Про журналістів, які добровільно їхали в Чорнобиль, документувати аварію пише Микола Хрієнко, заслужений журналіст України, член Національної спілки журналістів України, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС». Він понад три роки працював у зоні відчуження після Чорнобильської катастрофи у редакції газети «Вісник Чорнобиля» та пресагентства Чорнобильської АЕС. Вів щоденник. Узяв участь у 30 дослідницьких маршрутах – 23 одиночних. Нині готує до друку документальну книгу «Похід через Атомний полюс!.. (Спогади журналіста-мандрівника)».
Видання автор присвячує матері, дружині і однокурсникам, з якими навчався на факультуті журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. У книзі поєднані особисті щоденники, репортажні записи та роздуми про журналістську роботу, зокрема в умовах радіаційної небезпеки. Показує людську мужність і увічнює пам’ять про тих, чия доля назавжди пов’язана з Чорнобилем.
Уривки з книги Микола Хрієнко зачитав під час відкриття в НСЖУ фотовиставки «Чорнобиль: 40 років потому», приуроченої до річниці Чорнобильської катастрофи, і надав для публікації. Читайте фрагменти далі.
ПОХІД З КИЄВА ДО ЧАЕС
Дорога в Чорнобиль, що багатьма обелісками на її узбіччях нагадує лінію фронту, давно притягувала мене, як магніт…
За три з половиною роки, працюючи в різні періоди в газеті “Вісник Чорнобиля” та в пресагентстві Чорнобильської АЕС, я вже проїхав цією дорогою з Києва в Зону і назад до Києва 89 457 кілометрів. Ця відстань ще довша, ніж два екватори Землі. Крізь вікно автобуса я бачив сотні разів навколишні села, людей на подвір’ях, оті обеліски загиблим водіям, пасажирам та пішоходам, але нічого не знав про них. Мимоволі складалося враження, що я багато разів переглядаю крізь вікно автобуса кольоровий відеофільм, у якому вимкнено звук…
Щоб озвучити той «німий кінофільм», треба було пройти всю дорогу від Києва до Чорнобильської АЕС пішки, але різні причини не давали мені можливості вирушити в далеку подорож. І виходило так, як у тому іронічному вислові: «Курка все життя розправляє крила».
І ось, нарешті, стартова ситуація: розпрощавшись 26 березня 1997 року на Майдані Незалежності з друзями-журналістами, я взяв курс на Чорнобиль. А звідти, якщо дійду, планував дістатися теж своїм ходом аж до Чорнобильської АЕС. Фініш — біля дверей центральної прохідної…
Мій 160-кілометровий дослідницький маршрут пролягав саме по тій дорозі, якою після атомного вибуху 26 квітня 1986 року їхали до зірваного атомного реактора пожежники, медики, науковці, міліціонери, офіцери та солдати, важка будівельна й військова техніка…
За 6 днів після старту з Києва через Нові й Старі Петрівці, Лютіж, Демидів, Димер, Катюжанку, Феневичі, Шпилі, Іванків, Сукачі, Прибірськ, Оране і КПП “Дитятки” — я в неділю 30 березня увечері дійшов, нарешті, до Чорнобиля. У понеділок 31 березня був вимушений відпочинок, бо я здавав набрані в дорозі свіжі матеріали в газету “Вісник Чорнобиля”. А 1 квітня, у вівторок, вийшовши вранці з Чорнобиля, фінішував того ж дня о 13 годині біля центральної прохідної Чорнобильської АЕС…
Моя піша подорож тривала 8 днів. За 7 ходових днів пройшов 160 кілометрів. Дуже радий, що під час цього маршруту зібрав надзвичайно цікаві факти про життя людей біля дороги з Києва в Чорнобиль. Записав, зокрема, і їхні спогади про перші дні після атомної катастрофи та провів дуже результативну фотозйомку…
Після цього походу та «німа» дорога, яку я бачив сотні разів з вікна автобуса, стала для мене ніби живою істотою. У неї свій характер, своє обличчя, свій почерк і свій стиль життя. Ця дорога розповіла мені про себе дуже багато цікавого, і тепер мої ноги і мої очі не забудуть її до смерті…
1 квітня 1997 р. (Вівторок).
СПУСКАВСЯ ПІД ВОДУ З ВОДОЛАЗАМИ
Який контраст!
