Запорізькі журналісти добре знають Бернхарда Классена – власкора німецького видання «TAZZ», бо він доволі часто навідується у Запоріжжя як прифронтове місто в пошуках цікавих тем для закордонних читачів, щоб розказати їм правду про війну в Україні. Що тепер привернуло увагу невтомного колеги, читайте в цьому репортажі. До речі, Бернхард вільно володіє українською мовою, йому не потрібен перекладач, з героями нарису він спілкувався особисто.
Бернхард Классен:
Всього за 60 кілометрів від фронту люди намагаються вести нормальне життя – між дитячими майданчиками та пораненими на війні, між корисністю та недовірою. Ми пройдемо між житлові квартали, церкви та організації допомоги міста, яке стало символом опору, страху та надії одночасно. І це також показує, наскільки важким є питання миру для всіх мешканців Запоріжжя.
Ось тихий житловий район далеко від великої 16-кілометрової головної дороги, проспекту Соборного. Будинки мають чотири поверхи, дерева та дитячі майданчики у дворах надають району трохи сільської атмосфери. Типове радянське містобудування. Організований у мікрорайоні з багатьма дитячими майданчиками, деревами та садами. Будинки в конструктивістській архітектурі. Десь можна почути дитячі голоси. Місто є великим промисловим та соціальним проєктом Радянського Союзу. Тут воно було побудовано так, щоб люди пішки ходили на роботу, діти – жили недалеко від школи чи дитячого садка, а всі були знайомі зі своїми сусідами. Той факт, що заводи розташовані в центрі міста, не пов’язаний з екологічною ідеєю, сталінський містобудівник це питання навіть не розглядав.
Але ідилічна атмосфера оманлива: з увімкненим синім світлом і в повільному темпі поліцейська машина наближається до невеликої групи людей. Офіцер виходить, одягає свій кашкет і вітається. «Жителі повідомили нам, що тут підозрілі люди, які щось фотографують. І з вами я бачу камеру. Що ви тут робите?» Жінка, що прийшла зі мною, тягнеться за своєю сумочкою і дістає свою службову картку. Чорним по білому там написано, що вона, Валентина Вінніченко, є екскурсоводом, зареєстрованим у муніципалітеті. «Я показую іноземному гостю наше прекрасне місто», – пояснює вона поліцейському, який вивчає її документ. «Гаразд, добре, – вибачається він. – Ви повинні розуміти, що люди тут дуже нервують. І краще викликати поліцію занадто частіше, ніж не викликати зовсім. Бажаю вам приємної екскурсії», – каже він і прощається.
Цей інцидент має зрозумілий фон. Знову і знову кажуть, що тут є так звані «коректори», що означає корінні мешканці, які таємно чекають на росіян, трохи пізніше фотографують будівлі, які потім стають жертвами російських авіанальотів. І саме тому настрій дуже напружений, кожен житель підозрілий, особливо незнайомці, які фотографують. Але не тільки по відношенню до незнайомців. Часто люди вже не довіряють і своїм власним сусідам.
На перший погляд, ви не відчуваєте того, що фронт знаходиться всього в 60 кілометрах від мегаполісу. Ресторани, торгові центри, банки та магазини відкриті, в гарну погоду відвідувачі кафе люблять сидіти за столиком на вулиці біля закладів.
Один з них – Андрій Ходаковський. Він п’є чай і спостерігає за заповненими мікроавтобусами, так званими «маршрутками», та автомобілями, які рухаються по проспекту Соборному. Ходаковський у свої 60 років очолює відділ закупівель клініки № 9, однієї з найбільших лікарень міста. Кожне замовлення, від туалетного паперу до рентгенівських апаратів, замовляє він. «У нас ніколи не буває порожнього ліжка, – каже менеджер. –З майже 800 ліжок, повідомляє він, більше половини завжди зайняті ургентними хворими».
Десь у хабі жінки плетуть камуфляжні сітки та сітки проти дронів. «Сітки, як правило, сильно перешкоджають польоту безпілотників», – пояснює Валентина Вінніченко. Жодна з жінок, які працюють на мережах, не хоче, щоб її фотографували, оскільки вони походять з районів, окупованих російською армією.
«Я не хочу загрожувати своїм родичам, які все ще живуть там», – пояснює одна з них. – Але ми всі підтримуємо українську армію якнайкраще».
У спілці журналістів
Пресцентр Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України, яка також працює на проспекті Соборному, завжди відкритий, бо тут організований Центр журналістської солідарності. Він працює за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів. Наталія Кузьменко та Валентина Манжура – лідери спілки, організовують професійні навчання для місцевих журналістів. Іноді мова йде про юридичні питання, а потім про безпекові, а також психологічні. Якщо хочете, можете позичити тут захисне спорядження для небезпечних місій, яке вам видасть тележурналістка Дар’я Зирянова.
У день мого візиту гостями журналістів були рятувальники ДСНС. Вони говорили про небезпеку дронів і мін, давали поради, як поводитися, коли ви бачите підозрілий об’єкт. Основне правило: сфотографуйте його, перешліть фотографію до рятувальній команді і ні за яких обставин не торкайтеся об’єкта. Часто, за словами рятувальників, міни ховають у предметах, в яких вони не підозрюються: в дитячих іграшках, здавалося б, недбало викинутих одноразових чашках, в шоколадних батончиках. Окремі предмети ніколи не бувають порожніми. Кожен, хто виявив його, на думку експерта, повинен припустити, що поблизу є інші. Присутні журналісти прагнуть передавати інформацію своїм читачам.
Переселенка з Бердянська
У кабінеті Тетяни Тіпакової з організації «Рідна Стежка» (Heimatpfad) в центрі Запоріжжя, мішки з борошном, дитяче харчування, пакети з медичними засобами та банки нагромаджені в підвалі.
Тетяна Тіпакова живе в Запоріжжі з березня 2022 року. Вона родом з Бердянська, курортного міста на Азовському морі. Там у неї було туристичне агентство, готель та магазин. Але це було до російської агресивної війни. І коли Бердянськ був окупований російськими військами, жінка, яка організовувала проукраїнські демонстрації в місті, була ув’язнена російськими оккупантами, пробула в неволі тиждень, але їй вдалося втекти. «Я патріотка, –пояснює вона. – Моя країна – Україна!»
Завдяки своїм заощадженням вона змогла зводити кінці з кінцями протягом перших двох років. «Я стала біженцем у своїй власній країні. І це зробив наш сусід, росія, яка прийшла до нас з війною». У Запоріжжі вона заснувала «Рідну Стежку», яка підтримує внутрішніх біженців з Бердянська. «Хто повинен допомагати переселенцям, якщо не ми, – пояснює вона свою роботу. – Жителів окупованих територій закликали переїхати на підконтрольні Україні райони. Я змогла переїхати, тому що у мене достатньо грошей. Багато інших не можуть дозволити собі втекти до Запоріжжя з фінансових причин». Тим часом її організація підтримує 3000 сімей переселенців. Вона критикує відсутність інтересу суспільства до долі переселенців.
Пані Тіпакова вірить у перемогу України у війні з росією. На її думку, п’ять елементів є необхідною умовою для цього: сильна армія, власне виробництво зброї, надійні європейські партнери, сильна економіка і ми самі українці, – каже вона і продовжує: кожен українець повинен працювати на перемогу, тоді вона прийде. Українці – найсміливіші у світі. Я не залишу свою Україну. Я борюся не за владу, а за Україну, за повернення всіх територій. Я хочу повернутися додому, в український Бердянськ. Слава нації!».
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Фото Дар’ї Зирянової
Публікується зі скороченнями
Дискусія з цього приводу: