Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону 24 листопада виніс вирок п’ятьом кримським татарам у справі кримських мусульман. Громадянського журналіста Рустема Шейхалієва суд засудив до 14 років колонії суворого режиму. Про це повідомляє сайт Крим.Реалії (проєкт Радіо Свобода). Публікуємо його останнє слово в російському суді з незначними скороченнями, що не впливають на його зміст.
Сьогодні мене та моїх товаришів судять за те, що я нібито займався «терористичною» діяльністю та готував насильницьке захоплення влади в Криму та Росії. А насправді за те, що я – кримський татарин, мусульманин, хочу проживати на своїй землі, історичній батьківщині своїх предків – у Криму, сповідувати у повному обсязі свою релігію – Іслам, навчати нею своїх дітей та поширювати ці знання серед інших людей, боротися проти несправедливості та захищати людей.
Ви думаєте, що за це переслідують тільки мене і що наші лиха почалися вчора чи сьогодні? Ні, все це вже було набагато раніше… Наш народ вже понад 200 років зазнає гонінь, вбивств, приниження та депортації.
Усе це розпочалося з моменту підписання Кючук-Кайнарджійського договору. Руйнувалися, знищувалися наші мечеті, осквернялися цвинтарі, медресе. Виганялися люди, які знали релігію, конфісковувалися і спалювалися книги і манускрипти. Виганяли нас із рідної землі, примушуючи до еміграції. Пізніше це зробили Сталін та його підручні, які взагалі виселили нас поголовно і мало не знищили весь наш народ. Ними було поставлено мету – Крим без кримських татар, тобто без нас, кримських мусульман різного етнічного походження, об’єднаних однією релігією, мовою, культурою та місцем проживання.
Але ми вижили, вистояли та повернулися. Мало того, ми відродили свою культуру, мову та релігію, стали міцнішими, пройшовши крізь бурі, поневіряння та втрати. І це знову їх дратує…
Я, Шейхалієв Рустем Динарович, народився 22 червня 1979 року у місцях висилки мого багатостраждального кримськотатарського народу – у місті Самарканді. Я – мусульманин, кримський татарин, вважаю себе громадянином України, політв’язнем, громадянським журналістом, в’язнем совісті – такими нас бачить та визнає весь світ у своїх численних резолюціях, хоча ви й не хочете цього визнавати та долучати до матеріалів кримінальної справи. У цих резолюціях і деклараціях до нас застосовується IV Женевська конвенція, на яку ми з першого дня арешту звертаємо увагу всіх інстанцій світу.
Раніше не судимий, якщо не брати до уваги, що огульно обвинувачено весь мій народ, коли мої предки були огульно названі зрадниками. Будь-яка розсудлива людина, думаю, розуміє, що таке образ «терориста», що він ні за якими критеріями до нас не підходить і ніяк не сумісний з Ісламом, і тим більше не застосовується до нас – чесних, справедливих і добропорядних синів свого кримськотатарського народу, які проживають у світі з різними конфесіями та національностями.
Проживши близько 30 років у місті Сімферополі, отримавши 1995 року паспорт України, жодного разу не спостерігав терактів і не чув навіть слів про підготовку їх, а тим більше про захоплення влади.
Дещо докладніше хочу сказати про депортацію.
У той час, коли мій дідусь з боку матері Максудов Ісмаїл воював на війні проти загарбників, Радянський Союз, на чиєму боці він бився, депортував, тобто вислав усіх кримських татар на Урал, де в суворих умовах, у холодному бараку на чотири сім’ї перебувала бабуся з маминого боку Гульфере, у майбутньому Максудова. Зі своєю сім’єю та сліпою матір’ю вона була майже у шістнадцятирічному віці, коли турбота про всю сім’ю лягла на плечі тендітної дівчинки. Гульфері довелося піти працювати на лісоповал, наприкінці робочого дня їй дозволяли взяти одну колоду для обігріву барака, яку доводилося нести всю дорогу на плечі. У бараку, розпилявши і розділивши на потрібні поліна, розпалювали вогонь у печі і починали готувати їжу з чого доведеться (іноді зі шкурок від картоплі, а часом з м’яса мертвого коня). І тільки потримавши ноги біля вогню і розморозивши ноги, знімали онучі – крім них не було на ногах нічого.
Батько мого батька (мій дідусь) Шейхалієв Насібулла не один рік пропрацював в Узбекистані укладачем асфальту, і їхня родина, де був народжений я, також зазнала чимало труднощів.
Коли мені виповнилося 13 років, я прийняв важливе рішення у своєму житті: зібравши речі, вирушив у дорогу без батьків – один, у поїзді була лише знайома, яка їхала до Криму. Так я поїхав на історичну батьківщину своїх предків, де вже жили з початку дев’яностих років батьки моєї матері, які мали своє житло, хоч і без умов.
4 липня 1993 року моя нога вперше вступила на вокзал міста Сімферополя. Минули роки, я закінчив школу, де в мене було багато друзів різних національностей та любляча класна керівниця Віра Миколаївна, яка відносилася до мене як до рідного сина. Після школи вступив до ПТУ-26, закінчивши його, одержав професію електрогазозварника.
З 2000 року працював у сфері торгівлі, продаючи овочі та фрукти. Щодня контактував з представниками різних верств суспільства, знаходив спільну мову з усіма людьми, будучи приватним підприємцем, своїми діями та порядністю намагався показати всю красу своєї релігії, тим самим здобув довіру та повагу покупців усіх конфесій та націй. З допомогою торгівлі утримував свою сім’ю. За багато років життя на батьківщині своїх предків, яка вже стала і моєю, на півострові Крим – батьківщині кримських татар – я став частинкою цього суспільства.
2000-го паралельно пробував себе в ролі оператора. Робив відеозйомки на різних заходах, таких як Ораза байрам та Курбан байрам. Через роки став громадянським журналістом.
Несправедливість щодо чесних, справедливих, добропорядних людей – арешти, затримання та винесення вироків, коли змінювалися лише імена, прізвища та терміни – все це спонукало мене активно відвідувати суди над політв’язнями, обвинувачених не лише кримських татар, а всіх людей нашого багатонаціонального півострова.
Роблячи репортажі, доносив істину усьому світу, яка не до вподоби деяким людям. Закони Ісламу – це закони для людей, для вирішення проблем людини як такої незалежно від її раси, національності чи конфесії. Судження людини, яка живе в соціумі і потребує правильного вирішення цих проблем, стали причиною пред’явленого звинувачення, оскільки саме вони були визнані зазіханням на суспільну і державну безпеку.
Ущербність звинувачення полягає в тому, що релігійні диспути в Ісламі залишаються невідомими для народу, а самі представники влади в особі органів безпеки та інших органів не здатні адекватно їх оцінювати. І ще хочу додати, що як би не намагалося держобвинувачення надати чи завуалювати подібні безвідповідальні звинувачення з використанням ярликів та штампів, відокремити нас від нашого народу, говорячи на публіку, що «це ми не з кримськими татарами боремося, не з мусульманами, а з терористами. », то хочу запевнити всіх вас, що час наївних та довірливих кримських татар, як, втім, і не лише кримських татар, минув!
Для всіх вже давно зрозуміло, що звинувачення, що подаються в таких формулюваннях, характеризують собою не лише загальний наклеп, але в них виразно проступає неприкрита ненависть і злість до мусульман загалом.
Мужність людей, солідарних з сім’ями та дітьми в’язнів, підтримка сотень людей біля конвеєрних обшуків і судів, тисячі людей на похоронах рідних та близьких політв’язнів, колективні молитви, а також інші мирні форми обурення чинним свавіллям нас надихають. Я пишаюся і захоплююсь вами!
Характер непокірного, незламного кримськотатарського народу та мусульман загалом не може дозволити нам і вам залишатися в спокої та осторонь у ці складні часи. Наша ненасильницька боротьба як у минулому, так і сьогодні триває.
Кримські татари – не зрадники та не терористи! Свободу всім політв’язням Кремля!
Як би хто не примудрявся у своїй пропаганді обдурити народ та світ – перемога правди неминуча. Так було у минулому, так буде й зараз. Це лише питання часу. Хочете цього чи ні, вірите чи не вірите.
Всі ці роки нас і наші сім’ї ні на хвилину не залишали сотні та тисячі тих, хто не байдужий, а солідарний із нашою мирною боротьбою.
І в усіх нас, і в усього світу немає права забувати та ігнорувати біль материнських сердець, втрачені погляди батьків, зруйноване майбутнє сотень дітей, що осиротіли при живих батьках, тугу та смуток дружин, які стали в мить багатодітними матерями-одинаками, незважаючи на підтримку народу.
Тим часом усі ці роки нас і наші сім’ї ні на хвилину не залишали сотні та тисячі тих, хто не байдужий, а солідарний з нашою мирною боротьбою за правду та справедливість, тих, хто направив об’єктиви своїх камер і налаштував своє перо показувати та говорити правду, відображаючи весь той біль, жертви та свавілля, з яким зіткнувся наш народ. Як у Криму, так і далеко за його межами, нас пам’ятають сотні і тисячі часом незнайомих людей.
Ваші листи зі словами підтримки стають для нас ковтком чистого повітря у світі живих та гідних сердець, а також певним стимулом та показником присутності, натхнення боротися далі та більше.
Рустем Шейхалієв,
громадянський журналіст, активіст, правозахисними організаціями визнаний політичним ув’язненим
Підготовлено Інформаційною службою НСЖУ.
