Пропонуємо вам інтерв’ю з Віталієм Чорненьким, головним редактором газети «Голос-Інформ» та інтернет-видання «Голос-Інфо», регіональним представником агенції журналістських розслідувань «Стоп корупції» в Івано-Франківській області, членом Національної спілки журналістів України.
Очолювані Віталієм медіа працюють на Прикарпатті з 2014 року. Невелика, але згуртована команда щодня висвітлює найважливіші події регіону, займається журналістськими розслідуваннями та викриває корупційні схеми. Серед працівників редакції – журналісти, оператори й IT-фахівець. Один із операторів, Віктор Воробйов, із 2022-го захищає Україну на фронті, пройшовши найгарячіші напрямки війни – Авдіївку, Бахмут, Херсон.
– Віталію, розпочнемо розмову з традиційного запитання нашої рубрики. Яким був перший день повномасштабної війни для ваших медіа?
– Робота редакції до війни і після її початку – це кардинально різний підхід. У перший день повномасштабного вторгнення ми не розуміли, що відбувається. Всі медіа зіткнулися з цим вперше. Будемо відверті – населення, я говорю про Івано-Франківськ, мало панічні настрої. В перший день вторгнення окупантів, та й кілька днів поспіль, ми з камерою не могли появитися на вулицях, бо нас одразу сприймали за «шпигунів». Люди не розуміли і страхувались у всьому. Ще одна проблема – відсутність актуальної інформації. Як діяти, зокрема, журналістам, не знав ніхто.
Звісно, ми згрупувалися. Що робили? Передусім, наша медійна команда моніторила всі офіційні сторінки: органів державної влади, місцевого самоврядування, силових структур, відомств. Ми дублювали їхню інформацію, публікували на ресурсах нашого інтернет-видання. Довелося переформатовувати роботу редакції.
Дуже вдячні Івано-Франківському Центру журналістської солідарності, який вже за короткий час надав нам певне технічне обладнання, організував для медійників різні тренінги, зокрема, з надання першої домедичної допомоги.
– Тема журналістських розслідувань, так розумію, відійшла на другий план?
– Звісно. Ми взагалі призупинили цю діяльність. Адже розуміли – не на часі. Та й фізично не було змоги робити такі матеріали.
– Віталію, вже в перший місяць війни ти побував у тих гарячих точках, де відгриміли запеклі бої. Чому вирішив поїхати, адже це було небезпечно?
– Ще й як небезпечно! Але хотілося донести людям правду, показати й розповісти, що насправді відбувається в нашій країні. До того ж, мені важливо було побачити все на власні очі, зрозуміти масштаб того, що творить ворог. Тоді, будемо відверті, інформації було небагато.
У першу редакційну поїздку вирушили разом із нашим оператором Михайлом Сенівим. До від’їзду зв’язалися з Генеральним штабом Збройних сил України та Міністерством оборони України. Дізнались, які документи потрібні для отримання акредитації та дозволу працювати на деокупованих територіях, мати доступ до військових об’єктів.
Перша поїздка була в Бучу, Ірпінь та Гостомель. Приблизно через три-чотири дні після їх деокупації. Об’їхали ці населені пункти й на власні очі побачили наслідки російського вторгнення. Картина жахлива: спалені автомобілі, зруйновані будинки, понівечені вулиці, ще подекуди диміли згарища, на землі – тіла загиблих. Емоційно це було дуже важко. Тому нас вистачило лише на два дні роботи.
За результатами цієї поїздки ми підготували свій перший великий сюжет – «Буча, Ірпінь, Гостомель очима франківських журналістів». Для нас це була не просто журналістська робота, а можливість зафіксувати правду і донести її до людей.
– Були ще поїздки?
– Так. З початку повномасштабної війни було ще кілька поїздок на прифронтові території. Зокрема, на Чернігівщину. Мене дуже вразила одна подія. Під час бою за село Лукашівка загинули два молоді хлопці – рідні брати. Вони були етнічними росіянами. Їхня багатодітна сім’я в 2014 році переїхала в Україну. Жили поблизу Калуша. З перших днів повномасштабної війни брати пішли боронити Україну. Героїчно загинули разом на одному форпості, де відбивали атаку ворогів. Своїх загиблих синів згодом знайшов батько.
– Це брати Бутусіни?
– Так. Ця історія вразила. На початку квітня 2022-го разом з оператором поїхали на пару днів у чернігівське село Лукашівку, на місце проведення бойових дій. Коли в’їжджали в село, було таке враження, що бій закінчився кілька годин тому: диміли зруйновані будинки, бронетранспортери й танки, лежали тіла загиблих.
