Уперше побував на війні у 2014 році, коли висвітлював збройний конфлікт на Донбасі як журналіст Еспресо ТВ. Виходив разом з українськими військовими з Іловайського котла, був поранений і зазнав катувань у полоні сепаратистів. Після звільнення з полону займався активною громадською діяльністю. Сьогодні Єгор Воробйов у складі підрозділу тероборони захищає від російських окупантів столицю України.
Його бойові товариші та побратими – представники громадської організації «Центр гуманітарних місій», яку він очолює.
«Складно одразу сказати, чому я вирішив піти у військо, – розповідає Єгор Воробйов Національній спілці журналістів. – На Донбасі я побував як журналіст. Подивився, попрацював і отримав певний досвід бойових дій. Мій досвід роботи поза журналістикою наклався на досвід роботи в гарячих точках, тому вирішив, що більш корисним я буду саме як солдат, а не як журналіст».
Єгор розповідає, що добре освоїв на Донбасі тактику пересування в гарячих точках та питання безпеки, надання першої домедичної допомоги.
«Коли виходили з Іловайська і в нас було два “трьохсотих”, виявилось, що з усієї групи 15 чоловік тільки один я мав досвід надання допомоги. Справа в тому, що до початку журналістської кар’єри я працював медбратом у соціальній службі. Втім, накласти шину, перебинтувати руку, дати кровоспинні засоби – це просто засвоєні раніше навички. Але вони полегшили пересування для бійця», – розповідає він.
Порівнюючи період роботи в зоні АТО/ООС, Єгор Воробйов зазначає: якщо тоді працював переважно в полях і степах, то зараз довелось «перекваліфікуватися» на ведення міських боїв.
«Тут є свої нюанси і своя специфіка. Загалом щільність та інтенсивність вогню десь така ж сама. А от різниця виключно в натурі: там були окопи, бліндажі, тут – під’їзди, стіни будинків. На Донбасі у мене були бронежилет і каска. Зараз немає. Але тішить, що поруч мене надійні і вмотивовані люди. Знаєте, є такий жарт: «Як служить, так нікого, а як воювать, так всі». Оце й подобається і радує, що немає ухилянтів та втікачів. Народ, нарешті, згуртувався і єдиною силою виступив проти ворога», – розповідає боєць.
Він зізнається, що вражений ставлення місцевих мешканців до війська. Каже: на Сході, бувало, ти з людиною спілкуєшся, вона тобі посміхається. А відходиш – у спину плює.
«Дуже часто таке бувало. А тут, на своїй землі, дуже сильно люди допомагають. Місцеве населення просто неймовірне! Дивишся на них і розумієш, за що ти воюєш. Нещодавно ми робили укріплення, самі тягали мішки, наповнювали їх піском і переносили. Ми встигли, може, з півгодини цим займатися. А потім з’явилася одна людина, друга, третя, п’ята, десята. Через двадцять хвилин вже з десяток людей копали укріплення. Ми навіть не могли нічого зробити, бо люди все самі зробили. Ми тільки показували, що куди укладати треба. А люди згуртувались миттєво. Познаходили все, що треба, і дуже допомогли. Вдома воювати з цієї позиції простіше. З іншого боку, складніше в тому, що ти побоюєшся за свої будинки, бо бойові дії безпосередньо у тебе вдома відбуваються. Але водночас люди свої, вони допомагають».
Єгор зазначає, що на війні цивільному населенню, мабуть, важче психологічно, ніж воякам: «Люди сидять вдома, лунають повітряні тривоги, вони тікають до бомбосховища, там ночують. У нас відбувається повсякдення робота: методична, звична, спланована. Незважаючи на повітряні тривоги чи ще щось, ми щодня робимо свою роботу і дуже втомлюємось. А коли випадає час поспати, лягаєм і засинаєм миттєво. Часу на сон вкрай обмаль».
На жаль, продовжує він, під час боїв доводиться втрачати бойових товаришів. Так, у перший день війни загинули одразу двоє Єгорових друзів: бійці з позивними “Демон” та “Лінза”. Це були чоловік і дружина, загинули разом в один момент, коли перебували в автомобілі.
«В їхню машину прилетів снаряд. Це сталось на Вишгородському напрямку. Ми втратили одразу двох своїх друзів. А наприкінці березня пропав мій колега, львівський журналіст-доброволець Руслан Оруджев. Невідомо, де він зараз перебуває. Руслан воював у 24-й бригаді, і вже більше тижня невідомо, де він і що з ним. Не можуть підтвердити ні полон, ані загибель. Також стало відомо, що загинув фотограф і документаліст Макс Левін. Серед моїх близьких друзів та знайомих уже чотири людини немає. Серед тих бійців, з якими ми з Іловайська виходили, які там вижили, також є «двохсоті», – констатує Єгор.
Чи повернеться він до журналістики після перемоги? На це запитання він відповідає не одразу. Каже, ще у 2015 році залишив професію, зайнявся бізнесом та громадською діяльністю, організував піар-агенцію, спеціалізувався на кризових комунікаціях.
«Наша ГО «Центр гуманітарних місій» займалася виробництвом патріотичних відеороликів, – пояснює він. – Ми залучали ветеранів до створення відеоконтенту. До речі, ми всією нашою організацією з першого дня вирушили разом на війну. Зараз воюємо у складі одного з відділень тероборони. Тому саме журналістикою, просто як польовий журналіст, я навряд чи займатимусь. Але від медіа точно нікуди не піду. У мене багато медійних проектів, які треба реалізовувати. Тому від медійного простору нікуди не дінешся. А взагалі на війні далі одного дня не варто загадувати…».
Нагадаємо, що підрозділ, у якому служить Єгор Воробйов обʼєднав людей творчих професій, котрі вирішили захищати державу зі зброєю в руках. Сьогодні їм потрібна допомога з придбанням спорядження.
Картка, гривня: 4314 1400 0166 0247, ПУМБ
Рахунок: UA4333485 1000002 6202111 687847, Солодовнікова Олена Володимирівна
Картка євро: IBAN UA063 34851 000002 620311 5628328
BIC: FUIBUA2X
Solodovnikova Olena
Людмила Макей
