Як через медіа та соціальні мережі поглиблюється розкол суспільства і кому це вигідно
Українське суспільство поляризоване й чутливе до маніпуляцій, і інформаційний простір — не виняток. На ситуацію впливають кілька чинників, насамперед російська агресія на сході та в Криму, яка триває вже шість років.
Але це не єдиний чинник, який перетворює інформаційне поле на поле битви. Згадаємо нещодавню паніку в Нових Санжарах у зв’язку з прибуттям на карантин групи українських та іноземних громадян із Китаю, коли настрої вміло підігрівали через соціальні мережі. Або те, як підживлюють протиставлення одних груп населення іншим деякі політики під час виборчих кампаній.
Чи можливо захистити українців від шкідливих впливів чужої пропаганди та вітчизняних виробників і поширювачів фейків?
Опір окупації: блокування й заборони
Коли в березні 2014 року Окружний адміністративний суд Києва ухвалив негайно призупинити в Україні ретрансляцію російських телеканалів «Первый канал», «РТР-Планета», «Россия-24» та «НТВ-Мир», це мало вигляд запізнілої відповіді на російську гібридну агресію. Збройному захопленню частини України передувала вправна обробка умів, а з початком Євромайдану українська тема стала провідною на російських телеканалах, які вміло створювали і потрібну картинку, і потрібні настрої.
Однак дуже скоро стало очевидно: традиційні медіа в цифровому світі хоч і відіграють значну роль, часто програють «новим медіа». Наприклад, у швидкості поширення інформації чи ступені охоплення аудиторії. Тому ще одним обмежувальним кроком української влади стало блокування російських інтернет-сервісів та сайтів у 2017-му. Серед них ВКонтакте, Одноклассники, Mail.ru та інші контрольовані російською владою ресурси, де існують тисячі сторінок і спільнот з антиукраїнською пропагандою, фейками і мовою ворожнечі.
Ці рішення мали на меті захистити українців від ворожих маніпуляцій і припинити поширення антиконституційних закликів серед української аудиторії. Проте сьогодні, шість років потому, можна констатувати: захищаючи вітчизняний інформаційний простір, українська влада займала позицію захисту, а не була проактивною. Обмежилася прямими заборонами, але не мотивувала генерування і просування якісного інформаційного продукту. У глобальному світі блокування того чи іншого виду контенту дає результати лише у тоталітарних країнах. У демократичних суспільствах вільне отримання і поширення інформації — одна з умов свободи самовираження. Приховати цю інформацію неможливо, навпаки, саме приховування викликатиме недовіру до державних інституцій.
Дослідження було проведено у червні — липні 2019 року, опитано 4056 респондентів, похибка вибірки не перевищує 2,5%.
Даних про те, на скільки збільшилося користування російськими джерелами інформації після запровадження кодування супутникового сигналу українських телеканалів наприкінці січня, немає. Однак за браком вибору значна частина українців стала дивитися саме російське ТБ. Навіть якщо йдеться про аудиторію виключно розважальних програм, не варто себе обманювати: якісно зроблений розважальний контент стає приманкою для глядача, шляхом до встановлення контакту і довіри. І кодування сигналу українських телеканалів, яке медіагрупи пояснювали економічними та юридичними причинами, мало вигляд капітуляції країни в інформаційному просторі.
Розважальний канал для жителів окупованих територій: що отримуємо і що втрачаємо
Проблема інформаційної безпеки в Україні полягає не лише у присутності на нашій території медіа сусідньої держави попри заборони. Ідеться і про те, що Україна мало використовує можливості інформувати міжнародну аудиторію. Не секрет: коли іноземним журналістам потрібна інформація про українські події, то першим джерелом будуть інформаційні агенції їхніх країн. А другим — російські ресурси. Адже англомовних ресурсів з російським корінням набагато більше, ніж українських.
У січні цього року припинили роботу англомовна, арабська та кримськотатарська редакції державного телеканалу іномовлення UATV у зв’язку з переформатуванням його на російськомовний телеканал для окупованих територій. При цьому головний акцент робитимуть на розважальні програми, завдяки яким, за задумом Міністерства культури, молоді та спорту, канал привабить жителів окупованих територій. Після цього вже додаватимуть новини.
