Косово – крихітна балканська країна, незалежність якої визнали поки що не всі країни світу, сьогодні, коли Україну накрила біда широкомасштабного вторгнення російської армії, прийшла нам на допомогу, давши прихисток людям, які змушені тікати від страхіть війни.
Серед них – дев’ятеро українських журналістів з Чернігівської, Київської, Кіровоградської, Одеської, Луганської областей. Усі вони виїжджали до Косова, пройшовши конкурсний відбір і співбесіди в Національній спілці журналістів України та в Асоціації косовських журналістів. І тепер у Приштині зібралася дружна журналістська спільнота з нашої країни: вісім жінок і один чоловік – ветеран журналістики, що не підпадає під призов.
Республіка Косово – держава на Балканах, розташована на площі 10887 квадратних кілометрів і має населення 1,9 мільйона осіб (для порівняння: Полтавська область в Україні займає площу майже утричі більшу – 28748 квадратних кілометрів і має населення 1, 4 мільйона осіб).
Програма триває й тепер, і кожен може подати заявку на виїзд до Косова. А до Дня Незалежності України косівські парламентарі зробили своєрідний подарунок: вони проголосували за те, щоб дозволити залишитися українським журналістам у їхній країні не на шість місяців, як було домовлено спочатку, а до кінця війни.
Про те, як ведеться нашим газетярам, теле- і радіожурналістам в Косово, ми розмовляли з головною редакторкою газети «Сільська новина» з Луганщини Мариною ЖИВОТКОВОЮ.
– Найперше, з чим стикаються наші люди за кордоном – за які кошти можна виживати, як влаштувати побут?
– У Косові діє спеціальна програма підтримки переселенцям з України, і допомога починається вже від самого початку: всі витрати на переїзд взяла на себе Асоціація журналістів Косова. В аеропорту кожного з нас зустрічала солідна косовська делегація, до якої входять журналісти, представники влади і поліції. Тут же нам повідомили, що відтепер ми, залишаючись громадянами України, перебуваємо під захистом Республіки Косово і нам гарантовано всі права, що мають бути в журналіста для виконання його професійних обов’язків.
Для українських журналістів знаходять окремі квартири для проживання, оренда яких – 300 євро – знову ж таки оплачується Асоціацією журналістів Косова, за кошти Програми «Українські журналісти в резиденції Косово». Авторами Програми стали депутатка парламенту Республіки Косово Доарса Кіса та медіаюристка Флютура Кусарі. Їх пропозицію в короткий термін підтримали як в Парламенті так і особисто Президентка Республіки Косово Вьйоса Османі і Премьєр-міністр Косово Альбін Курті. Це дуже суттєва підтримка!
До того ж, поки вирішувалося питання з підключенням інтернету в квартирах, Асоціація журналістів Косово виділила нам приміщення для роботи в своєму офісі. Сюди можна було прийти зі своїм ноутбуком і працювати, а якщо в тебе немає ноутбука, допомагають і з технікою.
Однією з умов тимчасового переїзду до Косова – це те, що ти маєш бути діючим журналістом в Україні і отримувати кошти. Наприклад, я заробляю кошти, будучи фрілансером. Також є журналістки, які збирають цікаві матеріали і пишуть для українських видань про спорт, культуру Косова. Але ж є такі, хто з початком вторгнення втратив роботу і не може працювати фрілансером (наприклад, телевізійники).
Всі учасники Проєкту мають стипендію 500 євро. Цих коштів має вистачити на їжу, оплату комунальних послуг та інтернету, придбання якихось необхідних у повсякденні речей. А також раз на місяць отримуємо продуктові набори від благодійної організації на суму до 100 євро, до якого входять цукор, макарони, олія, сир, риба, молоко та інше.
– Ви перебуваєте в Косові вже не один день. Що можете розповісти про країну, про її жителів?
– Коли я їхала в Косово, думала, що це суцільно мусульманська країна. Але тепер бачу, що поряд з мечетями, яких переважна більшість, є й католицькі храми, православні. Тут поважають мусульманські традиції, але на вулиці тобі назустріч ідуть жінки, серед яких у хіджабах буде тільки одна з десяти-п’ятнадцяти, всі інші вдягнені в європейський одяг. Можна побачити, як в одній сім’ї поруч з вдягненими за мусульманською традицією ідуть члени родини, вдягнені по-європейськи. Втім якийсь відкритий, відвертий одяг не вітається.
Тут дуже багато молоді, вважається, що троє дітей у сім’ї – це мало, у багатьох сім’ях їх п’ятеро і більше. Часто спостерігаю, як тато, мама, діти всією сім’єю веселою зграйкою йдуть до парків, займаються спортом, влаштовують невеличкі пікніки. Усією родиною люблять відпочивати в кав’ярнях, радіючи кожній хвилині жити у вільній країні. Нам усьому цьому після нашої перемоги ще треба буде вчитися.
У Приштині гармонійно поєднується нове з дуже красивими новими світлими будинками, де навіть на дахах будинків вирощують сади, з історичними мусульманськими кварталами, де під час дощу старовинні паркани пахнуть глиною, з якої вони побудовані. Але якщо Приштина – це ділове, сучасне місто з краєзнавчим музеєм, пам’ятками історії, то поруч – Призрен, де збережено історичну архітектуру і в якому тобі здається, що ти потрапив у минулі століття.
