Маріупольський журналіст Володимир Чертушкін, який провів у російському полоні понад три роки, нині проходить реабілітацію на Вінниччині. У реабілітаційному закладі Хмільника його відвідали колеги-медійники, серед них – в.о. голови Вінницької обласної організації НСЖУ Марина Тепленко. Володимир поділився з колегами спогадами про пережите. Нагадаємо, він до повномасштабного вторгнення працював у газетах «Іллічівець» та «Приазовський робочий». Під час великої війни захищав місто, перебував на «Азовсталі», а згодом із побратимами опинився у полоні. Володимир розповів колегам про життя в облозі на «Азовсталі», бомбардування пологового будинку, інформаційний вакуум у російських тюрмах, а також про незламну віру в обмін, яка дала йому сили витримати найстрашніші випробування. Понад три років в Україні на нього чекали дружина з донькою.
Своє життя у журналістиці Володимир починав у 2001 році верстальником у газеті «Приазовський робочий», а потім, за порадою колег, почав писати. Перші статті, згадує він, були про відкриття нового факультету чи про змагання з веслування на байдарках. Він працював у різних редакціях, зокрема у газеті «Іллічівець», був головним редактором у корпоративному виданні «Метінвестпромсервіс», аж поки у 2022 році не став пресофіцером новоствореної Донецької бригади територіальної оборони.
Напередодні повномасштабного вторгнення бригада була лише частково укомплектована.
24 лютого оголосили мобілізацію і почали збирати людей з Маріуполя, резервістів. Володимир розповідає, що командування обіцяло бійцям техніку, броньовики та дрони, але, на жаль, отримати все не встигли.
У березні 2022 року Володимир як пресофіцер робив зйомки на виробничих майданчиках, фіксуючи наслідки обстрілів.
–Нічого не збереглося, бо нам порекомендували телефони знищити, – згадує він. Деякі фотографії з розбомбленого пологового будинку, який Володимир бачив через кілька годин після удару, також були втрачені.
Бійці ТРО, включно з офіцерами, виконували різні завдання – від охорони об’єктів до безпосередньої участі в боях. Володимир розповідає, що їх відправили охороняти військовий госпіталь у міській лікарні №3, який був розташований поруч із пологовим будинком. За його словами, ймовірно, хтось «здав» позицію військових, а російські бомби, хоч і були неточними, досягли своєї цілі.
На «Азовсталь» Володимир потрапив 27 або 28 березня, і відтоді комбінат став їхнім домом. «Наказів не обговорюють», – так пояснює він своє рішення перейти на територію заводу. Звільнитися з оточення було неможливо.
–Вже на початку березня було вже неможливо вийти, там кільця були, – говорить Володимир.
17 травня 2022 року для нього почався новий, ще більш страшний етап – полон. Росіяни обіцяли вивезти полонених до Оленівки, а потім, через кілька місяців, обміняти. Але все пішло не за планом.
В Оленівці, як розповідає Володимир їм одразу видали «робу» – темно-синю синтетичну форму, а свою військову відібрали.
–Я так розумію, що, мабуть, все ж таки ніхто не сидів із зеками в загальних камерах, – каже Володимир і порівнює їхнє утримання з «особливим режимом» – посилена охорона та майже повний інформаційний вакуум.
–Конвенція все ж таки дозволяє хоча б листи писати рідним і отримувати. А так у нас тільки два хлопці з нашої камери отримали хоч листи від рідних. І то ці листи були там написані місяців п’ять тому, – згадує він.
Найважчими моментами в полоні для Володимира стали три спроби обміну, які щоразу зривалися. Перший раз, наприкінці травня 2023 року, їм видали українську військову форму та машинку для стрижки, наказали поголитися.
–Думав, є якась надія, – пригадує він. Але вже наступного дня форму забрали назад, а обміняли інших.
Друга спроба була в грудні 2023 року. До полонених приїхала «велика перевірка» з Москви, яка обіцяла покращення умов. Їм навіть на короткий час увімкнули радіо, з якого вони почули новини про удари дронів по Курській та Рязанській областях. Це стало для них «шоком і надією».
Цього разу їх одягли, перевірили на наявність побоїв та повезли в автозаку до аеропорту. Вони чули літаки, думали, що вже летять додому, але їх раптово повернули назад.
–Сказати, що ми були в розпачі, не сказати нічого, – ділиться Володимир. Виявилося, що «сталася якась нестиковка».
Лише третя спроба, через 3-4 дні, виявилася успішною. Їх знову посадили в автозак, повезли до літака, зв’язали очі скотчем.
–Та куди б я в тому літаку вибіг? – з посмішкою каже Володимир. Їх перевезли з Камишина (Волгоградська область) спочатку до Підмосков’я, де вони провели ніч у ангарі, а потім великим літаком – у Білорусь.
Саме там, у Білорусі, у них розв’язали очі.
–Дивлюся – Червоний Хрест, МАЗи стоять такі добренькі, автобуси, – розповідає Володимир. Він додає, що росіяни, очевидно, хотіли «показати, наскільки вони хороші». Пункт обміну був між Чернігівською та Гомельською областями. Нині вийшли з автобуса, у якому їх везли, і пересіли в інший, теж саме зробили і росіяни, яких міняли. І Володимир побачив рідну українську землю.
Що давало йому сили витримати все це?
–Перш за все, все ж таки з часом навчився тримати біль. Розумів, що не треба одразу здаватися. А ще думав про свою родину, щоб їх побачити, – каже Володимир. На щастя, його дружина і донька змогли виїхати з Маріуполя, спочатку до Одеської області, а потім – до родичів у Вишгород. Коли Володимира привезли до Києва на реабілітацію, вони нарешті зустрілися. Дочці вже 13, вона вчиться в ліцеї. І це – найкраща нагорода для журналіста, який пройшов пекло війни і полону, щоб повернутися додому.
Раніше ми розповідали про те, що голова Донецької обласної спілки журналістів НСЖУ Олена Калайтан разом із колегами завітала до Володимира Чертушкіна, який перебував на реабілітації у Києві.
Інформаційна служба НСЖУ
