Юлія Бойко – телевізійниця, яка з перших днів війни залишається у Харкові та продовжує працювати. Попри обстріли та тривожну атмосферу там, журналістка, яка співпрацює зтелеканалом«Белсат» та виданням «Апостроф», ні дня не думала про евакуацію. Своє рішення залишитись пояснює не лише тим, що відповідальна за роботу, а й тим, що її дім став прихистком для друзів та домашніх улюбленців її колег. Про роботу в режимі «журналістка-волонтерка» Юлія Бойко розповідає в інтерв’ю НСЖУ.
«Робота під час війни стала і своєрідним викликом, і своєрідним порятунком»
«Ми прокинулись під сирени та звук авіації, – згадує ранок 24-го лютого журналістка. – Вибухів не було чути, але сирени кричали. Мама була на роботі, на нічній зміні. Я пішла розбудити молодшого брата. Зібралась з думками… Подзвонила редактору і запитала, чи можна їхати. Їхати з міста, уточнили в мене? Ні, їхати працювати».
Як і для більшості журналістів, робота під час війни стала для Юлії і своєрідним викликом, і своєрідним порятунком.
«Спершу я вмикалась з дому, з першого дня і до початку березня, – розповідає Юлія. – Для каналу «LIVE» і для «Белсат». «LIVE» у перші дні війни, на жаль, пішов на паузу. Згодом ми з оператором почали знімати ближче до центру міста. Це і будинок рад, Харківська ОДА. На цьому тижні ми їздили на Північну Салтівку, де постійно йдуть обстріли, а тому майже не залишилось людей… І в районі П’ятихаток знімали».
«Родина Бойко переживає війну без паніки, бо тримається гуртом»
Думок про втечу, зізнається Юлія, у неї не було. Єдине, подумувала про те, щоб вивезти брата та бабусю. Сама ж – свідомо залишилась, аби працювати у війну і бути корисною. Мама Юлії так само відчула своїм обов’язком залишитись в Харкові, адже працює на комунальному підприємстві.
«У нас район відносно безпечний, – говорить медійниця. – Тут вже обстріляли всі об’єкти, які могли. Це було ще на початку. Та й ми вже звикли до звуків і сирен, чесно кажучи. Хоча в перші дні було страшно навіть пройтись до магазину, який поруч із домом».
Родина Бойко переживає війну без паніки, бо тримається гуртом. Має свої традиції та правила. І слідує їм.
«Зала нашого приватного будинку слугували нам місцем збору. Попервах ми там весь час збирались. Бо поруч східці, які ведуть в підвал, – пригадує телевізійниця. – Була паніка лише, коли поруч з нами обстріляли танкове училище. Це було першого березня. Так от ми «відсвяткували» перший день весни».
«Прихистили чотирьох собак і чотирьох котів»
Члени сім’ї, каже Юлія, не тільки дають раду один одному та зберігають спокій, а й стали допомагати друзям, колегам журналістки та навіть прихистили їхніх чотирилапих.
«У нас така традиція пішла з першого дня – спочатку ми прихистили подругу з тваринами, – розповідає журналістка. – Згодом мій колега, який мешкав на Північній Салтівці, привіз свого кота. Потім ще один колега, який був змушений евакуюватись і не міг взяти з собою тварин, привіз нам свою собаку з котом. І ми ще забрали собаку з притулку, де її не було чим годувати. Тепер утримуємо чотирьох собак і чотирьох котів».
«Я бачила довкола скільки свіжих могил. Я думала – за що людям все це?»
Коли багато працюєш та допомагаєш іншим, переконана Юлія, стає легше емоційно, зникає страх і з’являються сили. Але такий емоційний стану у журналістки – далеко не завжди.
«Четвертого березня я відправила свою подругу за кордон, вона якийсь час, разом з котом і кроликом, жила в нас, адже її квартира – на сьомому поверсі та ще й у центрі міста. Тоді я відчула, як сильно я втомилась – боятись і чекати, – зізнається телевізійниця. – Але ставало більше роботи, і вона дала мені можливість трішки забутися. Ще один критичний день – коли померла бабуся. Вона жила біля танкового заводу, і в неї не витримало серце… (плаче). Так, я розуміла, що не снаряд до неї прилетів, але серце її не витримало всього цього жаху. Коли ми її ховали, я бачила довкола скільки свіжих могил. Я думала – за що людям все це?»
«Вражає кожна зйомка, у пам’яті – кожен робочий день»
Юлія намагається пригадати особливі знімальні дні. І, трохи подумавши, переконує, що – вони всі унікальні.
«Вражає кожна зйомка, в пам’яті кожен робочий день, – каже журналістка. – Ви знаєте, люди, які самі відчувають гуманітарну нестачу, намагаються нас з оператором чимось пригостити, нагодувати. Ось ми приїздимо в місця, де людям самим мало їжі, скажімо так, і вони однак намагаються нас нагодувати. У мене в пам’яті багато історій: про жінку з П’ятихаток, яка не полишає свій будинок, бо там поряд сад, про який вона дбає. Про чоловіка з Північної Салтівки, в якого двічі горіла квартира, але він не їде, поки не помститься за кішку, яка згоріла… Пам’ятаю, як знімали в Дергачах, якраз після такої «гарячої» ночі. І нам показували ну повністю зруйнований будинок, з якого родина з’їхала буквально кількома днями раніше… Кожна історія унікальна, в саме серце. Також люди діляться жахливими історіями. Наприклад, як в екопарку зникли двоє працівників, а згодом їх знайшли розстріляними. Чула історії, як окупанти крали їжу в тварин. Але волонтери однак в ті місця їздили, бо не можуть залишити напризволяще підопічних».
«Мрію поспати хоч одну ніч без повітряної тривоги»
Зараз Юлія все частіше виїздить готувати відеоматеріали. Телевізійниця називає їхню знімальну групу фартовою. Хоч засоби захисту має також.
«Маю і бронежилет, і шолом, – розповідає журналістка. – Я не знаю, чи того рівня захисту, який мені потрібен. Скажу так: нам якось щастить – куди б не їхали знімати, там відносно спокійно».
Виїздити з Харкова журналістка не планує аж до перемоги.
«Неможливо мене звідси кудись вивезти, тільки якщо зв’язати й вивезти силоміць, а так – то без варіантів, – жартує Юлія.
Після перемоги планую мандрівки Україною. Зараз розумію, що хочеться не до Італії, а до Одеси. Не в Куршевель, а в рідні Карпати. Також хочу відвідати Ірпінь, Бучу… Ну і виспатись. Мрію поспати хоч одну ніч без повітряної тривоги».
Бронежилет для журналістки – внесок у безпеку українських журналістів партнерів НСЖУ – Фонду Gazeta Wyborca, що формується компаніями Agora з Польщі та Bonnier News зі Швеції.