Ми зробили сюжет про братів-Героїв, а згодом і документальний фільм, який презентували в 2023 році. За хоробрість, мужність та героїзм братам Бутусіним – Роману й Леоніду – посмертно присвоїли звання Героїв України.
Також у червні 2022-го ми працювали на маршруті Одеса – Миколаїв. Уже за місяць вирушили до Гуляйполя на Запоріжжі, де разом з оператором провели добу безпосередньо на передовій. Побували на так званій «зеленці» – на позиціях за півтора – тисячу метрів, а також за триста метрів від лінії зіткнення. На найближчій до ворога позиції працювали близько двох-трьох годин. За підсумками поїздки підготували спеціальний репортаж.
– Не було страшно перебувати в такій близькості до ворога?
– Звісно, були такі моменти. Передусім, украй небезпечно було пересуватися територією, яка майже скрізь замінована. Коли їхали ґрунтовими дорогами, то бачили багато фрагментів снарядів, які не розірвалися. Кожен рух вимагав максимальної обережності. Та, попри те, нашим військовим доводилося проходити значно все складніше, аніж нам.
Саме там ми на власні очі побачили, що таке російські «Орлани», артилерійські обстріли та як працює українська артилерія. Спогадів залишилося багато. Особливо запам’яталися розмови з військовими, яких, на жаль, вже немає серед живих. Коли переглядаю ті кадри, то зараз мені стає моторошно. Знаю, що той чи інший боєць загинув і водночас згадую нашу розмову, його щирі очі. Це важко усвідомлювати й переживати, але така реальність війни. Загалом у 2022-му ми здійснили шість поїздок на фронт.
– Віталію, чи ще хтось із редакційної команди їздив у такі відрядження?
– Ні-ні. Ризикувати людьми – ні.
– Як щодо питання безпеки під час поїздок у гарячі точки?
– Подбати про власну безпеку – це питання номер один. Якби ми не мали засобів захисту, йдеться про бронежилети й каски, ми б не отримали акредитацію від Міністерства оборони України. Відповідно, нас би не пропустили на першому ж блокпості. До першої поїздки все збирали, як кажуть, «із миру по нитці». Згодом до нашого екіпірування долучився Івано-Франківський Центр журналістської солідарності, до якого ми звернулися за допомогою. Тож бронежилети, каски, аптечки – все маємо.
– Чи готує Ваше медіа інші документальні матеріали, окрім фільму про братів Бутусіних?
– Упродовж 2023 року також було кілька поїздок на прифронтові й деокуповані території. Ми працювали, зокрема, в Миколаєві: готували сюжет і продовжували збір матеріалів для майбутнього документального фільму. Також здійснили поїздку за маршрутом Миколаїв – Херсон. Того ж року побували в Гуляйполі на Запоріжжі та в Харківській області, в районі Ізюма.
У 2024 році відбулася лише одна робоча поїздка – до Гуляйполя. Наразі триває робота над документальним фільмом про колишнього міського голову Тлумача Романа Круховського, який загинув під Бахмутом на Донеччині. Вже відзняли й опрацювали близько сімдесяти відсотків необхідного матеріалу. Залишилося відвідати ще кілька важливих локацій. Однак наразі вони перебувають під окупацією, що унеможливлює проведення зйомок. Після збору всіх необхідних матеріалів наша творча група перейде до фінального етапу роботи – написання сценарію та режисерського опрацювання фільму.
– Віталію, щодо роботи медіа в умовах війни. Що змінилося в роботі редакції?
– Звісно, дещо змінилося. Приміром, щодо організації роботи редакції – нічого суттєвого. Ще в умовах ковіду ми навчилися працювати дистанційно. Специфіка роботи інтернет-видання це дозволяє. У нас є певна редакційна політика – різнобічне висвітлення всього, що відбувається в області, зокрема, що стосуються злочинів, корупційних діянь, виникнення надзвичайних ситуацій, а також питань освіти, соціального захисту. Щодоби публікуємо десь сорок новин на сторінці сайту інтернет-видання «Голос-Інфо» та мережі ФБ, Інстаграм.
– Не доводилося призупиняти роботу?
– Від початку повномасштабної війни ми жодного дня не припиняли роботу медіа. Хіба-що коли сайт нашого інтернет-видання піддавався кібератакам. Таке ставалося двічі за період війни.
– Як щодо контенту? Що змінили?
– Передусім, із перших днів війни додали військовий контент. Це історії про наших захисників та захисниць, роботу волонтерів тощо. По-друге, забрали інформацію, яка має двояке розуміння і яку може використати ворог на свою користь. По-третє, я вже про це раніше говорив, призупинили на тривалий період роботу рубрики журналістських розслідувань. Відновили її десь у серпні 2023-го.
