Роман Клим – член НСЖУ, відповідальний секретар (заступник редактора) газети «Верховинські вісті», редактор «Гуцульського калєндаря» і журналу «Гуцульщина» – активно долучається до заходів, які проводять Івано-Франківський Центр журналістської солідарності й обласна спілка журналістів. Зокрема, взяв участь у підготовці й проведенні зініційованого Центром «круглого столу» з обговорення питань адаптації ВПО-медійників на Прикарпатті й роботи локальних медіа, який відбувся у Верховині, разом із ВПО-журналістами неодноразово здійснював мандрівки в гори. Засновник і капітан спортивної команди «БарткаМedia», Роман Клим бере участь у всіх спортивних заходах, які проводить обласна спілка журналістів. Роман Клим сьогодні відзначає свій півстолітній ювілей.
«Є сім’я, улюблена робота, пізнання світу…»
–Романе, на дереві твого життя плодів уродило рясно. Яким із них радієш найбільше?
– Якби я дійсно знав, що ці «розсідлані коні» будуть так борзо бігти, може, був би і трохи спиняв їх. Жартую… Час зупинити не можна, як нереально дорікнути його життєвим аргументам.
Гріхом буде сказати, що п’ять десятків літ прожито марно чи недостатньо продуктивно. Усі віхи своєї земної путі вважаю максимально наповненими рясними плодами, починаючи від шкільної лави і до цього ювілейного серпня на перевалі з вереснем, як на мене, найкращих місяців року. Разом із травнем… Є сім’я, улюблена робота, пізнання світу… Ця тріада неймовірно надихає і, ніби локомотив, рухає тебе настріч свіжим життєвим здобуткам.
– Кажуть, що щастя людини залежить від трьох чинників: у якій сім’ї народитися, у кого вчитися і з ким одружитися? Тобі пощастило?
– Безумовно. Рецепт простий: потрібно народитися у звичайній сім’ї з ідеалами виховання, охотою до праці, фантастичними вчителями в Кобаківській школі й викладачами у вишах; дружиною і дітьми, які все розуміють і всіляко підтримують, а ще – коло позитивних друзів і просто знайомих, без яких життєвий цикл виглядає якимось куцим і обмеженим.
– Про дружину Лесю – директорку радіо «Гуцульська столиця», і ваш творчий журналістський тандем багато земляків знають. Розкажи про батьків: тата Василя і світлої пам’яті маму Марію, а також про тих, кого у житті вважаєш своїми учителями.
– Мої тато Василь і мама Марія – люди прості. Із колосальною мотивацією до праці. Тато довгі роки працював у колгоспі ім. Т. Шевченка, а потім – Марка Черемшини, столяром-будівельником. Виготовляв людям у хати різні столярні вироби. Де тільки немає столєрки, зробленої руками Василя Клима з Кобак… Мама також була колгоспницею. Спочатку телятницею, потім – дояркою, літувала на «кобацких» полонинах; згодом – у ланці сапала буряки, вирощувала тютюн, робила сіно. Згадую, як досвіток їх гнав на роботу, а глибокий вечір приводив додому, де наша хата стоїть останньою перед Рибним, у закутку Толока. При цьому, у такому стилі життя, батьки з успіхом давали раду в домашній ґаздівці, виховували дітей, доглядали літніх батьків і майже ніколи не кволилися на здоров’я.
Багато життєвих цінностей і моментів людяності вдалося почерпнути у батьків дружини – Дмитра і Калини Ватаманюків, яким також можна висловлювати безперестанно слова вдячності. Шкода тільки, що Дмитро Михайлович так рано залишив цей світ.
– Твої дипломи не віщували тобі шлях у журналістику, якій ти віддав уже 30 років. Чи хоч у якомусь сні тобі снилося колись, що так буде?
– За двома освітами я – економіст-фінансист і інженер. У школі любив українську мову, навіть у 1990 і 1991 роках ставав переможцем районних олімпіад філологів і їздив до Франківська захищати честь Косівщини. Ще тоді моя класна керівниця, вчителька української мови і літератури Надія Петрівна Шевченко радила йти на журналістику у Львів. Пригадую, що для переможців олімпіад з районів існували якість пільги, здається, вступ у Франковий виш зараховувався тільки за результатами співбесіди. Її слова я ніби пропустив повз вуха, а може й не надав пропозиції Надії Петрівни належного значення, адже тоді круто було вчитися на юриста, економіста чи міжнародника. Ще мене вабили іноземні мови, географія. Любив фізику, геометрію, але як чув слово «алгебра», то боже, заступи!
