали цивільних полонених, але назва не змінилася. Тоді держава визначила, що наш пріоритет — це військовополонені. Але цивільні полонені — це наші люди. І ми б хотіли, щоб до них була така сама увага, як і до військовополонених. Наприклад, за українськими законами родини військовополонених мають більший обсяг соціальної допомоги, ніж родини цивільних полонених. На час перебування у полоні за військовим зберігаються всі виплати. За цивільним — нічого не зберігається.
Якщо цивільна людина потрапила в полон, то за час перебування в полоні її сім’я може розраховувати лише на 100 000 грн від держави. Часто цього мало, якщо врахувати оплату адвокатам, які знаються на російському законодавстві і працюють на окупованих територіях. А це суми 300 000 грн і вище. 100 000 — це дуже невелика сума для того, щоб передавати передачі тощо. Але це все, на що може розраховувати родина. Нагадаю, жінки можуть роками перебувати в полоні.
Донька Наталки Власенко не бачила свою маму шість років. Зараз дівчині десять років. Їй мама передала з полону свою кофтинку через одну з жінок, які були звільнені. І ця дитина з цією кофтинкою спить, вдягає її, тому що це єдине, що нагадує їй про маму і той час, коли мама була з нею.
Ірина Левченко — журналістка із Мелітополя. Її затримали разом із чоловіком Олександром в 2023 році. І понад два роки ми не мали ніякої офіційної інформації, де їх отримують. Лише наші неофіційні ресурси говорили, що спочатку їх тримали в якихось металевих контейнерах, а нещодавно стало відомо, що Ірина утримується в Донецькому СІЗО. Вона повідомила рідним, що можливо її повезуть на так званий суд до Сімферополя. Більше нам нічого не відомо. У чому її звинувачують, за якими статтями?
Яна Суворова — теж із Мелітополя. Яні було всього 19 на час повномасштабного вторгнення, вона не мала жодного журналістського досвіду, але вона стала адміністраторкою Telegram каналу «Мелітополь — це Україна». Цей Telegram-канал створили одразу після вторгнення, і в окупованому місті для громади це був дуже корисний інформаційний ресурс. Яну разом з іншими активістами у Мелітополі затримали в серпні 2023 році. Це типова російська схема, коли затримують цивільних і тримають без жодного зв’язку із зовнішнім світом, без доступу до адвоката, без доступу до інформації, не повідомляючи рідним. І за цей час до них застосовують різні форми тиску — і психологічного, і фізичного. Фактично вибивають із них зізнання. І після цього, через пару місяців, вони уже записують відео і оформлюють це затримання як начебто таке, яке відповідає російським законам. Ми бачимо на відео, як Яна плаче і зізнається в тому, у чому її звинувачують. Це типова російська тактика із цивільними — затримати, вибити під тиском все, що потрібно, а потім говорити: «Ви бачите, вони ж на камеру самі зізналися».
Ірина Данилович — ще одна з жінок, яких незаконно утримує Росія. Ірина писала для українських медіа про те, що відбувається в Криму. Її незаконно затримали в 2022 році, депортували до Росії та засудили. Вона вже отримала вирок, але річ у тому, що вона потребує медичної допомоги, але не отримує її. Вона втратила слух на одне вухо через захворювання, у неї стався мікроінсульт, має великі проблеми зі здоров’ям, але ніякої медичної допомоги вона, на жаль, отримати не може.
Поки ми приділяємо увагу одним питанням, ці жінки, їхні діти, їхні сім’ї страждають. Ми б хотіли, щоб до цього питання приверталася така сама пильна увага, як і до інших, не менш важливих, питань під час цієї великої війни.
На мені зараз прикраса із Косова. Цей кулон створений руками жінок, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Ми є партнерами організації в Косово (Kosova Rehabilitation Center for Torture Victims), яка об’єднує цих жінок, і ми багато в чому вчимося у цієї організації, в тому числі як проводити інтерв’ю з жінками. Косово — це мусульманська країна, і там для жінок неприйнятно розповідати про те, що з ними сталося. І жінки наважилися говорити на умовах анонімності лише через 15 років, а то й через 20 років після завершення війни.
Ми розуміємо, що у нас, українців, немає цих 15 чи 20 років. Ми хочемо, щоб зло було покарано тут, зараз і негайно. Саме тому ми вдячні кожній жінці, яка розповідає про те, що з нею сталося. Тому що це внесок у справедливість та покарання всіх воєнних злочинців.
Спілкувалася Галина Жовтко