– Віталію, для тебе, як керівника медіа, яка найбільша проблема в організації роботи колективу під час війни?
– Я б сказав не одна, а дві основних: плинність кадрів та фінансування. Зрозуміло, що в умовах війни нелегко зберегти колектив: хтось пішов на фронт, хтось виїхав із сім’єю за межі країни. А роботу робити треба.
Щодо фінансування. За рахунок чого виживають медіа? Здебільшого, за рахунок реклами. В перші місяці війни власники бізнесу припинили виділяти на це кошти. Довелося вирішувати різні питання на шкоду сімейному бюджету. Згодом усе більш-менш налагодилося – підписали угоди з державними установами, комунальними підприємствами, органами місцевого самоврядування на висвітлення їхньої діяльності. Ми навчилися працювати в умовах війни.
– Як виходили зі ситуації в умовах блекауту?
– Допоміг генератор, який нашій редакції на початку повномасштабної війни передала Національна спілка журналістів України. Вдячний голові Спілки Сергію Томіленку, який підтримав, зокрема, в такий спосіб роботу медіа.
– Що найбільше цікавить ваших підписників? Чи проводите моніторинг щодо цього?
– Звісно, моніторимо. В період воєнного часу наших читачів та глядачів, маю а увазі наш канал в Ютуб, найбільше цікавить усе, що пов’язане з війною, особистою безпекою, побутові питання, а також, як не дивно, питання корупції. Щодо останнього, зазначу: ми працюємо лише з підтвердженими фактами. Справи доводимо до суду.
– Як працюєте, щоб не допустити дезінформації?
– Завжди перевіряємо інформацію. Щонайменше – за двома джерелами. Якщо йдеться про злочини, корупцію чи надзвичайні події, посилаємося на офіційні повідомлення правоохоронних органів, прокуратури, ДСНС й інших державних установ. Якщо інформацію отримуємо безпосередньо від державних органів чи під час інтерв’ю, то обов’язково зазначаємо джерело.
– А якщо працівники вашого медіа самі стали свідками події?
– У такому разі публікуємо лише підтверджені факти: фото, відео та короткий опис події. Деталі повідомляємо згодом, після перевірки інформації й отримання коментарів відповідних фахівців. Це допомагає уникати помилок, судових позовів і втрати довіри аудиторії.
– Тобто, не женетеся за гучними заголовками?
– Ні. Наш пріоритет – достовірність інформації. Ми дотримуємося редакційної політики, за якою новини та журналістські розслідування готуються з повною перевіркою фактів і відповідно до вимог чинного законодавства.
– Віталію, на твою думку, яку роль відіграють локальні медіа у житті громади? Яке місце в цьому процесі посідає ваше медіа?
– Локальні медіа виконують надзвичайно важливу роль, особливо в кризові часи. Багато хто вважав, що друковані видання поступово втрачають актуальність. Однак повномасштабна війна показала їхню реальну цінність. Під час блекаутів, коли немає світла, інтернету чи мобільного зв’язку, газета часто залишається одним із небагатьох доступних джерел інформації. Передусім йдеться про мешканців сіл чи віддалених населених пунктів.
Що стосується нашого локального медіа, то видаємо газету «Голос-Інформ». Безкоштовно розповсюджуємо її серед людей. Наше видання має попит. В умовах війни вкотре пересвідчились у важливості преси як резервного каналу комунікації.
Водночас розуміємо, що маємо різновікову аудиторію, яка по-різному споживає інформацію на наших онлайн-платформах. У соціальних мережах люди очікують коротких повідомлень. На YouTube також помітно, що глядачі віддають перевагу компактним відео. Навіть коли ми готуємо ґрунтовні матеріали чи журналістські розслідування, доводиться шукати баланс між повнотою інформації та її тривалістю.
Тому намагаємося рухатися в ногу з часом, розуміти нашу аудиторію та її потреби, подавати інформацію змістовно, зрозуміло і лаконічно. Саме в цьому ми бачимо свою роль для нашої громади: надавати людям перевірену, доступну та корисну інформацію незалежно від формату її поширення.
– Чи мають локальні медіа майбутнє?
– Локальні медіа завжди мають право на існування. Адже вони висвітлюють життя того чи іншого населеного пункту. Всеукраїнські медіа не можуть вникати і розуміти проблеми мешканців міста, села чи селища. Вони просто фізично неспроможні охопити такі масштаби. Хіба-що створять скрізь свої представництва. Тому, на мою думку, потреба в локальних медіа є завжди.
ДОВІДКА. Інтерв’ю підготовлене у межах рубрики «Локальні медіа в умовах війни», яку започаткував Івано-Франківський Центр журналістської солідарності НСЖУ,
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Богдана Засідко. Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: