Про українську журналістику, що стала частиною національного спротиву, про тих, хто тримає передові позиції, хто попри все продовжує життя фронтової преси, про колег, котрих втратили, і тих, які перебувають у російській неволі, про майбутнє вітчизняних ЗМІ головна редакторка видання «Порадниця» Тетяна Власюк поговорила напередодні Дня журналіста з головою Національної спілки журналістів України, членом Керівного комітету Європейської федерації журналістів, заслуженим журналістом України Сергієм Томіленком.
Про місійність журналістики у часі війни
– Думаю, багатьма нашими колегами рухає оте усвідомлення благородної, достойної місії сучасного журналіста. Саме місії. Журналістика, певною мірою, соціальна професія, й одне з її покликань – боротися з несправедливістю. Просто, скажімо, в мирний час це означає здебільшого боротьбу з несправедливістю в суспільстві. Боротьбу з тими ж корупціонерами у владі, із зловживаннями владою, підтримку людей, захист їхніх громадянських прав. А вже в часи війни цілком очевидно, що найбільшою несправедливістю і найбільшим злом є країна-агресор і, відповідно, тоді найголовніша місія журналіста якраз і проявляється в документуванні воєнних злочинів. У тому, аби звучав голос постраждалих, тих, хто втратив, зазнав горя. Аби про їхній біль почув увесь світ – як свідчення проти російських злочинців. Це теж частина місії. Наша місія – і розповідати всьому світові про героїзм українських воїнів-захисників, про реалії на фронті. Українці насамперед, закордонна аудиторія хочуть отримувати правдиву інформацію, перевірену. І саме через журналістів, через медіа й реалізується цей запит.
Інша справа, що в умовах війни це – підвищений ризик.
Про ризики і хоробрість колег
– Ми ж бачимо, як багато в Україні хоробрих журналістів. Це і згадана вами Даша Зирянова, операторка телеканалу «Ми – Україна», фронтова журналістка із прифронтового Запоріжжя. Це і Василь Мирошник, який є видавцем, головним редактором газети «Зоря» в Золочеві прикордонної та прифронтової Харківської області. Це Костянтин Григоренко, головний редактор газети «Обрії Ізюмщини» із Харківщини. Це Світлана Карпенко, котра є головною редакторкою Оріхівської газети «Трудова слава» в Запорізькій області. Це журналіст Анатолій Жупина з Херсона. Голова Правління Дніпропетровської обласної організації НСЖУ Олексій Ковальчук. Головний редактор і засновник прифронтової газети «Межівський меридіан» Євген Хрипун із Дніпропетровщини. Головний редактор районної газети «Ворскла» (Велика Писарівка на Сумщині) Олексій Пасюга.
Власне, десятки й десятки наших колег виявляють таку хоробрість, йдучи на усвідомлений ризик, і продовжують працювати, видавати газети на прифронтових територіях. Зокрема Василь Савич Мирошник під загрозою російських снайперів, дронів щотижня доставляє свою газету в кожне село громади, аж до кордону з росією. 2024 року Національна спілка журналістів України презентувала документальну стрічку «На межі», героєм якої є Василь Мирошник. Ця стрічка – і про хоробрість журналіста, і про значення локальної районки для мешканців фронтової громади. Бо фактично для десятків тисяч українців своя, рідна місцева газета у цих фронтових реаліях – то вже не лише частина перевіреної й поданої там інформації. То вже й елемент надії як такої. Надії, що вони перебувають саме в українському просторі. Надії, що вони не одні. І тому ця газета, сам факт її виходу має величезне значення. Але, з іншого боку, на жаль, ситуація в громаді загострюється, дрони стають загрозою номер один для цивільного населення. І, як зізнався мені днями Василь Савич, половини його читачів уже немає в живих. Тих, які свідчили в документальному фільмі. Бо росія постійно посилює атаки та обстріли прифронтових громад, і цивільні люди стають прямими жертвами таких цілеспрямованих атак ворога.
Але, знову ж таки, ключове, що рухає Василем Мирошником, як і його молодшими колегами, колегами з національних медіа (і це не якась бравада, що от їм не страшно, – страшно, як і кожному з нас), це – усвідомлення, що ти даєш надію іншим, робиш свій внесок у справедливість, у відсіч окупантам, у боротьбу за незалежну, вільну Україну. Це не про гроші, не про зарплату. Бо, на жаль, журналісти в Україні, як були, так і залишаються бідними людьми. Це – про ту хоробрість, про відчуття, що твоя робота значуща і потрібна багатьом.
