У роботі із засобами масової інформації з боку держави є за великим рахунком два підходи. Або держава працює відкрито, повністю дозволяючи текти всій негрифованій інформації, не ставлячи їй будь-яких перепон. Або авторитаризм, обмеження свободи слова та роботи журналістів за допомогою різних методів – від законопроектів, які вводять цензуру, забороняють комунікацію, «драконівських» законів 16 січня 2014 року, # 6688, – ну в загальному перетворення в Росію зі своїм Роскомнадзором і посадками журналістів.
І ці два підходи в Україні змагаються між собою останні 22 роки. Позавчора відбулася унікальна подія. Вперше з 2009 року (нагадаю, що в 2010 році президентом став Янукович) Україна знову увійшла в топ-100 країн з відносною свободою слова. Відносна – тому що абсолютна вона, звичайно, тільки у рекордсменів цього рейтингу, типу Норвегії.
Я б дуже хотіла, щоб колись ми займали провідні місця в цьому рейтингу, були в першій десятці. Поясню різницю – рік назад я запитала у посла Норвегії: «А як би відреагувало суспільство у вашій країні, якби якийсь чиновник або депутат, наприклад, погрожував журналісту або вдарив журналіста?». Посол Норвегії довгий час намагався зрозуміти, що я маю на увазі. Він дивувався навіщо б якийсь чиновник погрожував журналісту і навіщо чиновнику така політична смерть. Коли ж я запитала, що було б, якби чиновник вдарив журналіста (що у нас, на жаль, час від часу відбувалося в 2016-2018), посол відповів, що це в принципі не просто політична смерть, а це серйозний кримінальний злочин в Норвегії – вдарити журналіста. І за нього політика швидше за все посадили б в тюрму.
І ось вперше з 2009 року Україна зайняла 96 місце в рейтингу «Репортерів без кордонів». До цього за часів Порошенка ми перебували на 101-102 місці. Для прикладу, Росія знаходиться зазвичай між 150-156 місцем. Відповідно для України це вже досягнення – увійти в топ-100.
Нещодавно у мене був цікавий діалог в соцмережах з одним з колишніх депутатів БПП Олександром Грановським, який зараз знаходиться за кордоном, наскільки я розумію. Він написав про те, що ось майже рік тому були знамениті дебати на стадіоні «Стадіон, так стадіон!» і у них в партії були впевнені, що вони можуть виграти ці дебати. Він приїхав зі своїм колегою Кононенком дивитися ці дебати і під час трансляції вони раптом зрозуміли, що виявляється їх кандидат в цих дебатах все-таки програє.
Я прокоментувала його пост тим, що було б дивно очікувати, що у ефективного професіонала розмовного жанру політик може виграти дебати, які побудовані у вигляді шоу розмовного жанру. Але ж як не дивно, дійсно рік тому багато хто чомусь були впевнені, що колишній президент прийде і у професійного актора, людини, яка відмінно тримає себе в кадрі, вміє розмовляти, добре відповідає на питання, зможе виграти. Це було відверто наївно. Але крім цього я помітила, що власне проблема Порошенка виникла не в день дебатів. Вона виникла ще в 2016 році, – в той момент, коли влада почала переслідувати віртуально і реально антикорупціонерів і журналістів.
Почалося все, якщо ви пам’ятаєте, з Панамських офшорів, зі скандалу з Айварасом, з Сакварелідзе, були спроби виправдовувати «діамантових прокурорів». Після Панамських офшорів почався булінг журналістів, з’явилися на «Миротворець» списки журналістів, кислота в обличчя Катерини Гандзюк – все це ланки одного ланцюга, який ще в кінці 2016 привів до того, що антирейтинг Порошенка дійшов до рівня 80%.
І дебати це було просто крапля в морі, коли всі накопичені питання були озвучені по всіх телеканалах і показані практично всім без винятку громадянам України. Стало очевидно, що Порошенко не може тримати удар, відповідати на питання, він не може адекватно пояснити, що він робить, навіщо він це робить.
