Місто Городня розташоване за 25 км від кордону як з Росією, так і з Білоруссю, розповідає редакторка газети «Новини Городянщини» Світлана Томаш. Тож його мешканці з перших днів війни пізнали і гіркоту втрат, і радість героїчних вчинків земляків, які голими руками захоплювали ворожі танки. Про ці події, навіть попри відсутність зв’язку, світла й інтернету, розповідали місцеві видання.
«Саме в нашій Сеньківці розташований колишній монумент Дружби, який називався “Три сестри”, – розповіла для прес-служби Національної спілки журналістів Світлана Томаш. – Сьогодні це звучить як насмішка, бо саме від тих “сестер” наша Городнянщина однією з перших пізнала жах війни. Ми потрапили в оточення з перших годин після обстрілів на світанку 24 лютого. Як з Росії, так і з Білорусі нашою територією поперла сила-силенна ворожої техніки. Це був безперервний потік.
Наш черговий номер «Новин Городнянщини» мав побачити світ саме 24 лютого. Його надрукували у чернігівському видавництві «Десна», але до читачів він так і не дійшов, бо Городнянщина опинилась в облозі. Оскільки друковане видання досі нема можливості випускати, бо власної друкарні у містечку нема й пошта не працювала, ми призупинили свою діяльність».
Натомість зосередились на висвітленні всіх подій на сторінці “Новин Городнянщини” у Facebook. За період відтоді кількість підписників сторінки збільшилась на дві тисячі.
«Бо в нас певний період після обстрілів не було світла і ніякого зв’язку, – продовжує вона. – Для багатьох людей ця сторінка стала єдиною можливістю дізнатися про те, що коїться в громаді, про долю своїх рідних і близьких. Я й не порахую, на скільки таких питань мені довелось відповідати – десятками за день.
При відсутності можливості зарядити мобільний телефон доводилось свій робочий день починати з оббігування котелень, де на годину-другу вмикали генератори, але далеко не в усіх. Щоб знайти точку, де можна було спіймати ледь вловимий інтернет, вибирались на останні поверхи багатоповерхівок. Їздили за місто, де, за чутками, можна було подзвонити чи щось коротеньке опублікувати. Хоча б таке: «У Городні відносна тиша. Ми живі». Боялись колон ворожої техніки, але, дякувати Богу, окупанти не стріляли – могли хіба що автомат навести, попереджуючи, що за передачу інформації про рух російських військ можна попрощатися з життям».
Пані Світлана згадує, що орки повибивали двері у приміщеннях військкомату, поліції, колишньої РДА, де розташовувалась і редакція «Новин Городянщини». Тож, вибравши момент, працівники евакуювали з редакції всі установчі документи, частину техніки й – найголовніше, підшивки газети, починаючи з 1950 року.
«24 лютого ми встигли заплатити працівникам редакції зарплату за лютий і кинули кожному ще по 10 тисяч гривень на картку – бо розуміли, що наступна можливість видасться не скоро. Нас працює всього шестеро чоловік. Колектив ми зберегли. І, сподіваюсь, як тільки у звільненому Чернігові запрацює видавництво, ми негайно повернемось до роботи.
На відновлення роботи фінанси залишились. Але їх вистачить на місяць-два. Що буде з передплатою на друге півріччя – невідомо. Зрозуміло, що ми втратимо частину тиражу. Ми жили лише за рахунок передплати й коштів за рекламу. Ніяких допомог і грантів. Тому відновлюватись буде дуже складно. Але ми віримо, що наш читач повернеться до нас, як і рекламодавці. Газету місцеву люблять і вже в перші дні після звільнення від орків запитують, коли нарешті матимуть змогу її отримувати. Ми фіксували всю хронологію подій, які відбувались у місті й селах. Звичайні люди стали справжніми героями, і про них розповідати й розповідати для майбутнього, для історії», – зазначає редакторка.
Про колег каже: вони просто неймовірні. Практично всі опинились у схожій ситуації – всі друкувались у Чернігові.
«Але ми не втрачали зв’язок між собою ані на день. У цьому велика заслуга Чернігівської Асоціації місцевих ЗМІ і її голови Олександра Назаренка, який одночасно є і головою обласної організації НСЖУ. Ми й до війни були всі дружні між собою, а в це лихоліття особливо відчували підтримку колег. Обмінювались інформацією, радились, підтримували одне одного. Жодного дня не було, щоб хтось не спитав: «Ти як?». Узгоджуємо юридичні моменти, плануємо майбутнє, шукаємо шляхи вирішення фінансових проблем. І знаємо, що зовсім скоро голоси місцевих газет зазвучать у кожній оселі наших читачів.
Неймовірно вдячна своїм городняцям. Хоча орки формували списки активістів, а я щодня носилась по місту і щодня працювала в міськраді, ніхто не здав. Щоправда, довелось новий телефон залишати вдома, а по місту ходити зі стареньким і “засвіченою” сім-картою, тож якість відео й фото примушувала бажати кращого. Але наші акції з зупинкою голими руками колон військової ворожої техніки й патріотичними маршами бачила не тільки Україна – їх транслювали й на закордонних каналах. Неймовірний наш народ! Такий перемогти можна орда не спроможна! – говорить Світлана Томаш.
«Четвертого травня наша газета святкуватиме свій 105-річний ювілей. Вірю: до цієї дати вже все буде Україна!» – каже Світлана Томаш.