Журналістика застала мене якось зненацька. Після одруження переїхав жити у Верховину і почав шукати роботу. Міг легко стати податківцем, правником, навіть «за малий волос», як любив казати світлої пам’яті наш колега Василь Мануляк, не розпочав кар’єру в СБУ. Зрештою, батьки дружини запропонували спробувати себе в журналістиці. Спочатку була посада оператора комп’ютерної верстки. Цей принципово новий процес підготовки газети до друку стрімко поширювався у поліграфічно-видавничій галузі. І так сталося, що я був у прикарпатських медіа серед тих, хто одним із перших виводив друковані медіа на новий рівень. Згодом перевели на посаду відповідального секретаря, час від часу виконую обов’язки редактора «Верховинських вістей», а віднедавна ще й редагую журнал «Гуцульщина», ґрунтовно займаюся видавничою діяльністю і дизайном, надаю поліграфічно-рекламні послуги тощо.
–Що тобі більше до душі: журналістика чи видавнича справа?
– Для мене це було і є єдиною цілісною домінантою. Мені навіть невтямки, як можна розділити журналістику і видавництво. Це як ланцюгова реакція творчого натхнення з яскравим «вибухом» отриманого результату. Тобто писати і видавати – це, вважаю, і є квінтесенція в журналістиці. Хоча я постійно повторюю, що справжній журналіст має вміти «смачно» написати і вміло подати, грамотно зазнімкувати, швидко набирати текст, навчитися верстати хоча б на рівні початківця, редагувати фото, не боятися мікрофона, публікувати цікаві пости в соцмережах, виходити у прямі ефіри… Я часто згадую покійного Василя Якуб’яка, котрий твердив, що на журналіста вчитися не треба – журналістика має бути в серці. Потрібно лише ці здібності розвивати і не «занафталінитись» у минулому.
Ренесанс періодичної преси ще попереду
– Газета «Верховинські вісті», яка за свої майже 85 років пережила стільки всього (а останню третину її життя натхненно творили і ми з тобою), сьогодні знову переживає не найкращий період, попри те, що вже стала регіональним друкованим виданням. Як, на твою думку, її реанімувати? І яким бачиш її майбутнє?
– Питання складне, зважаючи на наступ «цифри», постійні підніжки «Укрпошти», нечитання молоді і ще ряд серйозних проблем. Закриваються великі газети, як-от, «Голос України», «Дзеркало тижня», а що вже мовити про локальні «районки», для яких тираж і реклама – два кити, що тримають газету і її творчий механізм на плаву. Остання «фішка» Смілянського – закриття поштових відділень у селах і скорочення листонош, нокаутувала регіональну пресу. Редакції не встигли отямитись, як наклад упав удвічі, а то й утричі. Ніхто такого не чекав. Якщо у рівнинних районах цей процес виявився не таким раптовим, то у гірських… Багато з потенційних читачів не передплачує газету тільки тому, що її йому додому ніхто не принесе, а бігти щотижня з верха до центральної дороги до пересувного відділення незручно. От і виходить замкнуте коло.
Втім, до цього треба було бути готовими, розвиваючи сайти, соцмережі, телеграми і фейсбуки, паралельно в поті чола залучаючи рекламу. Більшість редакцій склали цей іспит на слабеньку «трійку», вважаючи, що газета в інтернеті знизить і без того невисокі тиражі, а наступні вибори, мовляв, не за горами. А тепер треба бити у дзвони і терміново шукати шляхів виходу. Їх небагато, але вони є. Потрібно тісніше співпрацювати з місцевим населенням, старостами, підприємцями, якщо хочете, церквами, шукати ініціативних людей, пропонуючи у комфортний спосіб загітувати передплатника і доставити йому газету. Сильний козир – корпоративна і електронна передплати, хоча й вони кульгають. А ще бути повноцінним гравцем на рекламному ринку, постійно себе популяризувати, бути присутнім на медіамайданчиках, банально не розчинившись в інформаційному просторі. Хоча, я впевнений, що ренесанс друкованих видань, враховуючи європейський приклад, відбудеться. Але хто до того часу виживе – питання риторичне.
– Тривалий час ти верстав газету, тепер редагуєш і верстаєш журнали «Гуцульщина» і «Гуцульський калєндар» і знаєш, наскільки важливим є дизайн друкованих видань. Але що все-таки важливіше: зміст чи дизайн? І якою має бути газета, щоб її, образно кажучи, розкуповували, як гарячі пиріжки?
– «Вміла зварити, але не вміла подати». Це, умовно, про ґазду чи ґаздиню, які до кінця не усвідомлюють важливості цих двох сумісних процесів. Так само й у видавничій сфері: ну що з того, що стаття цікава, але не підкріплена світлинами, вставками, різного штибу підзаголовками, відступами. Зміст має породжувати максимально сучасний дизайн газети чи журналу. Це, насамперед, мають зрозуміти автори публікацій, а не залишати все на верстальника-дизайнера.
