За свою самовіддану працю він першим серед фотожурналістів був удостоєний звання заслуженого журналіста України (до цього фотожурналісти відзначалися званням заслуженого працівника культури). Був він нагороджений Почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Українського фонду культури, Золотою медаллю української журналістики. Він – дипломант багатьох республіканських фотовиставок, лауреат п’яти літературно-мистецьких премій, має багато відомчих і творчих відзнак.
Усе це – про фотокореспондента, який починав шлях у журналістику в газетах «Комсомолець Полтавщини» та «Зоря Полтавщини», а потім кілька десятиліть поспіль творив у фотографіях літопис українського села в «Сільських новинах» – про Валерія ЧЕРКАСА, який відзначає нині свій поважний 80-літній ювілей. Відзначає не лише спогадами про дні минулі, а в роботі над власним архівом, сповнений творчих задумів і бажання, щоб підготовлені ним фотоальбоми про рідну Полтавщину побачили світ.
ЯК ПЕРША ЛЮБОВ – ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ФОТОГРАФІЄЮ.
Почалося все з харківської бібліотеки імені Короленка, де мама Валерія Черкаса працювала бібліографом, і там же – серед багатства книжок – підростав і він сам. Якось натрапив школяр на журнал «Фотолюбитель» і, сидячи в закутку стелажів маминої роботи, зачитувався його красиво оформленими сторінками. А потім був фотоапарат «Смена» («Недорога, але хороша плівкова камера» – каже Черкас-професіонал, який добре знається на фотосправі). І коли вже вчився у Львівському кінотехнікумі, зробив перші кроки у фотожурналістиці – почав співробітничати з молодіжною львівською газетою.
А коли на початку 60-х минулого століття приїхав працювати за направленням до Полтавського обласного управління кінофікації, став спочатку поряд з основною роботою позаштатним, а згодом і штатним фотокореспондентом видання «Комсомолець Полтавщини», з неймовірним на сьогодні накладом 170 тисяч примірників. Валерій любив спорт – займався легкою атлетикою, волейболом, боксом, отже спортивна тематика була не чужа для нього. Поряд з тим, що відбувалося на обласному рівні, знімав і міжнародні змагання з мотоболу, мотокроси, які відбувалися на Полтавщині. І вже тоді світлини молодого фотомайстра були помічені – їх публікували не лише обласні, а й всеукраїнські газети.
ДОЛЕНОСНА ЗУСТРІЧ З МЕТРОМ ЖУРНАЛІСТИКИ.
В Полтаві відбулася доленосна зустріч Валерія Черкаса з майбутнім Героєм України і редактором знаменитих своїми мільйонними тиражами «Сільських вістей» Іваном Сподаренком. Тоді, в 1971-му, Іван Васильович Сподаренко очолив головну обласну газету – «Зоря Полтавщини», і коли запримітив знімки фотокора «Комсомольця Полтавщини», запросив його на роботу до себе в редакцію.
В «Зорі Полтавщини» прийшли нові теми, нові цікаві відрядження і новий темп роботи – замість трьох номерів на тиждень, як це було в молодіжці, «Зоря Полтавщини» виходила в світ шість разів. Треба не забувати, що про цифрові камери у 70-х роках ще й не мріяли, тож, економлячи плівку, треба було зафіксувати вдалі моменти так, щоб наступного ранку ці фотографії потрапили на сторінки газети, а не в редакційний смітник.
Повернувшись з села в редакцію, треба було в той же день проявити, надрукувати і ретушувати кожен кадр, щоб зранку принести редакторові на планірку.
До речі, всі редактори, з якими привелося працювати Валерію Черкасу, вважали, що газета має бути добре ілюстрована, отже єдиному в редакції фотокору роботи вистачало аж за край. Затримок бути не могло – добре ілюстрована газета мала прийти до читача вчасно.
