Івано-Франківський Центр журналістської солідарності продовжує підтримувати студентів-журналістів, які переїхали з небезпечних регіонів.
В рамках діяльності Центрів журналістської солідарності у Івано-Франківську було започатковано рубрику «Юність, обпалена війною», в рамках якої
студенти-переселенці розповідають свої історії, пов’язані із війною. Сьогодні в цій рубриці своїми спогадами про рідне місто й переїзд в Івано-Франківськ ділиться Софія Наумова із Запоріжжя, студентка-першокурсниця кафедри журналістики Факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Наразі вимушено проживає в Івано-Франківську через військове вторгнення росії на терени України.
Моє 24 лютого
До двадцять четвертого лютого я навіть уявити не могла, що прокинуся зранку від слів: «Почалася війна».
Мав бути звичайний, тихий день, але о п’ятій годині того лютневого ранку над моїм будинком пролетіли два «винищувачі».
Я різко піднялася з ліжка, від чого запаморочилось у голові. Тоді я не зрозуміла, що це був за гучний звук, і вибігла на кухню. За обіднім столом сидів мій тато, пив каву і дивився в нікуди. Через якусь мить він підняв на мене свій погляд і сказав: «Почалася війна…»
Що відчуває людина, якій повідомили про початок повномасштабного вторгнення? Сумніви? Заперечення? Страх? Усе разом.
Спочатку я не повірила, бо в моєму підлітковому мозку не вкладалося, що в двадцять першому столітті, роках прогресивної промисловості, технологій і можливостей, буде війна.
Із тремтінням у ногах, я пішла до своєї кімнати та спробувала заснути. Заснула… Рівно на тридцять хвилин. Прокинулась у холодному поту, але вже від звуків вибухів. І саме тоді прийшла стадія страху.
Через декілька секунд до мене в кімнату забігла мама зі словами: «Збирай речі, путін оголосив війну проти України».
Настільки швидко речі я ще не збирала. Поки моя мама побігла в магазин купити речі термінової необхідності й відстояла чергу в банку, в мене почалася паніка, бо я не розуміла, що саме треба брати. Ти дивишся і розумієш, що тобі все необхідно.
Першу тривогу я застала вдома сама. Усі речі, які встигла зібрати, знаходилися разом із моїм собакою в коридорі. Я сиділа на підлозі, закриваючи вуха й голову руками, бо не знала, чого очікувати.
Зателефонувала мама і сказала взяти сумку з документами, собаку та йти в підвал. Біля мого дому був натовп людей, які намагалися швидко спуститися в укриття.
Перші години в підвалі проминули, наче в тумані. Темно, сиро, занадто багато людей. Усі плачуть і панікують, читають не зовсім хороші новини. Після відбою першої в моєму житті повітряної тривоги, люди боязко виходили з укриття.
Той день минув під гучними звуками сирен. Так швидко, як тоді, я ще ніколи не спускалась із четвертого поверху в підвал. Через постійні тривоги вирішили провести ніч в укритті. І не дарма… Почалися масштабні обстріли по військових базах та енергетичній промисловості міста.
Зранку в нас була можливість поснідати та випити каву вдома, а далі під звуки сирен велися роботи щодо облаштуванню нашого підвалу. Мій тато разом із сусідами провели світло, воду, Інтернет, занесли перше необхідне: їжу довгого зберігання, питну воду, теплі речі, стільці, столи, матраци, свічки та багато іншого. Два тижні ми майже не виходили з укриття, ночували в холодному, сирому підвалі. Читали новини, від яких волосся на голові ставало дибки.
Через деякий час звикаєш до постійних тривог і сирен. Не звертаєш уваги на вибухи і звуки прольоту ракет. Засинаєш тільки після того, як у певний час десь щось вибухне.
Тепер я перебуваю в тилу нашої країни і читаю новини, як винищують моє рідне місто. На початку війни були обстріли енергетичної промисловості, заводів та військових баз. Зараз у моєму місті не залишилося жодної вцілілої будівлі інфраструктури, але тепер ще й обстрілюють цивільні будинки, школи та дитячі садочки.
Кожен день я засинаю і прокидаюсь із тривогою на душі, бо мої батьки залишились удома.
Якось у неділю я прокинулася від дзвінка своїх рідних, які сказали, що сусіднього будинку більше немає… Не знаю, яким дивом мої батьки і рідні вціліли, адже снаряд влучив у дім, який знаходиться у декількох метрах від мого. Вхідні двері в будинку моєї бабусі знесло ударною хвилею, а що з моїм домом – я не знаю. У той момент я відчувала тільки страх за рідних і злість, якої не відчувала ніколи раніше.
Я не перестаю вірити у незламну міць нашої армії, у хоробрість кожного українського воїна. Україна неодмінно поверне собі окуповані території, демонструючи славу українського непоборного народу. Слава Україні!
Софія Наумова
