Обстріл. Вибухи. Зруйнований будинок. Поранені або загиблі. Люди, які щойно втратили дім чи близьких. А журналісту треба працювати: знімати, розпитувати, записувати, виходити у прямий ефір, писати матеріал. Та в цей момент він сам залишається людиною. І його організм так само реагує на небезпеку — страхом, тремтінням, розгубленістю, завмиранням. А історія, яку журналіст почув від постраждалого, нерідко залишається з ним і після того, як матеріал уже написаний і опублікований.
Про те, як розпізнавати власні реакції на стрес, допомогти собі в момент небезпеки та працювати з чужою травмою, говорили на практичному тренінгу «Журналіст під обстрілом: як не втратити себе, працюючи з чужою травмою», який відбувся 10 вересня у Запорізькому Центрі журналістської солідарності.
Проводила тренінг Ольга Лоцман — клінічна психологиня обласної лікарні, яка надає допомогу медійникам в рамках державної програми ментального здоров’я «Ти як?» Вона працювала у гострому відділенні психіатричної лікарні, нині — у відділенні, де перебувають, зокрема, захисники після полону, перебування «на нулі» та військові ветерани.
Страх — не слабкість
– Журналіст на війні працює там, де інші намагаються вижити. Ви стикаєтесь із людськими втратами, горем і болем, — наголосила Ольга Лоцман. За її словами, важливо розуміти: те, що відбувається з людиною в момент небезпеки, — не ознака слабкості чи непрофесійності. Це природні реакції організму на стрес.
Хтось одразу починає діяти: оцінює ситуацію, шукає укриття, телефонує колегам. Інший метушиться і намагається робити кілька справ одночасно. Хтось на кілька секунд завмирає — у голові наче немає жодної думки. Людина може різко говорити, злитися, багато говорити або, навпаки, замовкнути.
І навіть в однієї людини реакції у різних ситуаціях можуть бути різними. Головне, за словами психологині, — не засуджувати себе за них, а навчитися помічати: що саме зараз відбувається зі мною? Розпізнавши свою автоматичну реакцію, легше перейти до свідомих дій.
Перевірити свій «внутрішній термометр»
Однією з перших практичних вправ стала проста оцінка власного напруження за шкалою від 0 до 10. Нуль-два — людина спокійна, зосереджена, може нормально мислити й діяти. Три-чотири — легке напруження, втома чи занепокоєння, які ще не заважають працювати. П’ять-сім — напруження вже відчутне: може пришвидшуватися серцебиття, ставати поверхневим дихання, складніше концентруватися, думки можуть «ходити по колу». Вісім-десять — сильне напруження, страх, паніка, тремтіння, розгубленість.
Ольга Лоцман радить медійникам кілька разів упродовж дня запитувати себе: «На скільки балів я зараз?» Якщо рівень напруження сягає 5–7, варто зробити коротку паузу для саморегуляції. При 8–10 спершу потрібні стабілізація й відчуття безпеки, а вже потім — робочі завдання. При цьому не треба вимагати від себе миттєво перейти від восьми балів до нуля.
– Якщо рівень напруги зменшується на один-два бали — це вже добре, — пояснила психологиня.
Стопи. Видих. Орієнтація. Дія
А що робити, коли вибух стався щойно, тіло напружене від страху, а через двадцять хвилин журналіст має вийти у прямий ефір? Для таких ситуацій учасники тренінгу відпрацьовували алгоритм швидкої стабілізації: стопи — видих — орієнтація — дія.
Спочатку — поставити стопи на підлогу чи землю і відчути опору. Потім — зробити видих трохи довшим за вдих. Далі — повернути себе до реальності: де я зараз? Яка сьогодні дата? Хто поруч зі мною? Що відбувається? І лише після цього визначити найближче конкретне завдання.
— Ключове питання: що я можу зробити зараз? Ми тренуємо не сміливість, а послідовність дій, – наголосила Ольга Лоцман.