– Тоді в пошані були люди праці, – згадує пан Валерій. – Ми не тільки розповідали про них в газеті, а виготовляли ще красиві папки, вкладали в них газету з нарисом і спеціально видрукувану живу фотографію героя публікації формату А4. А потім вручали цю папку комбайнерам, водіям, дояркам, іншим передовикам, про яких писали.
«СІЛЬСЬКІ ВІСТІ» – ЖИТТЯ І СПРАВА ДЕСЯТИЛЬ.
А невдовзі, У 70-х роках минулого століття, Іван Сподаренко був призначений головним редактором «Сільських вістей», став відомим на всю Україну керівником газети, що мала найбільшу читацьку аудиторію. І знову Сподаренко запропонував Валерієві Черкасу роботу в його редакції.
Працювати в «Сільських вістях» молодий фотожурналіст погодився, а от переїжджати до столиці не захотів. Мав уже сім’ю, де підростали двійко діток, дружина мала цікаву роботу, був налагоджений побут, тож дійшли з редактором згоди, що Полтаву Черкас не залишить. Жив у Полтаві, а працював по всій лівобережній Україні: як сам каже – обслуговував – не тільки Полтавську область, а й Крим, Донбас, де поряд з шахтами було розвинене й сільське господарство, Запоріжжя, інші області.
До всього, в Полтаві у «Сільських вістей» не було власних кореспондентів –пишучих журналістів, так що й розлогі тексти до своїх фотознімків Валерій Черкас писав сам. Не відмовляв потай від Сподаренка і «Зорі Полтавщини», коли там просили фотознімки для публікації. І так було майже двадцять років…
– У мене був телетайп, а фотографії передавав з Полтави до Києва ранковим автобусом. На столичному автовокзалі була скринька «Сільських вістей», де водії залишали конверти з моїми знімками, – розповідає Валерій Черкас. А сучасним його молодим колегам важко второпати, як взагалі можна було працювати, коли не було «цифри», інтернету, мобільної і всюдисущої електронної пошти.
Іноді через недобросовісних людей траплялися неприємні казуси. Треба було, наприклад, терміново підготувати матеріал про комбайнера з Запорізької області, якому саме присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Нічним автобусом Валерій Черкас їде до Запоріжжя, звідти до райцентру Токмак.
Приїжджає, а комбайнера разом комбайном, не попередивши фотокореспондента, уночі залізницею перевезли до Лубен Полтавської області – на допомогу тамтешнім механізаторам. Так через чиюсь неуважність і байдужість Валерій і герой його репортажу розминулися. Поки доганяв і шукав знатного комбайнера, друкував фото, нарис вийшов без фотографії. Винним виявився без вини винуватий Валерій Черкас.
Чимало накладок було й через те, що водії автобуса забували залишити в скриньці передані до Києва фотознімки. Мобілок, щоб зв’язатися з водієм і нагадати: «Не забудь, мовляв, залишити фотокартку!» – не було, і такі неприємності дуже заважали в роботі.
ЧОРНО-БІЛЕ ЧИ КОЛЬОРОВЕ?
Склалося так, що працював Валерій Черкас на переломах епох не тільки в політичних подіях, а й у фотографії. На щастя, завжди умів не просто швидко відчути нове, а перелаштуватися на роботу в нових умовах. Так було, коли газети з чорно-білих перетворювалися на повнокольорові і фотожурналіст мав оперативно освоювати техніку кольорового фото.
У 1997 році придбав за власний кошт свій перший цифровий фотоапарат Minolta, затим швидко оволодів усіма необхідними для обробки фотознімків комп’ютерними програмами. Нині ці навички стали у пригоді, коли майстер узявся приводити до ладу свої багатющі архіви: оцифровує плівки, на домашніх принтерах друкує фотографії.
Майстер вважає, що цікавою і виразною може бути і чорно-біла фотографія, і кольорова. Наголошує: важливі для хорошої світлини якість і наочність, отже треба правильно обрати ракурс у портреті, виділити головного героя в груповому фото, правильно розставити акценти події на знімку.
Він розуміє нинішню фінансову скруту в редакціях, але все одно не може погодитися з тим, що тепер у редакціях практично немає професійних фотокореспондентів, яких замінили смартфони.
– Тиснуть кнопку смартфона, фіксують подію, але виразності годі чекати, – вважає людина, яка все своє життя присвятила фотографії. – Сподаренко такі безжалісно викидав у смітник, що стояв біля його робочого столу.
Іноді йому закидають, що працював на комуністів. А він упевнено відповідає, що працював для людей і розповідав про людей праці, що працювали, не жаліючи себе, і серед яких були і комуністи, і не комуністи. Каже:
– В колгоспах праця була дуже важкою, невдячною, низькооплачуваною. Це зараз комбайни з кондиціонерами і з усілякими іншими зручностями, а в часи моєї роботи, щоб навіть просто важелі на комбайні перемкнути, треба було добряче докласти сил, а на додачу пекуче сонце, пиляка відкритої кабіни, відсутність будь-якої амортизації. Ранню пенсію в 55 років механізаторам давали не даремно. І жінки-буряківниці надихувалися ядовитими хімікатами, яким обробляли поля, хворіли. Завжди хотілося розповісти про всіх цих людей, які дбали про хліб і до хліба на нашому столі. І ніколи не думалося – комуніст чи не комуніст є героєм мого фоторепортажу.
Свої набуті десятиліттями праці знання і навички за пазухою не ховав, а щиро ділився ними з колегами. Валерій Черкас переглядав у бібліотеці підшивки газет, що надходили з районів, відзначав і гарні, і не дуже вдалі фотознімки на сторінках районної преси. А потім на семінарах, що влаштовували для фотокорів області, серед яких було чимало й позаштатних, аналізував усі плюси і мінуси, вчив колег, як досягати досконалості фотознімка.
ФОТОАЛЬБОМИ.
На запитання, чи багато мав своїх фотовиставок, відповідає:
– Я людина принципова і влаштовувати виставки, аби тільки «галочку» поставити, що й таке було в моєму житті, ніколи не хотів. Великі персональні виставки «Портрет на межі тисячоліть» і «Мальовнича Полтавщина» відбулися в 2001 і 2006 роках. Були мої роботи й на колективних виставках, деякі з них навіть відзначалися серед кращих.
А от викроїти часинку, щоб підготувати фотоальбоми, Валерій Черкас примудрявся, викроюючи часинку в насиченому робочому графіку. Одним з перших був фотоальбом про рисистих красенів Полтавщини – «Про коня».
А вже після виходу на заслужений відпочинок упритул зайнявся підготовкою і виданням фотоальбомів, що зберігають історію Полтавщини. Його етнографічний фотоальбом, «Полтавська родина», за який автор удостоєний обласної премії імені Панаса Мирного, був виданий у 2012 році і розійшовся як подарункове видання далеко за межі України: до Америки, Європи, Японії. Затим була серія з шести повнокольорових фотоальбомів «Золоті імена Полтавщини» – як данина поваги до трударів-патріотів. Кожен альбом формату А4 і обсягом більш як 300 сторінок був виданий тиражами по дві-три тисячі примірників.
А сьогодні лежить у столі і чекає на доброчинність меценатів повністю готове подарункове видання – 50-річна фотохроніка Сорочинського ярмарку від його заснування в 1966 році і до теперішнього часу. До книг увійшли унікальні фото та статті з газет тих періодів, а їх автор має на меті показати Сорочинський ярмарок у першу чергу не як на торговище, а через призму бачення видатного співвітчизника Микола Гоголя.
Ще один великоформатний фотоальбом в столі Валерія Черкаса – «Пори року» розповість про красу природи Полтавського краю.
Планів багато. От тільки знайти б кошти на його видання, щоб здійснити велику мрію фотомайстра.
Ольга Войцехівська.