Опоненти такого рішення кажуть, що UATV мав стабільне ядро аудиторії серед проукраїнських жителів окупованих територій. Тепер ці люди втратили джерело об’єктивної інформації про Україну і навряд чи стануть глядачами розважального російськомовного каналу. Щодо закриття англомовної та інших редакцій іномовлення, то внаслідок такого кроку громадяни інших країн отримуватимуть інформацію про Україну з інших джерел — переважно російських. Адже сумнозвісний ресурс «Спутник», який входить до структури російського урядового інформагентства Россиясегодня, веде проєкти 30 мовами світу, а російський телеканал RT (раніше відомий як RussiaToday) дивляться у 100 країнах.
Звичайно, бюджети російських пропагандистських ресурсів непорівнянні з бюджетами українських медіа. Проте варто використовувати ті канали встановлення контакту з аудиторією, які вже довели ефективність.
Другою негативною подією в українському інформаційному просторі стало різке зменшення фінансування кримськотатарського телеканалу ATR. У попередні чотири роки телеканал одержував бюджетну підтримку в межах програми розселення та облаштування кримських татар і осіб інших національностей, депортованих із території України. Однак через припинення фінансування в 2020 році виробництво власних програм каналу скоротилося на 90%.
Телеканал мав тісний зв’язок із жителями окупованого Криму: в його програмах були місцеві тематика і новини. Нестача українських професійних журналістів у Криму породила такий феномен, як громадянська журналістика — джерело достовірної інформації про те, що відбувається на півострові. Як відомо, понад 10 громадських активістів і блогерів нині переслідує російська влада, і ті вироки, яких вимагає російська прокуратура, — це фактично визнання величезної ваги правдивого слова на окупованій території.
Боти, тролі та емоції, важливіші за факти
Протягом останніх років спосіб поширення і споживання новин істотно змінився. Традиційні медіа втратили монополію на право першими повідомляти та коментувати те, що сталося. Якщо раніше журналісти одноосібно могли контролювати інформаційні ворота, то з бумом блогерів і соціальних мереж можливість генерувати новини отримав кожен завдяки інтернет-платформам на зразок Facebook чи YouTube. Виготовлення й хостинг нового сайту стають доступними, тому обсяг нової інформації на душу населення зростає в геометричній прогресії.
Ми виявилися не готовими до такої хвилі. З’ясувалося, що мало хто з українців може розрізнити достовірну і вигадану інформацію. Під час уже згаданого опитування Internews респондентам пропонували три новини, з яких дві були правдивими, а одна фейковою. Правильно розпізнати всі три новини змогли тільки 11% респондентів. Показово, що найбільшу недовіру в опитуваних викликала правдива новина про те, що українським аграріям компенсовано понад 128 мільйонів гривень за придбану сільгосптехніку та обладнання.
Соціальні мережі спричинили ще одну зміну у сприйнятті інформації. Нині емоції стають важливішими за факти. Переконатися в цьому можна, відкривши стрічку новин будь-якого українського сайту. Заголовки на зразок «У київському метро помітили рідкісне аномальне явище: ви не повірите своїм очам» чи «Епідемія коронавірусу: названо найбезпечніше місце на Землі» — типові клікабельні заголовки, що спонукають відвідувача відкрити новину. А поширення таких новин у соціальних мережах нагадує спалах пожежі.
Ще один чинник, який суттєво впливає на інформування українців, — практика використання величезної армії ботів і тролів і в російському, і в українському сегментах соціальних мереж. Масштаби ботоферм дають змогу керувати настроями аудиторії, уникаючи безпосереднього контакту і прямих меседжів. Це зручно і для виборів, і для інформаційної війни, і для підігрівання панічних чи агресивних настроїв.