На тренінгу журналісти відпрацьовували цю техніку в парах. За умовним сценарієм вони приїхали на місце обстрілу, де були постраждалі. Стався повторний удар, обидва журналісти злякалися, але одному з них за двадцять хвилин треба виходити в ефір. І тут важливо не перевантажувати людину поясненнями.
— У стресі чим менше ви скажете, тим краще людина зрозуміє: постав стопи на землю, відчуй опору, видихни, — пояснювала спікерка.
Повернути себе «тут і зараз»
Ще один спосіб стабілізації — знайома багатьом вправа 5–4–3–2–1. Її завдання — переключити увагу з тривоги на те, що є навколо просто зараз.
Побачити п’ять предметів і звернути увагу на дрібні деталі. Відчути на дотик чотири речі — поверхню столу, тканину одягу, телефон. Прислухатися до трьох звуків. Звернути увагу на запахи та смак. Не обов’язково щоразу проходити всю послідовність. Іноді достатньо попросити людину, яка панікує, знайти навколо, наприклад, чотири предмети певного кольору. Поки вона шукає їх і уточнює деталі, увага повертається до навколишнього середовища.
Сенс усіх таких вправ один — повернути себе у «тут і зараз», відчути тіло та опору і вже після цього діяти усвідомлено.
«Спочатку людина, потім репортаж»
Окремо говорили про, мабуть, одну з найскладніших частин журналістської роботи під час війни — розмову з людиною, яка щойно пережила травматичну подію. Умовна ситуація: журналіст приїхав після удару по житловому будинку. Перед ним людина, яка втратила близького. Що робити?
Насамперед встановити контакт. Представитися. Пояснити, навіщо потрібна розмова. Поставити кілька запитань, не тиснути і дати співрозмовнику право відмовитися. Людина після пережитого може поводитися по-різному: плакати, мовчати, перебувати у заціпенінні, відмовлятися говорити.
І тут Ольга Лоцман сформулювала, по суті, головне правило: Спочатку людина, потім репортаж.
Журналісту важливо стежити не тільки за змістом запитань. Чи представився він? Чи пояснив мету розмови? Чи залишив людині право відмовитися? Чи не ставив навідних запитань? Чи не створював надмірного емоційного напруження? Як завершив розмову? Іноді професійно виконати свою роботу — означає не домогтися будь-якою ціною потрібної цитати, а вчасно побачити людину за майбутнім сюжетом чи текстом.
Коли чужий біль «доганяє» пізніше
Є ще один бік такої роботи. Журналіст приїхав на місце трагедії, записав інтерв’ю, повернувся до редакції. Написав текст або змонтував сюжет. Роботу завершено. Але чи завершилася для нього сама історія?
На тренінгу журналісти наголошували, що побачене й почуте може повертатися навіть через роки.
Ольга Лоцман говорила про вікарну травматизацію — наслідок постійного контакту з чужими важкими історіями, руйнуваннями, людським болем. — Ви збираєте матеріали, робите репортаж, монтаж, стикаєтеся з постраждалими людьми, бачите їхні історії, руйнування. І начебто приїхали, взяли інтерв’ю, написали — і все. Але воно може виникати мимовільно, — пояснювала психологиня.
Дуже точно описала це відчуття одна з учасниць тренінгу -журналістка газети «МИГ» Інесса Атаманчук.
– Під час роботи ти зосереджений — треба записати, написати, завершити матеріал. А «потім воно наздоганяє. І ти раз по раз прокручуєш цю історію, переживаєш чужий біль. Це важко… Бо журналіст не лише фахівець. Він співпереживає людині, яку слухає.
— Ми не застраховані від цього. Ви постійно стикаєтеся з тим, що жодна людина не має бачити, переживати, проживати, — сказала Ольга Лоцман. Як розвантажуватись у таких випадках?