Про підтримку та інноваційність прифронтової преси
– У нашій Спілці є два ключові пріоритети в нинішній воєнний час. Перший – безпека журналістів. Через навчання, через мережу Центрів журналістської солідарності, через різне захисне спорядження тощо. А другий пріоритет – підтримка незалежних регіональних і локальних медіа, особливо на прифронтових територіях. Це сім областей. Ми з вами знаємо, що друкована преса переживає надзвичайно важкі часи в усьому світі – з розвитком технологій, цифри, інтернету. Але саме на прифронтових територіях бачимо ренесанс фронтової преси. Адже нерідко вона стає єдиним доступним для людей джерелом інформації.
Звичайно, сьогодні важко говорити, яке майбутнє чекає на прифронтову пресу. Але навіть за нинішніх обставин наші колеги з прифронтових газет часто є лідерами трансформацій у медіа. Працюючи фактично на руїнах, вони сповна використовують ту міжнародну підтримку, яку отримують, підтримку від НСЖУ. Бо частина колег, які видають свої традиційні медіа в умовно безпечніших регіонах, подалі від сходу, від півночі, можливо, доволі консервативні. А от колеги з Донецької області, Запорізької, Харківської, Сумської, Чернігівської є лідерами інновацій. Окрім того, що продовжують вести друковану версію газет, ідуть у соцмережі, в ютуб, ТікТок і, відповідно, досягають успіху. Навіть моменти монетизації включають. Через соцмережі отримують зворотний зв’язок від аудиторії. А це теж дуже значуще. Адже багато читачів таких газет розсіялися по Україні, по всьому світові. Тому так важливо, коли трансформується регіональна, локальна фронтова газета і продовжує своє життя. Як, наприклад «Трудова слава» з Оріхова Запорізької області. Минулого року я разом із головною редакторкою Світланою Карпенко був у цьому місті, яке знаходиться за 5 кілометрів від лінії зіткнення з окупантами. На жаль, кожного дня ворог розстрілює Оріхів, бомбить. Але ми знайшли з ким поділитися їхньою рідною районкою. Це літні люди, які живуть у найглибшому підвалі міста і для них «Трудова слава» – не просто інформація, а й велика надія. Документальну стрічку свою ми так і назвали – «Сторінки надії». Вона – про значення такої фронтової локальної журналістики.
Світлана Карпенко не лише ж видає друковану версію газети, а й онлайн, активно веде соціальні мережі. І хоч їхня редакція змушена була релокуватися у Запоріжжя, вони продовжують залишатися центром Оріхівської громади. Як зокрема і Бахмутська газета «Вперед». Реальний Бахмут зазнав великої руйнації, а віртуальний живе – на сторінках цієї газети, яка по різних хабах роздається, є в онлайні, в соцмережах. Вона об’єднує Бахмутську громаду. Редакція організовує, наприклад, таку важливу дискусію: чи варто у місті Гоща Рівненської області розгортати будівництво нового Бахмута, чи чекати Перемоги й повернення в Донецьку область. Ведучи подібні дискусії, бахмутські журналісти намагаються й об’єднати своїх земляків, попри вже фізичну неможливість проживати і бути об’єднаними в самому Бахмуті.
Про втрати
– Станом на зараз щонайменше 150 журналістів, медійників убито окупантами: 21 – безпосередньо при виконанні професійних обов’язків, 10 – цивільних жертв, 119 – тих, хто захищав країну в лавах Сил оборони. Наш обов’язок вшановувати і берегти пам’ять про кожного з них.
При виконанні своїх професійних обов’язків на цій війні загинули і журналісти міжнародних медіа, яким теж наша велика повага. Ми вдячні воєнкорам іноземних медіа, котрі з усвідомленням ризиків і значення своєї професії приїздять висвітлювати події в Україні.