Причому відповідати людині, яка прийшла взагалі з іншої галузі і ніколи не займалася політикою. Грановський заперечував, що може прорахунок з дебатів на стадіоні і був, але проблема мовляв була не в переслідуванні антикорупціонерів і журналістів. Хоча саме неправильне ставлення до журналістів і до антикорупціонерів він не заперечував. Ну добре, що хоч зараз вони цього вже не приховують.
Не дивлячись на те, що Україна піднялася в рейтингу свободи слова на 6 сходинок, при цьому відсотки, які вираховують за показники в сумі на 0,026% більше, ніж було в минулому році. Цілком зрозуміло, що в усьому світі в зв’язку з розвитком технологій фейків, а зараз і коронавірусів, знижувалися і знижуються свободи, вводилися додаткові обмеження.
Але при цьому Україна внесла цих обмежень набагато менше або навіть збиралася внести набагато менше, ніж інші країни. Тому власне ми і піднялися в рейтингу. При цьому перше, що пред’являють до України в цьому списку претензій, це претензія за спроби провести колишнім міністром культури Бородянським закон про дезінформацію. Проти якого я виступала ще до його публікації в ЗМІ, проти якого робила заяви Рада з питань свободи слова при Президентові Зеленському і бізнес асоціації, і журналістські організації, і правозахисники, і міжнародники. Через тиждень після того як текст законопроекту опублікували, його творці вже самі визнавали, що він не ідеальний і в нього треба вносити правки.
Останні пару місяців ні сам законопроект в тому вигляді, в якому він був представлений, ні міністр, ні навіть будь-який текст законопроекту вже не є релевантними, тому що ні міністра цього немає в уряді, ні законопроекту немає ні в першому читанні, ні в другому читанні, і він навіть ніколи не був внесений на комітет Ради. Але, тим не менше, «Репортери без кордонів» внесли його першим пунктом як найбільший негатив, який вплинув на те, що у нас не покращилася ситуація зі свободою слова. Тобто ми піднялися на 6 пунктів, але могли б піднятися набагато, вище, якби колишньому міністру не спало на думку цей законопроект виносити на обговорення.
Це, до речі, знову підтверджує, що є лише 2 підходи – або свобода ЗМІ, або спроби ЗМІ якось утискати. Ось ці спроби якось затискати ЗМІ вони в кінцевому підсумку, впливають навіть опосередковано, після того як ні людини, ні законопроекту більше немає в уряді, все одно на показники нашої країни. Чи не нагадує це вам анекдот про двох ковбоїв і 100 доларів?
Саме тому важливо в майбутньому не намагатися навіть пропонувати подібні законопроекти. Тому що навіть пропозиція таких законопроектів не дає нам підвищуватися в рейтингу, так швидко, як ми б хотіли. І в цій ситуації мене найбільше дивує, що якісь близькі до попередньої влади організації, в своїх публікаціях взяли в заголовок: «Україна погіршила показники зі свободи слова». Підозрюю, що, якщо б таке підвищення в рейтингу відбулося б за часів минулої влади, вони б в заголовок винесли саме факт підняття в рейтингу. Ну Бог і їхні читачі їм судді.
Друга претензія «Репортерів без кордонів» була до недостатньо активних розслідувань злочинів проти журналістів. Тут я якраз змушена погодитися, тому що і вбивство Шеремета, і вбивство журналіста Комарова в Черкасах, і вбивство Гандзюк досі повноцінно не розслідувані. Десь нам назвали виконавців, але не назвали замовників, а десь ми не знаємо ні тих, ні інших. У Генпрокуратурі оголосили про створення робочої групи для розслідувань злочинів проти журналістів, але ми досі не знаємо, хто її очолить. Ми не бачимо результатів їх роботи і не бачимо звітів про розслідування. Сподіваюся поки.
Але ми будемо продовжувати вимагати відповідей, і ми не зупинимося.
Тетяна Попова, експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека» (партнер Національної спілки журналістів України)
Першоджерело: блог у виданні «ЦЕНЗОР»