Не залишатися із цим самому
Серед способів розвантаження психологиня назвала можливість проговорити свої переживання з людиною, якій довіряєш, або виписати їх. Водночас вона навела приклад колеги, у якої після роботи з історією колишнього військовополоненого виникали флешбеки. Їй допомогла індивідуальна робота з психотерапевтом. Сама тренерка розповіла, що також регулярно проходить особисту терапію та професійні інтервізії, де фахівці розбирають складні випадки своєї роботи.
Важливо й просто помічати, що з тобою відбувається. Пані Ольга радила хоча б раз на день ненадовго зупинитися і подумати: як минув мій день? Що вдалося? Що було не так? Що можна було зробити інакше? Бо постійний стрес може проявлятися не лише очевидним страхом, а й дратівливістю, образливістю, підозрілістю та іншими змінами у поведінці.
Коли варто звернутися до фахівця
Під час зустрічі одна з журналісток розповіла, що протягом тривалого часу їй щоночі сняться обстріли. Вдень під час реальної небезпеки вона може швидко зорієнтуватися і діяти, але вночі знову переживає вибухи у снах. Ольга Лоцман наголосила: у такій ситуації не варто самостійно ставити собі діагноз — потрібна консультація фахівця.
Загальний орієнтир, який вона дала учасникам тренінгу: якщо проблеми з ментальним здоров’ям тривають два тижні, це вже привід звернутися по професійну допомогу, бо журналіст під час війни щодня може розповідати про чужі втрати, страх і біль.
Але важливо розуміти, що професійність — це не здатність нічого не відчувати. Це вміння розпізнати, що відбувається з тобою, повернути себе у «тут і зараз», виконати свою роботу — і не залишитися наодинці з тим, що ця робота залишила всередині.
– Це був дуже корисний тренінг – слушні поради, дієві і цікаві вправи, які допомагають себе стабілізувати тут і зараз. Адже попри все, нам важливо нести людям правдиву інформацію про війну. Про злочини загарбників. Хто, якщо не ми? Ми маємо професійно виконати свою роботу, і при цьому зуміти допомогти колегам і нашим співрозмовникам словом і порадою в разі необхідності. І при цьому запобігти психологічному вигоранню, бо дійсно дуже важко готувати матеріали про біль, загибель людей, руйнування, – поділилась своїми враженнями про тренінг редакторка Інтернет-видання «РІА «Південь» Наталія Чайка.
Її думку підтримав і Крістіан Еккер, італійський журналіст, який вчергове приїхав до Запоріжжя готувати матеріал з прифронтового міста і принагідно взяв участь у тренінгу з психологічної безпеки.
– Під час відвідин Запоріжжя я завжди буваю у Центрі журналістської солідарності і обов’язково беру участь в різних заходах, спілкуюся з колегами. Цей тренінг дуже важливий і потрібний для журналістів. І це не тільки моя думка. Так вважають всі колеги. Бо зберегти психологічне здоров’я, щоб виконувати свій професійний обов’язок, працювати на перемогу – що може бути нині важливіше? Ми всі вдячні нашому тренеру за змістовне і цікаве заняття.
На всіх заняттях ментальному здоров’ю в ЦЖС Ольга Лоцман підкріплює фізичними вправами, націленими на те, щоб швидко привести себе до ладу і продовжити роботу на знімальному майданчику під час небезпечних ситуацій. Так сталося і цього разу. Окрім вже знайомих руханок – «Австралійський дощ», «Камінчик», «Заземлення, «Метелик», вона показала і нові. Найбільш миттєва – ополоснути долоні холодною водою з пляшки.
– Впевнена, що нові поради Ольги Лоцман, суттєво доповнять наші знання, – каже радіожурналістка з Енергодару Алла Шамрай – Кожного разу ми з нетерпінням чекаємо зустрічі з нею на тренінгах, бо після них відчуваємо покращення психологічного стану, приплив енергії та впевненості в своїх силах при виконанні важких професійних завдань.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Світлана Карпенко, фото Сергія Біжка