Дуже допомагає країні діаспора, що утворилася під час війни у 2008 році, коли багато людей виїхали до Європи, США, Канади. Багато з них залишилися в тих країнах, і тепер допомагають матеріально родичам, які залишилися в Косові. Це трохи схоже на ситуацію, що знайома і нам в Україні.
– Як організовано ваш побут?
– Щодо побуту, то мені поталанило. Коли я сюди приїхала, тут уже були троє наших журналістів, і вони розповіли, що вони, як і місцеві жителі, продукти купують здебільшого на ринку, в перевірених продавців. Справа в тому, що на ринку, у маленьких крамничках усе свіже і майже утричі дешевше, ніж у супермаркетах.
Ціни на продукти в Косові – плюс-мінус на рівні з нашими, одяг навіть дешевший. До того ж, нам допомагає продуктами благодійний фонд «Карітас». Тому грошей вистачає і на комунальні послуги, і на інтернет, і навіть на невеличкі покупки. Я, наприклад, купила дещо необхідне з одягу, мишку до комп’ютера, коли моя вийшла з ладу.
Цікаво, що овочі тут продаються і вночі, просто на вулиці, причому часто навіть трохи дорожче, ніж удень. Коли пожила тут, зрозуміла, чому так. Річ у тім, що вдень дуже спекотно, і тому всі магазини працюють вночі, люди гуляють, роблять покупки.
А зранку всі відсипаються, працюють тільки державні установи та цілодобове телебачення. Кав’ярні, де все недорого і смачно і які користуються популярністю, відчиняються десь об 11.00. Отже, вранці поснідати на ходу – це проблемно.
Подвійна проблема – часті відімкнення електрики, що пов’язано з війною в Україні. Кафешки вже призвичаїлися, мають генератори і працюють. А от люди, в яких, як у мене, стоять електричні плити, зазнають великих незручностей – навіть чайник не можна закип’ятити.
І попри такі проблеми, косовари до українців ставляться дуже тепло: в магазинах, коли дізнаються, що ти з України, тобі роблять знижку. При цьому може зав’язатися цікаве знайомство, як це сталося зі мною і Людмилою Макей з Кропивницького.
Почувши, що ми з України, з нами розговорився чоловік, як виявилося – історик, викладач. Він розповів, які бої відбувалися в цій місцевості, скільки людей загинуло, як і досі відроджують зруйноване.
– Як почуваєтесь в дружній, але все-таки незнайомій країні?
– Спочатку я думала, що це якось дивно, а тепер уже звикла, що на кожному кроці, куди не прийдеш, тебе питають: «Росія чи Україна?». І коли кажеш «Україна», тобі можуть емоційно сказати українською: «Слава Україні! Україна переможе!». І навіть діти знають такі слова, як «дякую», і радо дякують українською за будь-якої нагоди.
Ми весь час думаємо і стараємося розібратися, чому така біда прийшла в Україну, як нам пережити всі жахіття і зустріти Перемогу. А тут нам багато розповідають про свої історії, як переживали гетто, утиски, нещадне винищення населення і вимушені евакуації за кордон. І тут же нам кажуть: «Україна переможе! Ми обов’язково переможемо з Україною разом!».
У Косові щиро цікавляться тим, що відбувається у нас в Україні. Коли сидиш, наприклад, у парку, і поруч з тобою хтось із місцевих зі смартфоном, можна побачити, що він гортає стрічку телеграм-каналу з українськими новинами.
Нас часто розпитують, чому сюди приїхали, як наші сім’ї, як працюють зараз в Україні журналісти? Люди дуже відкриті, щирі, тонко підмічають настрій і стараються зарадити. Незнайомі тобі люди можуть запитати, чому ти засмучена і не посміхаєшся, чим тобі допомогти? З часом зрозуміла, що таке вміння піклуватися один про одного, уміння радіти кожній хвилині життя – невід’ємна риса косоварів.
Коли чують, що ти з України, мішаною англійсько-албанською розповідають про свої воєнні історії, які ми вже навчилися розуміти без перекладача. А коли спілкуються дещо схожою на українську сербською мовою, яку тут також багато хто знає, порозумітися зовсім не складно.
Тепер, коли ми перебуваємо в Косово вже більше двох місяців, я розумію, що ці волелюбні люди дуже схожі на нас, українців, їм дуже близькі поняття боротьби за незалежність і свободу, боротьби зі злом і за добро. Тому вони разом з нами думають про перемогу України над злом. А впевненості у сьогоднішньому дні, що ворог не посміє поткнутися в їхню маленьку волелюбну країну, косоварам додає те, що вони під захистом США, що тут присутні війська НАТО.
І наостанок.
Косовари мріють, щоб Україна переглянула своє ставлення до суверенітету їхньої держави і визнала б незалежність Косова. Сьогодні ми дуже вдячні уряду цієї держави за прихисток у складні для України часи. Радіємо, що нас приймають дуже щиро і з любов’ю, підтримують, створюють усі умови для творчої праці.
Але краще нашої України для нас немає і не може бути. Я це зрозуміла, проїхавши через половину Європи. Тепер маємо ще й новий досвід, який стане у пригоді після війни.
У нас все було добре до віроломного широкомасштабного вторгнення, і буде ще краще, коли Україна здобуде Перемогу над рашистськими загарбниками.
Бесіду вела Ольга Войцехівська.