Аби газета користувалася попитом, вона має йти в ногу з часом. Обличчя – перша сторінка, якісні ракурсні світлини (хоча інколи їх вигляд у газеті залежить від друкарні), тема номера (бажано якась резонансна), цікаве інтерв’ю, менше політики й офіціозу; побільше коротких новин, спорту, культури, зрозумілої аналітики, використання інфографіки; сучасний репортажний стиль. Це далеко не панацея, але вірний шлях до серця читача.
– Ти – депутат Верховинської селищної ради. Як оцінюєш свою депутатську діяльність зокрема і діяльність депутатського корпусу Верховинської територіальної громади загалом?
– Як кажуть, у житті всього треба спробувати, і робота у депутатському корпусі є саме тим варіантом. Тож вважаю це, безумовно, світлою сторінкою з блідим вкрапленням у вигляді однієї мізерної особи жіночої статі. Але про це згодом. Щодо депутатства у селищній раді, скажу відверто – місцями непросто. На наше скликання припав ковід, війна, безгрошів’я у бюджетній сфері. На кожному засіданні бюджетної комісії, на сесіях постійно виникають проблемні питання щодо фінансування. Потрібно правильно і компетентно «вирулювати» з непростих ситуацій і приймати виважені рішення. До слова, депутати з розумінням і твердою позицією підходять до викликів сьогодення, хоча інколи це вдається з потугами.
Гори щоразу різні
– Ти народився і виріс у передгір’ї, але так любиш гори. Часті мандрівки на вищі чи нижчі карпатські вершини, відвідування полонин – це для тебе відпочинок від роботи, чи щось набагато більше?
– Насправді, у гори я закохався давно. Регулярні туристичні зльоти, походи зробили свою справу. Відпочити від офісної роботи можна і вдома, але це «гнилий» і пасивний релакс. А коли ти прямуєш гірським плаєм на вершину, навіть якщо ним уже ходив надцять разів – враження не передати, і щоразу вони різні. Ти ніби спілкуєшся з природою, довіряючи себе всього її Величі. Змучений, але задоволений, не втомлюєшся планувати наступні вилазки і подорожі: ти – живеш!
– Після кожної твоєї мандрівки у гори всі милуються безліччю чудових фотографій у соціальних мережах. У кого вчився фотосправи? Чи робиш це інтуїтивно, своєю чутливою до краси душею?
– Так, світлини – це один із плодів насиченого життя. І кожен бачить його по-своєму, зі свого ракурсу. Це, насправді, хобі, яке зголосилося йти зі мною в ногу не так давно без жодного наставництва. Не вважаю себе аж надто професійним фотографом, хоча рівень «чайника» уже давно позаду.
– Успіхи спотивної команди «БарткаМedia», в якій ти є капітаном, – це і особиста велика заслуга. Знаю, що твоя любов до спорту бере початок ще зі шкільних років…
– О, легендарна «БарткаМedia»! Дякую, що згадала. Десь до 15-річного віку себе не уявляв ніким іншим, крім футболіста. У школі від 4 класу до 11-го я був фізоргом, а футбол назавжди став «другою біблією».
Напевне, ці риси десь допомогли й команді журналістів з Гуцульського регіону завойовувати регулярно перші місця. У 2018 році «БарткаМedia» була абсолютним володарем кубків турнірів пам’яті Ореста Олексишина, Ярослава Гретчука і Володимира Коритана, які проводила обласна спілка журналістів. Це заслуга всіх учасників команди: з Татарова, Надвірної, Верховини, Коломиї… Сподіваємось, після війни турніри відновляться, і спортсмени-гуцули ще не раз піднімуть над головою трофей.
– Час – це один із найцінніших ресурсів людського життя, і від уміння ним розпоряджатися багато чого залежить. Ти плануєш свої дні, тижні, чи віддаєшся життєвій течії, яка приводить до тебе що і кого потрібно? На що, вважаєш, витратив час даремно?
– На жаль, людина нічого не може вдіяти у вирі часопростору. Потрібно використовувати кожну хвилину із продуктивністю, хоча так не вдається. Напланувати на місяць нереально: стараюся розікласти справи, максимум, на тиждень-два, виокремлюючи пріоритети. А за часом не жалкую, хоча інколи банно за нездійсненими мріями і задумами.
– І насамкінець – побажання із п’яти слів, собі і всім, хто це читатиме.
– На це питання можна відповідати довго, із п’яти точно не вийде… Люди, насолоджуйтесь життям, беріть від нього все найкраще, шукайте позитив, не жалкуйте за невдало пройденими відтинками шляху, не сидіть у неділю вдома, забудьте хоч трохи про телевізор, оминайте недругів! Кохайте, подорожуйте, поїдьте у село до батьків, донатьте на ЗСУ, робіть приємні речі собі й оточуючим! І припиніть продавати свої земельні угіддя зайдам. Переможного всім настрою!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Людмила Зузяк,
Івано-Франківська область
