Кривий Ріг щодня опиняється під вогнем — вибухи, уламки, повітряні тривоги тут давно стали буденністю. У цій реальності живуть і працюють місцеві журналісти. Без броньованих авто і охорони, зате з глибоким розумінням свого обов’язку: розповідати людям правду, тримати зв’язок у найтяжчі моменти.
Вони не виїжджають. Вони залишаються. Щоб бути поруч, фіксувати трагедії і шукати слова підтримки для своїх земляків. Ця робота — не про героїзм, а про витримку. Про щоденну тишу після вибухів, у якій хтось продовжує писати. Підтримку постраждалим журналістам Кривого Рогу — зокрема захисним спорядженням, мінігрантами екстреної допомоги, психологічною підтримкою — надає Національна спілка журналістів України через Центр журналістської солідарності у місті Дніпро, що працює завдяки допомозі міжнародних партнерів.
Хоча столичні та іноземні журналісти приїжджають у Кривий Ріг висвітлювати важливі події, оперативне інформування про події в цьому важливому місті Наддніпрянщини практично повністю лягає на місцеві медіа.
– Ми відвідали Кривий Ріг у день, коли там за участю іноземних дипломатів вшановували пам’ять загиблих внаслідок варварського російського обстрілу, – розповів НСЖУ журналіст Олександр Павлов, який як локальний продюсер супроводжує знімальну групу «France 5 Televisions». – Крім нас, того дня ми не зустріли жодного іноземного журналіста.
За останній час місто пережило серію потужних ракетних ударів. Найстрашніший стався 4 квітня – ракета «Іскандер-М» влучила поблизу дитячого майданчика впритул до багатоповерхівок у житловому мікрорайоні. Загинуло 20 людей, серед яких 9 дітей. Для журналістів це стало не просто темою для репортажу – для багатьох це трагедія, що сталася поруч з їхніми домівками.
«Одразу зрозуміли, що сталася трагедія»
Того дня діти членкині НСЖУ Катерини Величко, яка разом із сім’єю переїхала до Кривого Рогу зі Слов’янська, як раз прийшли додому з додаткових занять. Не встигли вони помити ручки, як надійшло повідомлення про балістичну загрозу. Хотіли піти у тамбур, але забарилися. Минуло хвилини зо дві, як стався страшний вибух. Двері балкону, який виходить на протилежний від місця вибуху бік, розчахнулися.
– Страх буквально виніс нас у тамбур, за дві стіни від зовнішнього світу. Туди ж вибігла й сусідка, яка живе у квартирі, що виходить вікнами на бік вибуху. Ми пішли до неї в квартиру й побачили страшний клуб диму, – розповідає Катерина. – Одразу зрозуміли, що сталася трагедія, бо лунали крики, плач, сирени швидкої допомоги. Нахлинули думки – це просто чудо, що ми живі… Ворог обрав для удару час, коли люди йшли з роботи, мами гуляли з дітлахами надворі… Час пік… І як тільки ми почали приходити до тями, налетіли шахеди. І ми знову ховаємося в тамбурі.
Для Катерини опинитися під загрозою загибелі – не вперше. Коли жили у Слов’янську, то під час атаки ледве встигли забігти у під’їзд, як надворі бахнуло. Удар прийняли на себе залізні двері.
– Коли ми, переживши в Слов’янську окупацію, обстріли, оселилися в Кривому Розі, то зітхнули з полегшенням, – згадує Катерина. – Здавалося, наш район тут був один із найбезпечніших. Десь «прилітало», то там, то там, але я заспокоювала близьких, що це далеко. І от 4 квітня прилетіло саме до нас – і з надзвичайно тяжкими наслідками…
«Коли «потрапляю на прильоти», журналіст у мені відсувається на другий план»
Редакторка онлайн-медіа 0564.ua Світлана Романенко розповідає про емоційне виснаження, з яким стикаються журналісти, працюючи в умовах постійної небезпеки.
– Я думала, що убезпечена від емоційного виснаження реальним сприйняттям реальності… Так, я задовго до початку повномасштабного вторгнення розуміла, що воно – неуникненне, і внутрішньо готувалася до нього, – каже Світлана. – Але виснаження все одно дається взнаки. Воно дається взнаки думками про те, скільки ще витримаєш, що буде далі… і вже зараз хотілося б залишитись на якийсь тиждень без інформації чи взагалі ні з ким не спілкуватись.