Боляче втрачати… Минулого року від цілеспрямованих російських обстрілів дронами загинуло троє журналістів, які виконували свої професійні обов’язки. Це Ентоні Лаллікан, відомий французький фоторепортер, і двоє журналістів знімальної групи телеканалу FREEДОМ – Альона Грамова та Євген Кармазін. Нещодавно в НСЖУ ми вшановували подвиг і внесок у боротьбу проти російських окупантів Альони Грамової та Євгена Кармазіна, із врученням їм посмертно Національної премії за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка, багаторічного очільника НСЖУ. Високу журналістську нагороду сина отримували батьки Євгена Кармазіна, яких ми запросили на цю подію. Наш обов’язок пам’ятати про ту ціну, яку платять і журналісти в цій війні, і їхні рідні. Звичайно, ніщо не компенсує втрати, не поверне сина, доньку, чоловіка, дружину, батька. Але ж багато важить усвідомлення того, що їх жертви недаремні, що суспільство вдячне рідним і поважає пам’ять журналістів, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок.
Про центри солідарності журналістів
– Це феномен. Без перебільшення. На сьогодні мережа Центрів солідарності журналістів, заснована Національною спілкою журналістів України у квітні 2022 року, – теж є великим ексклюзивом. Шоковані після початку повномасштабного вторгнення, ми шукали поради, що робити, як діяти, як рятувати журналістів. Звернулись зокрема і до штаб-квартири Міжнародної та Європейської федерацій журналістів. Єдиною ключовою порадою від зарубіжних колег була пропозиція взяти в оренду маленький готель на 20 номерів десь на заході України й організовувати там короткотермінове перебування журналістів із родинами. Порадившись, ми дійшли висновку, що це не те рішення, яке може стати рятівним. На тлі десятків і десятків телефонних дзвінків кожного дня, звернень від колег, які рятувалися з Маріуполя, Мелітополя, інших тимчасово окупованих територій, які були поранені. От у нас і з’явилася ця ідея відкрити невеликі хаби, офісні простори в кількох різних регіонах із двома співробітниками в кожному. Забезпечили ці хаби технікою, бронежилетами, шоломами, генераторами, зарядними станціями. Вони стали певним прототипом гарячої лінії. Коли кожен журналіст може з нами сконтактувати й отримати певний сервіс, пов’язаний найперше саме з безпекою.
Зараз, звичайно, акценти у нас на прифронтових містах – Запоріжжя, Харків, Дніпро, а нещодавно і Суми приєдналися до цієї мережі, де ми безпосередньо надаємо і прихисток журналістам, і робоче місце, і прокат. На сьогодні вже дійшли і до прокату детекторів дронів – нового обладнання, яке спрямоване на убезпечення від ворожих атак. Водночас у нас є резервними на заході України Центри солідарності в Івано-Франківську та Львові, де опікуються евакуйованими журналістами, новими фронтовими регіонами.
Це насправді унікальний наш досвід, який на сьогодні ЮНЕСКО, Міжнародна федерація журналістів, Європейська федерація журналістів рекомендують іншим колегам, у країнах яких ведуться війни, є збройні конфлікти. Зокрема Палестинський синдикат журналістів відкрив три такі центри в Газі та Палестині за українською моделлю, дослухаючись до наших порад. Хоч це і гіркий досвід, набутий нами за трагічних обставин, але це і певне визнання. Наша команда була дуже розчулена й окрилена тим, що цього року на великому Європейському фестивалі журналістики та свободи медіа Voices («Голоси у Флоренції»), що проходив на початку весни в Італії, ми отримали спеціальну нагороду за внесок у свободу слова в світі. Це – як визнання значення мережі Центрів журналістської солідарності в Україні.
Про перемогу
– Це наша велика мрія. Перемога для нас означає свобода. І кожен прожитий день під російськими обстрілами – це теж наша маленька перемога. А з таких днів, власне, й складеться велика, фінальна Перемога. Звичайно ж, кожен журналіст мріє опублікувати, повідомити цю величну новину про нашу Перемогу. Знаєте, символічно як: ось згадав про прифронтову газету «Перемога» на Сумщині, яку ми зараз підтримуємо. Тому кожен її випуск – це теж про Перемогу.
Повну версію «порадницької гостини» з Сергієм Томіленком можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 4 червня 2026 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна Власюк, головний редактор газети «Порадниця», заслужений журналіст України
Дискусія з цього приводу: