Пропонуємо вам ознайомитися із адаптованим перекладом короткого огляду книги «Ghosting the News» («Привид новин») оглядача газети «The Washington Post» та колишнього публічного редактор газети «The New York Times» Маргарет Салліван, який був опублікований виданням «The New York Times».
Як ви називаєте те, коли хедж-фонд купує місцеву газету і вичавлює її для прибутків, звільняючи редакторів та репортерів і продаючи головний офіс редакції в центрі міста для перетворення будівлі в розкішні квартири або бутік-готелі?
Занепад став досить поширеним явищем, що деякі видання вдалися до стенографії, що вже, по суті, є подією на рівні вимирання. Один колишній редактор називає це «стратегією збирання врожаю»; Маргарет Салліван у своїй новій книзі «Ghosting the News» («Привид новин») називає це «видобуток руди». Як і кліматична надзвичайна ситуація, про яку згадує Салліван, для порівняння, винищення місцевих медіа спричиняє два явища, які, як правило, живлять один одного: довгострокові наслідки – катаклізми, і важко переконати значну кількість людей у тому, що це їх турбота або результат їхніх дій.
Коли чуєш «дезінформація» та «фейкові новини» одразу згадуються підступні оперативники, російські ферми тролів та галаслива пропаганда; розповіді про них досить захоплюючі та привертають багато уваги. Але те, про що пише Салліван, є «проблемою реальних новин» – закриття понад 2000 американських газет з 2004 року та виникнення «новинних пустель» або цілих округів, у яких зовсім немає місцевих ЗМІ.
Вона починає свою книгу зі статті в «The Buffalo News», яка була опублікована у 2019 році, про начальника приміської поліції, який отримав необґрунтовану виплату в розмірі 100 000 доларів, під час свого раптового виходу у відставку. Стаття не виграла жодної нагороди й навіть не з’явилася на перших шпальтах, пише Салліван. «Це була одна з простих рядових щоденних статей, які псують настрій таємничим місцевим чиновникам».
«Просто» та «день у день»; Салліван також описує статтю як «достатньо рутинна». «Ghosting the News» – віддає належне кропіткій, звичайній і корисній роботі. Як оглядач «The Washington Post» та колишній публічний редактор газети «The New York Times», Салліван витратила більшу частину останнього десятиліття, пишучи для національної аудиторії, але 32 роки до цього вона працювала в «The Buffalo News», почавши з літнього стажування і зрештою ставши редактором газети.
Салліван згадує дні, коли редакція газети була повністю укомплектована журналістами, які мали змогу поєднати своє покликання із кар’єрою. Потім з’явився Інтернет, який скоротив аудиторію й доходи; після цього – фінансова криза 2008 року, яка знищила залишки ринку друкованої реклами. Салліван скоротила зарплати, пропонуючи викуп акцій. Вона відмовилась від штатного мистецтвознавця і недільного журналу – «особливо приголомшливе рішення, тому що мій тодішній чоловік був редактором цього журналу».
До початку цього року «The Buffalo News» належали «Berkshire Hathaway» Воррена Баффетта, однак Баффет заявив, що настав час покинути газетну індустрію та продав свій портфель, який включав 31 щоденну газету та 49 тижневиків. Баффет заявив, що вірить у важливість журналістики, але він не вважає себе благодійником. Він почав займатися цим бізнесом, тому що це приносило гарні гроші, у добрі роки прибуток сягав 30 відсотків. Коли він придбав «The Buffalo News» у 1977 році, він вирішив, що у місті може бути лише одна щоденна газета і він усував конкурентів, поки не добився цього. Газета-монополіст була схожа на нерегульований платний міст: маючи лояльний і поневолений ринок, він міг підвищувати тарифи, коли хотів.
Рекламодавці, можливо, торгували дрібничками або нездоровою їжею, але їх кошти фінансували серйозну журналістику – таку, яка могла б дозволити надсилати репортера, скажімо, на кожне засідання муніципальної ради. «Люди це знали», – сказав колишній редактор колись могутнього «Youngstown Vindicator», – «і були з цим згодні». Ця функція сторожового собаки мала відчутні переваги і для передплатників, і не для передплатників. «Коли місцеві видання зменшувалися, – пише Салліван, – муніципальні витрати зросли». Місцеві видання забезпечують належну ретельність, на яку часто розраховують власники облігацій. Без боязні публічної ганьби корупція процвітає.
Салліван досліджує альтернативні моделі, що виникли у відповідь на крах журналістської екосистеми. У Мічигані є неприбуткове видання «ProPublica» та «новинна бригада», яка складається з журналістів-волонтерів. Роботодавця Саллівана у 2013 році за 250 мільйонів доларів придбав Джефф Безос. «Джефф Безос не намагався вплинути на контент «The Washington Post», – пише вона, хоча власники мільярдери не завжди такі лояльні. Магнат грального бізнесу Шелдон Адельсон придбав шановане у Лас-Вегасі видання «Las Vegas Review-Journal», яке було відоме розслідуваннями у сфері казино, та доручив колективу писати замовні статті на користь своїх закладів. Таким чином, Адельсон перетворив сторожового пса на ручного песика.
Ситуація настільки жахлива, каже Салліван, що вже розглядаються варіанти, які колись були немислимим – субсидіювання медіа з боку уряду. Вона називає аргументи щодо урядової допомоги «не нерозумними», навіть попри те, що вона ще не повністю у цьому переконана. Її спроби бойкотувати обнадійливий варіант можуть викликати невдоволення через те, наскільки проблематичні інші рішення. Некомерційні стартапи мають перевагу – вони «спритні», – каже Салліван, хоча що найчастіше означає спритність на практиці? Ньюзрум без профспілки, у якому працюють 24-річні люди, яким можуть виплачувати зарплати початкового рівня, і які, на відміну від журналістів-ветеранів на три десятиліття старше, не обов’язково будуть занепокоєнні звільненням?
Салліван продовжує наголошувати на важливості роботи, яку виконують місцеві репортери, нагадуючи про те, як «The Palm Beach Post» та «The Miami Herald» продовжували слідкувати за секс-сканадалом Джефрі Епштейна довгий час після того, як інші вирішили, що ця тема вже «пішла у минуле». Зовсім нещодавно місцеві журналісти зафіксували прибуття невідомих федеральних військових у Портленд, штат Орегон, де вони захоплювали та затримували людей, не розповідаючи, чому або що з ними відбувається; цей приклад, на жаль, вже не встигли внести до книги Салліван, і він лише демонструє, наскільки критичною і непохитною є потреба у журналістах на місцях.
“Ghosting News” завершується великою цитатою італійського теоретика Антоніо Грамші про «песимізм інтелекту та оптимізм волі», але внутрішній місцевий репортер Салліван дотримується цього з більш безпосередньою аналогією: Навіть якщо здається, що ніхто не прийде на допомогу, поки ваш будинок горить, ви все одно повинні «дістати свій садовий шланг та відро і продовжувати діяти так, ніби пожежні машини вже у дорозі».