Спокою для криворізьких журналістів немає ані на роботі, ані вдома. У ніч проти 22 червня 2023 року російська ракета «Кинджал» ударила серед вулиці, на якій мешкає Світлана Романенко.
– Дивом ніхто з людей не постраждав. Але хати поруйновані сильно, і посеред вулиці величезна вирва, – розповідала тоді Світлана. – У наш будинок прилетів шмат асфальтобетону, пробив дах і стелю, добре, що впав у кухні, а не в спальні. Шифер побило, надворі все понівечило, рослини, сад – усе завалено шматками. Буквально вчора милувалась красою трояндового сезону, а сьогодні усе потрощено…
Важко й тим, хто виїжджає на місця обстрілів і працює з постраждалими.
– Коли я «потрапляю на прильоти», і людям потрібна допомога, в мені журналіст відсувається на другий план. Береш людину за руку, намагаєшся заспокоїти, допомогти, підказати… А вже потім починаєш готувати матеріал, – розповідає журналістка.
Головна редакторка онлайн-медіа «Експерт-КР» Ольга Гончар (Хвостова) також зауважує, що проблема психологічного виснаження залишається невирішеною.
– По-правді, не можу сказати, що мені вдається долати ці психологічні проблеми. Тому що для того, щоб долати ці проблеми, викликані повномасштабною російською агресією, треба достатньо приділяти цьому часу, зусиль і грошей. І всі ці ресурси зараз у страшному дефіциті, – констатує Ольга.
На переконання журналістки онлайн-медіа «Перший Криворізький» Олени Смоліної, найбільшим викликом війни є непередбачуваність та постійний страх.
– Непередбачуваність, мабуть, тому що важко спланувати своє майбутнє навіть на короткий відрізок. Тобто ти плануєш роботу, а потім все йде шкереберть через ці обстріли, і страшно. І обстріли бувають вночі, треба прокидатися, швидко заспокоїти дітей і писати новини в будь-який час доби, – пояснює Олена.
29 березня ракета влучила в меблевий склад навпроти будинку, де мешкає журналістка.
– Я почула вибух, пішла подивитися на балкон і побачила, що в мене знову випали вікна. Вдруге за останній час, – каже журналістка.
Випадки з житлом Світлани Романенко і Олени Смоліної – не поодинокі. Тільки під час атак наприкінці березня постраждало житло відомого фоторепортера Сергія Дівєєва, тележурналіста Дмитра Москаленка. А будинок журналіста «Нашого міста» Андрія Федченка потребує капітального ремонту.
«По медіа «стріляли» економічні чинники»
Економічні труднощі – ще один серйозний виклик для криворізьких медіа. Багато редакцій змушені були закрити друковані версії та перейти в онлайн, скоротити штат або взагалі припинити діяльність.
– По медіа «стріляли» насамперед економічні чинники, і, на жаль, закрилися багато видань. Серед них – міська газета «Червоний гірник», – розповідає керівниця Криворізької організації НСЖУ Тетяна Бабенко.
Непрості часи пережила й корпоративна газета «Металург», яку очолює сама Тетяна.
– Останній друкований випуск нашої газети побачив світ як раз у той день, коли розпочалася війна, – згадує вона. – Подальший випуск газети одразу, звісно, став неможливий: ворог якийсь час стояв зовсім неподалік від міста. Підприємства встали, а видання, як правило, залежать від рекламодавців та власників.
Попри всі труднощі, видання «Металург» знайшло можливість продовжити роботу. Спочатку газета перейшла в онлайн-формат, а нещодавно відновила і друковану версію – вперше за понад три роки повномасштабної війни.
– Людям подобається паперовий формат – газета, яку можна потримати в руках, принести додому, а деякі номери – зберігати в родині. Ми дуже просили власника, компанію «АрселорМіттал Кривий Ріг» (до 2005 року – «Криворіжсталь»), і от цьогоріч нам виділили кошти. Тепер у нас будуть випуски раз на два тижні! Звісно, якщо у нас був тираж 20 тисяч, то зараз це 5 тисяч, але ми розуміємо – багато людей виїхало, – пояснює Тетяна Бабенко.