Коли йдеться про ботів у соціальних мережах, важко відстежити замовника. Та підказкою може бути відповідь на запитання: кому вигідно? Кому вигідно, аби під час загострення на фронті у 2014—2015 роках в українському фейсбуці та онлайн-медіа піднімалася хвиля ворожнечі до переселенців зі сходу? Чи не для того, щоб дати картинку для російського ТБ: мовляв, ось так Україна приймає своїх потерпілих громадян? Чи не для того, щоб зірвати мобілізацію, дати знак жителям інших регіонів — мовляв, навіщо захищати таких непатріотичних східняків? А що означають публікації про причетність до скоєння кримінальних злочинів ветеранів АТО-ООС чи громадян певної національності? Який зв’язок між статусом людини й тим, що вона правопорушник? Зрештою, як засвідчили події в Нових Санжарах, ненависть спалахує на ґрунті страху, браку достовірної інформації та вмілого протиставлення «ми» і «вони».
Розкол українського суспільства вигідний насамперед агресорові. Інші бенефіціари такого розколу — політики, які шляхом протиставлення мобілізують власний електорат.
Ключовий чинник — довіра до власних медіа
Довіра до власних медіа і журналістів стає ключовим чинником захисту інформаційного простору держави. Під час цьогорічної конференції в Таллінні, організованої Естонською асоціацією журналістів, представниця з Фінляндії оприлюднила такі цифри: 59% жителів країни довіряють медіа загалом, а рівень довіри до джерела, яке опитаний вважає медіа №1, сягає 70%. Для порівняння: новинам у соціальних мережах вірять лише 18%, а новинам у пошукових системах — 28%. Це картина здорового інформаційного суспільства, коли споживач користується здебільшого надійними джерелами новин і критично налаштований до тих, які підсовує інтернет і соціальні мережі.
Натомість в Україні довіра до традиційних медіа падає рік у рік. Не в останню чергу через скорочення кількості високоякісних ЗМІ. Високоякісна журналістика не може коштувати дешево, тоді як у державі так і не створено економічних засад для незалежності медіа. Один красномовний приклад: у прифронтовому Маріуполі у 2014 році видавали сім друкованих газет. Тепер залишилася одна. А днями сесія Маріупольської міської ради підтримала рішення про ліквідацію ТРК «Телерадіо Приазов’я» — міського радіо, що начебто занадто дорого обходиться бюджету. Не дивно, що саме на Донеччині вищий порівняно з рештою України відсоток тих, хто дивиться російські телеканали.
Якщо думаєте, що ситуація в інших населених пунктах поблизу лінії розмежування відрізняється, то помиляєтеся. Загальний наклад місцевих газет на підконтрольній українській владі території Луганщини не перевищує 100 тисяч примірників. Тоді як на окупованій частині області друком виходить мільйон (!) примірників місцевих газет.
Брак ефективних моделей для місцевих медіа, коли газети, онлайн-видання, радіо і телебачення могли бути фінансово незалежними від політиків чи бізнесу, призводить до зниження рівня поінформованості українців про суспільно важливі події місцевого та загальноукраїнського масштабу. Крім того, вкрай потрібні програми для підвищення медіаграмотності українців та проєкти для оперативного викриття фейків. Усе це цілий комплекс заходів, які неможливо реалізувати лише шляхом заборон. Настав час для створення стимулів до якісного інформування українців. Інакше роль інформатора швидко перехопить агресивний сусід.
Ліна КУЩ,
перший
секретар Національної спілки журналістів України,
експертка з конфліктно чутливої журналістики,
для «Урядового кур’єра»
За даними опитування, яке виконала соціологічна компанія InMind на замовлення міжнародної неприбуткової організації Internews, у 2019 році російськими ЗМІ користувалися 13% українців. Проте в оточенні кожного третього респондента були ті, хто використовує російські медіа як джерело новин. Найчастіше це телеканали «Росія 1», «Росія 24» та «НТВ», а також інтернет-видання Gazeta.ru та Lenta.ru. На запитання про причини такого споживання 35% респондентів зазначили, що російські медіа дають альтернативну точку зору, 22% — що їх «цікаво дивитися, слухати, читати», для 21% важливо отримувати новини російською.
Відсоток тих, хто користується російськими джерелами інформації, більший серед жителів Миколаївської (17% користуються особисто, 50% мають таких в особистому оточенні), Донецької (27% і 42% відповідно) та Запорізької (25% і 46%) областей. Щоправда, рівень довіри до російських медіа низький: від 13% — друкованих до 24% — телеканалів.
Джерело сайт “Урядовий кур’єр”
