Костянтин Григоренко – видавець газети «Обрії Ізюмщини», секретар НСЖУ та модератор фейсбук-групи «Ізюмський навігатор», яка допомагає тисячам людей знайти рідних та дізнатися про долю тих, хто евакуювався. Сам журналіст теж був змушений покинути рідне місто, але лише після того, як окупанти почали цікавитись ним конкретно. Про стійкійсь харківських журналістів, і про те, як вдається працювати на відстані, говоримо у нашому інтерв’ю.
- Пане Костянтине, коли саме ви покинули Ізюм, і що цьому передувало?
- На початку березня я був змушений евакуюватися, хоча до останнього не планував цього робити. В Ізюмі на початку березня вже була активна фаза обстрілів і бобмардувань. Згодом до мене ще дійшла інформація про те, що цікавляться моєю особою. Так я і виїхав на західну частину України.
- Тобто, вам, як журналісту, залишатися там було небезпечно?
- Мене вони шукали. Стосовно решти колег, не можу так сказати. Не наврочити б. А от те, що окупанти мають списки, в яких зазначені прізвища правоохоронців, учасників АТО, це правда, вони по них «працюють».
- Чим ви зараз займаєтесь на новому місці?
- Прихисток мені надав товариш. Тепер працюю дистанційно. Продовжую вести сайт та соціальні мережі нашого видання. Редакція в Ізюмі зруйнована, члени колективу з різних причин залишились там. Але в місті немає ні інтернету, ні зв’язку, вже більше місяця. Тому така місія зараз – писати правду про те, що відбувається там, і допомагати людям.
- Зруйнована редакція – це ж не прикра випадковість?
– Ні. В редакцію російські військові прийшли, коли вже центральну частину міста окупували. Зламали двері, перевернули все догори ногами. Якісь там комп’ютери колеги встигли винести, але решта…все було постріляно, перевернуто. Редакція дуже пошкоджена. Хоча додам, на приміщенні нашої редакції до останнього висів український прапор. Люди казали мені: солдати вже за 200 метрів від приміщення стоять, а прапор український висить досі.
- Ви сказали, що публікуєте багато матеріалів про ситуацію в Ізюмі. Як вдається отримувати інформацію, зважаючи на те, що немає інтернету?
- У визначений час певні люди приходять в місця, де ще є хоч якийсь мобільний зв’язок, ми спілкуємось по телефону… Загалом я підтримую зв’язок з багатьма регіональними журналістами. І з територій, де ведуться активні бойові дії. І з територій, що, як Ізюм, під окупацією.
- Як вам вдалось відновити роботу, зважаючи на те, що редакція повністю зруйнована, а колеги відрізані від повноцінного спілкування?
- Завдяки допомозі колег із грецької Спілки журналістів афінських щоденних газет, яка надала мені гуманітарну допомогу. У мене є ноутбук і екшен-камера, я можу готувати матеріали і ставити їх на сайт і в соцмережі. Такої техніки в принципі достатньо. Можливо, б принтер мені ще не завадив для сканування й друку. Також я роблю деякі матеріали місцевого характеру, допомагаю місцевому виданню. Пишемо про переселенців та людей, які евакуювались. Я весь час тримаю зв’язок з людьми з Харківської, Луганської, Донецької, Сумської областей.
- Зважаючи на всі ці події, чи не було думок полишити журналістику?
- Ні, навпаки, зараз це місія. Я модерую групу «Ізюмський навігатор», в якій інформацію отримує 15 тисяч осіб. Там люди знаходять один одного. Ми там опублікували практично всі доступні списки людей, яким вдалось евакуюватися. Ми пишемо про все, що відбувається на території Ізюмщини. Напередодні написав про стан громад Ізюмського району. І завжди отримую зворотній зв’язок!