Раніше я дерся тільки вгору — на дах «саркофага» і на вентиляційну трубу, а сьогодні навпаки: у важкому скафандрі під контролем водолазів Юрія Остряніна і Володимира Кіндратенка спускався вниз у водоканал на велику глибину до гідротехнічних споруд. Саме там, біля зруйнованого вибухом 4-го енергоблока, у високих радіаційних полях виконуються дуже складні ремонтні роботи. Водолази, ніби космонавти, в захисних оранжевих скафандрах. Вони то з’являються, то розчиняються в темряві. Наче яскраві медузи спалахують сліпучі вогники електродів при зварюванні металевих конструкцій. Фантастичне видовище!.. На якусь мить мені здалося, що я на іншій планеті, де немає ні неба, ні сонця, ні лісу, ні трави. Тут тільки вічна темрява і чорна отруйна вода. Тут навколо — тільки радіоактивна смерть. Законсервована смерть, бо напіврозпад плутонію — 24 тисячі років…
У промені потужного ліхтаря бачив величезних сомів. Вони з цікавістю заглядали крізь скло ілюмінаторів, ніби хотіли мене поцілувати… А один з них раптово, ніби торпеда, виринув з чорної темряви і вдарив головою у мідний шолом так сильно, ніби по ньому хтось гепнув важкою гумовою довбнею. Мабуть, той сом хотів пограти зі мною в підводний футбол. Чорт безрогий!.. Ще й вусатий і ротатий…
У водолазному скафандрі почуваєш себе у воді на глибині так, ніби космонавт у невагомості: якщо ти не спускаєш зі скафандра через спеціальний клапан у шоломі зайве повітря, то починаєш відриватися від бетонного дна — і спливати вгору. Зате як важко після тієї невагомості підніматися в товстому мідному «взутті» по крутому металевому трапу від поверхні води на високий бетонний берег каналу…
Фотокореспондент нашого пресагентства Валерій Інютін вів зйомку. На жаль, не під водою, бо для цього немає спеціального фотоспорядження. Але Валерій такий майстер, що обов’язково зробить цікаві кадри і на березі. Пізніше ми підготуємо з ним несподіваний репортаж про роботу водолазів на Чорнобильській АЕС. Про це ще ніхто з журналістів не писав…
14 квітня 1997 р. (Понеділок)
АВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА
Після роботи в пресагентстві Чорнобильської АЕС вже давно померли мої колеги-журналісти — Валерій Інютін, Григорій Захарченко, Володимир Костенко, Юрій Дронжкевич і Віктор Деменєв. Разом з їхньою смертю пропав і їхній надзвичайно багатий внутрішній світ. У кожному з них саме Чорнобиль запустив у дію механізм самопідтримуваної ланцюгової реакції на знищення — і саме він убив їх радіоактивною отрутою…
З Володимиром Костенком, у якого був рак спинного мозку, я підтримував телефонний зв’язок майже до останнього дня його життя. Відчуваючи, що сили вже залишають мого дуже близького друга і наступного разу він вже не зможе взяти телефонну трубку, я запитав його: “Володю! Ти жалкуєш тепер, що поїхав тоді з Чернігова працювати на Чорнобильську АЕС? Тільки говори чесно…” І почув відповідь: “Ні, Миколо, не жалкую, бо тоді я вибрав мою чорнобильську долю сам. Добровільно. І що б тепер не трапилося зі мною — жалкувати не буду. Для мене той підйом разом з тобою на верхівку вентиляційної труби “саркофага” 19 травня 98-го року був набагато цікавішим і вагомішим у моєму житті, ніж мій гірський маршрут по Гімалаях або сходження на вершину Кіліманджаро в Африці. Для мене вся моя журналістська робота в Чорнобильській зоні хоч і була дуже складною, але світлою для людей, бо ми інформували їх чесно. На той “саркофаг” і на трубу над ним ми з тобою серед усіх журналістів світу піднялися першими, а стежка на Кіліманджаро була протоптана до мене багатьма людьми вже давно. Яка там першість… І тепер, Миколо, моє останнє прохання… До тебе особисто… Світ за вікном вже не для мене, бо тепер я не можу дійти від ліжка навіть до підвіконня. Сили мене залишили… А ти, якщо будеш ще ходити по землі, то дивися на неї і моїми очима. Вони ж за кольором у нас однакові — зеленкуваті… А я прокладатиму нові маршрути в Космосі по зоряних картах. І буду пасти на небі білих корів, як у дитинстві. Це я називаю так білі літні хмари. Жартома… Прощай, друже… До зустрічі в нових світах…”
Мене вражала моральна і психологічна стійкість тих журналістів-чорнобильців, які помирали від тяжких фізичних мук. Усі вони після 26 квітня 1986 року обирали свою дорогу в Чорнобиль добровільно. І саме той період їхнього життя в Чорнобильській зоні для них, як і для мене, став найзначимішим і найголовнішим етапом в особистому житті…
Моя журналістська робота в Чорнобильській зоні (спочатку в редакції газети “Вісник Чорнобиля”, а пізніше в пресагентстві ЧАЕС) та нічні протистояння на Майдані Незалежності в лютому 2014 року стали для мене найгострішими і найпам’ятнішими етапами в житті. Я багато побачив, почув і пережив. Саме в ті періоди, коли попереду була небезпека і невідомість, я реалізовував себе як людина і як журналіст на повну силу…
Іноді я відчував, що треба зупинитися, але дослідницька цікавість і якась внутрішня сила знову гнала мене вперед: пішки через радіоактивні зони України, Білорусії та Росії, на лижах по тонкій кризі ріки Колими і на собачих упряжках по засніженій Чукотці… Я був ніби закодований на подолання сотень і тисяч важких кілометрів. Я дуже поспішав, бо мене підганяла смерть, точніше — одна думка: “А раптом я помру після того Чорнобиля, і тому не встигну виконати до кінця свій найголовніший журналістський проєкт — “Українці на планеті Земля”…
Після роботи в пресагентстві Чорнобильської АЕС вже давно померли мої колеги-журналісти — Валерій Інютін, Григорій Захарченко, Володимир Костенко, Юрій Дронжкевич і Віктор Деменєв. Разом з їхньою смертю пропав і їхній надзвичайно багатий внутрішній світ. У кожному з них саме Чорнобиль запустив у дію механізм самопідтримуваної ланцюгової реакції на знищення — і саме він убив їх радіоактивною отрутою…
З Володимиром Костенком, у якого був рак спинного мозку, я підтримував телефонний зв’язок майже до останнього дня його життя. Відчуваючи, що сили вже залишають мого дуже близького друга і наступного разу він вже не зможе взяти телефонну трубку, я запитав його: “Володю! Ти жалкуєш тепер, що поїхав тоді з Чернігова працювати на Чорнобильську АЕС? Тільки говори чесно…” І почув відповідь: “Ні, Миколо, не жалкую, бо тоді я вибрав мою чорнобильську долю сам. Добровільно. І що б тепер не трапилося зі мною — жалкувати не буду. Для мене той підйом разом з тобою на верхівку вентиляційної труби “саркофага” 19 травня 98-го року був набагато цікавішим і вагомішим у моєму житті, ніж мій гірський маршрут по Гімалаях або сходження на вершину Кіліманджаро в Африці. Для мене вся моя журналістська робота в Чорнобильській зоні хоч і була дуже складною, але світлою для людей, бо ми інформували їх чесно. На той “саркофаг” і на трубу над ним ми з тобою серед усіх журналістів світу піднялися першими, а стежка на Кіліманджаро була протоптана до мене багатьма людьми вже давно. Яка там першість… І тепер, Миколо, моє останнє прохання… До тебе особисто… Світ за вікном вже не для мене, бо тепер я не можу дійти від ліжка навіть до підвіконня. Сили мене залишили… А ти, якщо будеш ще ходити по землі, то дивися на неї і моїми очима. Вони ж за кольором у нас однакові — зеленкуваті… А я прокладатиму нові маршрути в Космосі по зоряних картах. І буду пасти на небі білих корів, як у дитинстві. Це я називаю так білі літні хмари. Жартома… Прощай, друже… До зустрічі в нових світах…”
P.S. Рання смерть моїх колег-журналістів по роботі в редакції газети «Вісник Чорнобиля» та в пресагентстві Чорнобильської АЕС Віталія Романова, Михайла Загреби, Олександра Гончарука, Тамари Сахновської, Миколи Петриченка, Валерія Інютіна, Григорія Захарченка, Валерія Кузенкова, Володимира Костенка, Юрія Дронжкевича, Віктора Деменєва, Василя Кучерявого, Станіслава Тітенка, Миколи Лябаха та інших друзів-чорнобильців за світоглядом стала для мене глибоким потрясінням і поштовхом до переосмислення сенсу життя на Землі. Всі вони після атомної катастрофи вийшли із Зони Безпеки й добровільно пішли в Чорну Зону Смерті… А мені після їхньої загибелі треба було продовжувати працювати в журналістиці і жити на нашій планеті не тільки за себе, а й за моїх чорнобильських побратимів. Так склалося моє життя…
Підготувала Людмила Мазнова