Деякі видання виживають завдяки міжнародній підтримці. – Ми – медіа, яке має інституційний грант від National Endowment for Democracy, це американський фонд, – пояснює головна редакторка видання «Експерт-КР» Ольга Гончар. – Але… фінансування було призупинено. Нам довелося, по суті, звільнити всіх людей і далі вже співпрацювати з ними на волонтерських засадах.
Про що пишуть криворізькі медіа
Журналісти Кривого Рогу, однак, не склали руки і пера. Серед тем, які найбільше цікавлять містян, журналісти називають наслідки обстрілів, питання життєзабезпечення міста, зокрема проблеми з опаленням, водопостачанням, громадським транспортом.
– Людей цікавлять, судячи з кількості переглядів, звісно, наслідки російських «прильотів». Це хвилює всіх, це має велике охоплення. Також традиційно велике охоплення мають статті, пов’язані з криміналом, з розслідуваннями, з різними ДТП, – розповідає Ольга Гончар. – Тобто, як завжди і скрізь.
– Так, аудиторію цікавлять наслідки вибухів, безпека і все, що стосується якихось побутових речей, – погоджується Олена Смоліна. – Люди залюбки читають, як ходять трамваї, де через ремонтні роботи змінюється маршрут, або де не буде води в Кривому Розі, або що стосується опалення.
Попри весь трагізм війни, журналісти знаходять і позитивні історії, які допомагають і їм самим, і їхнім читачам витримувати випробування. Світлана Романенко розповідає про свою зустріч з багатодітною матір’ю Любов’ю Андріївною Юхименко, чиї сини служать у ЗСУ.
– Її телефон лежав у мене довго – все не було часу взятися за цю історію. І от одного разу після тяжкої монотонної роботи (бувають такі періоди у журналістів) і емоційного вигорання я згадала про ту жінку. Я зателефонувала у сільську раду – і мені сказали, що до пенсії вона працювала дояркою, що служать усі семеро її синів (загалом вона має 11 дітей)! Усі мають золоті руки, всі з великою повагою ставляться до матері – і всі пішли служити.
Світлана запитала, чи не відмовляла вона своїх дітей від служби, на що та відповіла: «Всі мої хлопці – з характером! А моя справа – їх підтримати».
– Коли ти з такою людиною попрацюєш, надихнешся. На мене це впливає… отакі історії. Я люблю писати те, що, я думаю, має бути повчальним для інших, а мене ця історія підтримала.., – ділиться Світлана.
Головний матеріал першого номеру відновленої газети «Металург» також присвячений незвичайній історії людини, яка пройшла війну.
– Це розповідь про працівника підприємства Сергія Паєцика, який пройшов війну, через інвалідність був демобілізований, але продовжує відстоювати Україну в спорті – на Іграх нескорених, – розповідає Тетяна Бабенко.
Журналісти Кривого Рогу, як і їхні герої, також знаходять у собі сили зібратися докупи і жити далі.
– Переживши обстріл, ми провели із дітьми «інструктаж», як поводитися під час небезпеки… Вшанували пам’ять загиблих… – розповідає Катерина Величко. – А ось днями я проходила через той нещасний двір, який пережив російські удари – і бачу, що там, серед квітів та іграшок, які принесли люди люди в пам’ять про загиблих, знов гуляють матусі з дітьми у візочках. Життя триває.
Кривий Ріг — одне з найбільших індустріальних міст України, серце металургійної промисловості, розташоване неподалік фронту. Тут мешкає майже пів мільйона людей. Місто неодноразово ставало мішенню для російських ракетних атак, але продовжує жити, працювати і чинити опір.
Саме тут працюють журналісти, які щодня ризикують життям, щоб бути на місці подій, першими бачити наслідки обстрілів і говорити з тими, хто вижив. Це — не великі редакції зі світовими бюджетами. Це — місцеві видання, репортери, редактори, оператори, які не обрали безпечної евакуації. Вони залишилися, щоб бути голосом свого міста у найтемніші дні. Щоб розповідати світові не лише про руйнування, а й про силу, людяність і гідність, які не зламати навіть ракетами.
Національна спілка журналістів України підтримує медіаспільноту Кривого Рогу та інших прифронтових міст. Через Центри журналістської солідарності ми надаємо захисне спорядження, мінігранти екстреної допомоги, юридичні консультації, психологічну підтримку і простір для безпечної роботи.
Журналістика в Україні — це не лише про новини…
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
