Учасники дискусії «Вразливість і сила: спілкування з людьми, що пережили травму війни та підтримка без ретривматизації» в межах Donbas Media Forum 2025 поділилися роздумами про етику, емпатію та відновлення після роботи з травматичними історіями.
Серед них був і психолог – Антон Покалюхін, фахівець програми Mental Support for Media, організованої Фундацією «Суспільність». Поруч із журналістами, які говорили про власний досвід і внутрішні переживання, він міг поглянути на ці питання з професійної точки зору — пояснити, що з ними справді все гаразд.
Оксана Іваницька, журналістка і ведуча психологічного подкасту «МовчкиВголос», зазначила, що чутливість і емоційність — не слабкість, а важлива частина професії, бо «без цього не буде живої журналістики». Водночас визнала, що за роки війни емоційне виснаження стало для багатьох журналістів своєрідним захисним механізмом.
«Оця емоційність <…> насправді допомагає виказати емпатію до постраждалих і відчути їхній біль та емоції, бути учасником фактично життя цієї людини. Мені здається, ключове — не пропускати все через себе, тобто мати певну броню, —Станіслав Мірошничнко, виконавчий директор і головний редактор ГО «Медійна ініціатива за права людини», розмірковує про роль емоційності в роботі журналіста.
Психолог пояснив, що емоційність — природна частина людського досвіду, а не щось, що можна вимкнути:
«Для психолога чути питання, чи може журналіст бути емоційним, — це приблизно як чути питання, чи може журналіст дихати. Емоції — це не щось, що ми можемо регулювати за власним бажанням. Головне — розділяти те, що відчуваєш усередині, і те, як це проявляється назовні».
Під час обговорення відома харківська воєнна кореспондентка, співкоординаторка Центру журналістської солідарності НСЖУ в Харкові Ганна Черненко поділилася думкою, що інформована згода — письмова чи усна — може бути важливою з точки зору етики. Людина має право не лише говорити, а й потім відкликати свою згоду, якщо усвідомить, що сказане було занадто особистим. Сам журналіст повинен бути уважним і обережним до таких моментів.
«Травма часто пов’язана з тілом. Людина має знати, де вихід, мати можливість обрати, де і як їй сісти, щоб не відчувати небезпеку. І найважливіше — відчувати, що її не засуджують» — наголосив Антон Покалюхін, підкресливши важливість створення фізичної та психологічної безпеки під час інтерв’ю.
За його словами, журналісти повинні давати людині контроль над розмовою: дозволяти робити паузи, відмовлятися від питань чи навіть змінювати тему. Це допомагає зменшити ризик ретравматизації.
Водночас він радить уникати звичних, але потенційно шкідливих фраз на кшталт «Все буде добре», «Тримайтеся» чи «Я вас розумію». Такі слова можуть здаватися підтримкою, але часто викликають у людини відчуття, що її біль применшують.
Важливо памʼятати: Травми бувають не тільки від війни, а й від катастроф, насильства чи інших стресових подій. Кожен випадок унікальний, і не всі, хто пережив травматичний досвід, обов’язково матимуть психологічні наслідки.
Внутрішня підтримка та опора
Ганна Черненко радить журналістам шукати власні способи відновлення та внутрішньої підтримки, зокрема через спорт чи інші активності, які приносять задоволення та допомагають відновлювати ресурси:
«Оскільки ми не можемо отримати найбільшу радість, яку хотіли б поки, то маємо зосередитися на менших».
Психолог Антон Покалюхін пропонує зосередитися на чотирьох напрямках для турботи про себе:
- речі, що приносять задоволення;
- дії, які дають відчуття досягнення та виконаної справи;
- активності, що створюють соціальні зв’язки та підтримку;
- турбота про фізичне здоров’я та навантаження.
Він підкреслив: «Універсального способу немає, і кожен має знайти свій метод: досліджувати, пробувати, читати психологів та вебінари — і щось обов’язково допоможе».
Спікери наголошують: звертатися до лікарів чи фахівців не страшно, а навпаки — потрібно, якщо ви відчуваєте потребу.
Юлія Туровець, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: